Читать книгу Світло, яке ми втратили - Джилл Сантополо - Страница 8

Нью-Йорк – кумедне місто. Можна роками жити й ніколи не бачити свого сусіда, а можна натрапити на свого найкращого друга, намагаючись проштовхнутись у вагон метро дорогою на роботу. Доля проти свободи волі. А може, і те, й інше.

Був березень, пройшов майже рік після випуску, і Нью-Йорк проковтнув нас. Я мешкала з Кейт у Верхньому Іст-Сайді, у величезній квартирі, яка колись належала її бабусі з дідусем. Ми разом про це мріяли з часів середньої школи. Тепер наші дитячі бажання здійснилися.

У мене за плечима був піврічний роман із колегою, кілька партнерів на одну ніч і купа побачень з чоловіками, яких я вважала не досить розумними, або не досить вродливими, або не дуже цікавими. Хоча тепер, озираючись назад, розумію, що нічого зовсім поганого в них не було. Насправді, якби я тоді зустріла Даррена, то могла б подумати про нього те саме.

Без постійного згадування про кафедру філософії або східний кампус я перестала думати про тебе – хіба інколи. Ми не бачилися близько року. Але ти несподівано з’явився в моїй голові, коли на роботі я зі своїм босом переглядала розкадровки, відбираючи епізоди, присвячені схваленню та повазі. Я згадала про твою кухню, і на душі стало тепло від того, що прийняла правильне рішення.

Наближався четвер, двадцяте березня, і мені виповнювалося двадцять три. На вихідні в мене була запланована вечірка, але двоє найближчих подруг з роботи, Сценарист Алексіс та Художниця Джулія, як ти називатимеш їх пізніше, наполягали смикнути по чарочці саме в день народження.

Наша трійця стала одержимою закладом «Faces & Names» тієї зими через камін та дивани. Температура сягала близько сорока градусів, але ми подумали, що за нашим проханням камін увімкнуть. За останні кілька місяців ми часто туди заходили, і подобалися барменові.

Джулія зробила мені святкову паперову корону й наполягла, аби я її наділа, Алексіс замовила нам яблучне мартіні. Ми сиділи на дивані перед вогнем, вигадуючи тости перед кожним ковтком.

– За день народження! – почала Алексіс.

– За Люсі! – виголосила Джулія.

– За друзів! – додала я.

Потім тости перетворилася на: «За те, що ксерокс сьогодні не барахлив!», «За боса, який узяв лікарняний!», «За безкоштовні ланчі, що лишаються після галасливих зустрічей!», «За бари з камінами!» та «За яблучне мартіні!».

Офіціантка підійшла до нашого дивана з тацею, на якій було ще три келихи мартіні.

– О, ми це не замовляли, – сказала Джулія.

Офіціантка всміхнулася.

– У вас, дівчата, є таємний шанувальник. – Вона кивнула на бар.

За стійкою сидів ти.

На мить здалося, що в мене галюцинації.

Ти помахав нам.

– Він передає Люсі вітання з днем народження.

Щелепа Алексіс упала від здивування.

– Ти його знаєш? – спитала вона. – Він сексі! – Алексіс узяла один із келихів, які офіціантка поставила на столик. – За симпатичних хлопців у барі, які знають твоє ім’я і передають безкоштовні напої! – проголосила вона і, потягнувши мартіні, додала: – Іди, подякуй йому, імениннице.

Я поставила мартіні на столик, але потім передумала, узяла келих із собою і, трохи похитуючись на високих підборах, попрямувала до тебе.

– Дякую, – промовила я, умощуючись на стілець ліворуч від тебе.

– Із днем народження, – відповів ти. – Гарна корона. Я засміялась і зняла її.

– Тобі пасуватиме краще. Хочеш спробувати? – запропонувала я.

Ти натягнув корону, розбурхавши свої локони папером.

– Шикарно, – оцінила я.

Ти усміхнувся й поклав корону на барну стійку.

– Я ледве тебе впізнав, – промовив ти. – Ти щось зробила з волоссям.

– Зробила чубчик, – відповіла я, поправляючи зачіску.

Ти роздивлявся мене як тоді, на кухні, з різних боків.

– Вродлива з чубчиком чи без.

Ти трохи ковтав слова, і я зрозуміла, що ти ще п’яніший за мене. Через це я замислилась: чому ти тут, на самоті, нетверезий о сьомій годині вечора в четвер.

– Як справи? – запитала я. – Усе гаразд?

Ти сперся на лікоть і притулив щоку до долоні.

– Не знаю, – відповів. – Ми зі Стефані знову розійшлися. Я ненавиджу свою роботу. А США вторглися в Ірак. Щоразу, коли я бачу тебе, світ розвалюється на шматки.

Я не знала, як реагувати на інформацію про Стефані або на твердження, що світ руйнується, тому просто зробила ще один ковток мартіні.

Ти провадив:

– Можливо, Всесвіт знав, що мені потрібно знайти тебе сьогодні. Ти наче… Пегас.

– Крилатий кінь, як в «Іліаді»? – перепитала я. – Чоловічої статі?

– Ні, ти точно жінка, – відповів ти.

Я всміхнулася. Ти продовжував говорити.

– Але Беллерофонт ніколи б не переміг Химеру без Пегасової допомоги. Пегас зробив його кращим, – сказав ти. – Йому довелося злетіти над усім: над болем, над жалем – і він став великим героєм.

Я не задумувалася над цим міфом із такого боку. Я сприймала його, як міф про командну роботу, про співпрацю і партнерство; мені завжди подобалося, як Пегас дозволив Беллерофонту осідлати його. Але можу сказати, що твоя інтерпретація була важливою для тебе.

– Що ж, дякую за комплімент. Хоча я віддала б перевагу порівнянню з Афіною, Ге´рою, навіть Горгоною.

Куточки твоїх губ вигнулися.

– Ні, не Горгона. Немає змій на голові.

Я торкнулася волосся.

– Ти не бачив, який я маю вигляд зранку.

Ти подивився на мене так, ніби хотів це побачити.

– Чи я колись перепрошував? – запитав ти. – За те, що сталося. З нами. Я не про те, що поцілував тебе. А про… – ти здригнувся. – Я прошу вибачення за те, що сталося потім. Я намагався вчинити правильно. Зі Стефані. Життя – це…

– Складна штука, – завершила я за тебе. – Усе гаразд. Чимало води збігло з того часу. І ти перепрошував. Двічі.

– Я досі думаю про тебе, Люсі, – промовив ти, дивлячись у пустий келих з-під віскі (цікаво, скільки ти вже випив). – Я думав про роздоріжжя: що б сталося, якби ми обрали путь. Лягли два шляхи й розійшлися[6].

Я б розреготалася, бо ти назвав нас шляхами, але це було так романтично – ти цитував Роберта Фроста.

Я кинула погляд на Алексіс із Джулією. Вони спостерігали за нами, потягуючи мартіні. «Усе гаразд?» – самими губами запитала Джулія. Я ствердно кивнула. Вона постукала по своєму годиннику й знизала плечима. Я знизала плечима у відповідь. Вона також кивнула.

Я перевела погляд на тебе. Розкішний, тендітний. Бажає мене. Мабуