Читать книгу Світло, яке ми втратили - Джилл Сантополо - Страница 6

Ми повернулися до твоєї кімнати в гуртожитку, бо ти пообіцяв мені ланч. Сказав, що після їжі хотів би піднятися на дах і зробити кілька світлин.

– Для «Очевидця»? – запитала я.

– Для газети? Ні. Для себе.

На кухні мене відволікала купа твоїх фотографій – чорнобілі знімки, зроблені з усіх куточків університету, гарні, ексцентричні, осяяні світлом. Зображення були настільки збільшені, що повсякденний об’єкт здавався витвором сучасного мистецтва.

– Звідки ця світлина? – запитала я. Трохи роздивившись, зрозуміла, що це сфотографоване зблизька гніздо, у якому було щось схоже на газети, або журнали, або чийсь есей для занять з французької літератури.

– О, це було неймовірно, – відповів ти. – Джессіка Чо – знаєш її? Вона співає а капела. Дівчина Девіда Блума. Вона розповіла мені про це гніздо, яке бачила з вікна, із чиєюсь домашньою роботою в ньому. Тож я вирішив перевірити. Мені довелося вистромитися з вікна, щоб зробити цю світлину. Джесс боялася, що я вивалюся, тому змусила Дейва тримати мене за щиколотки. Але мені все вдалося.

Після цієї історії я побачила тебе іншим. Відважним, хоробрим, відданим ідеї фіксувати мистецтво. Озираючись на минуле, думаю, що ти хотів, аби я так вважала. Ти намагався вразити мене, але тоді я цього не розуміла. Я просто подумала: Вау. Він чудовий. Але тоді правда полягала в тому, що ти всюди шукав прекрасне, і це завжди було так, скільки я тебе знаю. Ти звертав увагу на такі речі, яких люди не помічали. Цією особливістю я завжди захоплювалася.

– І цим ти хочеш займатися? – запитала я, указуючи на фотографії.

Ти похитав головою і відповів:

– Це лише задля розваги. Моя мама – художниця. Бачила б ти, на що вона здатна. Вона створює розкішні грандіозні абстракції, але заробляє, продаючи невеличкі картини з вечірніми загравами в Аризоні туристам. Я не хочу такого життя: створювати те, що продається.

Я сперлася на кухонний столик і роздивлялася решту світлин. Іржа, що в’їлась у кам’яну лавку, потріскані вени мармуру, корозія на залізничних рейках. Прекрасне в таких місцях, про які я ніколи б не могла подумати.

– Твій тато теж художник? – запитала я.

Твоє обличчя закрилося. Я побачила це: ніби двері, що зачиняються перед очима.

– Ні, – відповів ти. – Він не художник.

Я випадково натрапила на лінію розлому, про яку не знала. Я завважила це, бо ж пізнавала твій ландшафт. Сподівалася, що добре вивчу тебе і знатиму, як свої п’ять пальців.

Ти притих. Я мовчала. На тлі досі розривався телевізор, і я чула, як диктори вели мову про Пентагон і про авіакатастрофу в Пенсильванії. Мене знов охопив жах від усвідомлення подій. Я відклала твої світлини. Тоді здавалося збоченням зосереджувати увагу на прекрасному. Але, озираючись назад, я думаю, що саме це було, мабуть, правильним.

– Хіба це не ти запрошував мене на ланч? – запитала, хоча не була голодна, а від зображень, що миготіли на екрані телевізора, мій шлунок стискався.

Двері перед твоїми очима відчинилися.

– Так, я, – відповів ти і, погоджуючись, кивнув.

З усіх інгредієнтів, які ти мав, можна було зробити лише на`чос. Отже, я механічно нарізала помідори й відкрила бляшанку бобів іржавим консервним ключем, тоді як ти виклав чипси з тортильї на один з одноразових контейнерів із алюмінієвої фольги й натер сир у глибоку чашу з оббитими краями.

– А як щодо тебе? – запитав ти, наче наша розмова не зійшла нанівець.

– Га? – я натиснула на кришку банки, щоб потім її було зручніше зняти.

– Ти художниця?

Я поклала металевий диск на стіл.

– Ні. Найбільш творча моя робота – це написання історії для своїх сусідок у кімнаті.

– Про що? – запитав ти, нахиливши голову набік.

Я сховала погляд, щоб ти не побачив, як я зашарілася.

– Мені соромно, – відповіла я, – але вони про поросятко Гамільтона, яке випадково потрапило до коледжу, призначеного для кроликів.

Ти, на диво, розсміявся.

– Гамільтон. Свиня. Дійшло. Це прикольно.

– Дякую, – відповіла я і знову подивилася на тебе.

– То цим ти хочеш займатися після випуску? – Ти дістав банку із сальсою і намагався відкрити її, притискаючи кришку до столу.

Я похитала головою.

– Не думаю, що існує великий ринок для історій про поросятко Гамільтона. Я думаю про рекламний бізнес, але наразі ця ідея видається дурною.

– Чому дурною? – запитав ти, зі звуком відкрутивши кришку.

Я кинула погляд на телевізор.

– Чи є в цьому хоч якийсь сенс? У рекламі? Якби це був мій останній день на Землі, а я присвятила все своє доросле життя кампанії з продажу… тертого сиру… або чипсів начос…, чи відчувала б я, що витратила свій час із користю?

Ти закусив губу. В очах читалося: я розмірковую про це. Тоді я дізналася більше про тебе. Можливо, ти також трохи вивчив мене.

– Що робить життя витраченим із користю? – запитав ти.

– Намагаюся з’ясувати, – відповіла я, перебираючи думки в голові. – Думаю, це щось типу залишити по собі слід – у хорошому сенсі. Покидати світ, який став трохи кращим, ніж був до тебе.

Я досі так вважаю, Ґейбе. Я все життя намагалася покращувати світ – гадаю, і ти також.

Тоді я побачила, як на твоєму обличчі щось розквітло. Я не зрозуміла напевне, що саме. Я ще не досить добре пізнала тебе. Але тепер я знаю цей погляд. Він означає, що у твоїй голові змінюються плани на майбутнє.

Ти занурив чипсу в сальсу і протягнув мені.

– Хрумкнеш?

Я відкусила половину, і ти закинув решту собі в рот. Твої очі блукали моїм обличчям і спускалися тілом. Я відчувала, що ти вивчаєш мене з різних боків і з точки зору перспективи.

Потім ти кінчиками пальців торкнувся моєї щоки, і ми знову поцілувалися; цього разу ти був присмачений сіллю й перцем чилі.

Коли мені було п’ять чи шість років, я розмальовувала стіну своєї кімнати червоним олівцем. Не пам’ятаю, щоб колись розповідала тобі цю історію. Зрештою, малюючи серця і дерева, сонця, місяці й хмарки, я відчувала, що вчиняю те, чого робити не слід, аж нудило коло серця. Але я не була в змозі зупинитися – мені неймовірно кортіло малювати. Дитяча була оформлена в рожевих і жовтих барвах, але моїм улюбленим кольором був червоний. І я хотіла, щоб моя кімната була червоною. Мені була потрібна червона кімната. Малювання на стіні здавалося водночас абсолютно правильним і абсолютно помилковим.

Саме так я почувалася тоді, у день нашого знайомства. Цілувати тебе посеред трагедії та смерті було водночас абсолютно істинним і абсолютно хибним. Але я зосередилася на правильній частині, як робила завжди.

Моя рука просковзнула до задньої кишені твоїх джинсів, а ти так само запустив свою руку до моїх. Ми міцніше притислися одне до одного. У кімнаті дзвенів телефон, але ти не звертав на це уваги. Потім дзвінки лунали з кімнати Скотта.

За мить до кухні увійшов Скотт і покашляв. Ми відступили одне від одного й подивилися на нього.

– Тебе шукає Стефані, Ґейбе, – сказав він. – Її дзвінок на утриманні.

– Хто така Стефані? – запитала я.

– Ніхто, – відповів ти в ту мить, коли Скотт вимовив: «Його колишня», – а потім звернувся до тебе: «Чувак, вона ридає».

Ти збентежено переводив погляд від Скотта на мене й навпаки. Потім сказав йому:

– Передай їй, що я зателефоную за кілька хвилин.

Скотт кивнув і пішов геть, а ти взяв мене за руку, переплівши свої пальці з моїми. Наші очі зустрілися, як тоді, на даху, і я не змогла відвести погляд. Моє серцебиття прискорилося.

– Люсі, – промовив ти, наповнюючи моє ім’я бажанням, – я знаю, що зараз зі мною ти, і це матиме дивний вигляд, але мені потрібно переконатися, що з нею все гаразд. Ми зустрічались минулого року і розійшлися лише місяць тому. У такий день…

– Зрозуміло, – відповіла я. І дивно: через те, що, більше не зустрічаючись зі Стефані, досі піклуєшся про неї, ти став мені подобатися ще більше. – У будь-якому разі, гадаю, мені час повертатися до своєї кімнати, – промовила я, хоча йти зовсім не хотілося. – Дякую тобі за… – я почала речення, не знаючи, як закінчити, і лише потім усвідомила, що так і не змогла це зробити.

Ти стиснув мої пальці.

– Дякую, тобі за те, що зробила цей день чимось більшим, – сказав ти. – Люсі. Люс. Luz іспанською – світло, чи не так? – Ти спинився. Я, погоджуючись, кивнула. – Що ж, дякую тобі за те, що наповнила темний день світлом.

Ти вклав у ці слова почуття, які я не могла висловити.

– Ти зробив те ж саме для мене, – відповіла я. – Дякую тобі.

Ми знову поцілувалися, і відірватися від тебе було важко, як і йти геть.

– Я зателефоную тобі пізніше, – пообіцяв ти. – Знайду твій номер у довіднику. Вибач за начос.

– Бережи себе, – відповіла я. – Ми завжди можемо з’їсти начос іншим разом.

– Звучить непогано, – сказав ти.

І я пішла розмірковуючи: хіба можливо, щоб в одному з найжахливіших днів, який я колись переживала, якимось чином збереглася дорогоцінна дрібка доброти.

Ти й справді зателефонував мені за кілька годин, але розмова була не такою, на яку я очікувала. Ти сказав, що тобі прикро, дуже прикро, але ви зі Стефані знову зійшлися. Зник її старший брат – він працював у Всесвітньому торговому центрі, – і ти був потрібен їй. Ще сказав, що сподіваєшся на моє розуміння, і знову подякував за те, що я принесла світло в такий страшний полудень. Запевнив, що моя присутність для тебе багато значить. І знову вибачився.

Мені не слід було засмучуватися, але я була пригнічена. Я не розмовляла з тобою до кінця осіннього семестру.

Або весняного семестру. На заняттях професора Крамера пересіла, щоб не перебувати поруч із тобою. Але щоразу заслухувалася, коли ти розповідав про те, що знаходиш красу в шекспірівській мові та образності – навіть у найнеприємніших сценах.

– «Ой лихо, струменить гаряча кров, – читав ти вголос, – Немов на вітрі жвавий водограй, / Здіймається і падає між уст[5]».

Усе, про що я могла думати, – це твої вуста, і те, як вони притискаються до моїх.

Я намагалася забути той день, але це було неможливо. Я не зможу забути, що сталося з Нью-Йорком, із Америкою, з людьми у вежах. І я не зможу забути, що сталося між нами. Навіть зараз, коли мене хтось питає: «Чи була ти в Нью-Йорку, коли впали вежі?», або «Де ти була того дня?», або «На що це було схоже?», перше, про що я згадую, – це ти.

Існують миті, які змінюють напрямки людських життів. Для багатьох мешканців Нью-Йорка одинадцяте вересня стало саме такою миттю. Усе, що я зробила того дня, стане важливим, закарбується в моїй пам’яті та залишить відбиток на моєму серці. Не знаю, чому я познайомилася з тобою того дня, але точно пам’ятаю, що це справді сталося. Ти назавжди залишишся частиною моєї особистої історії.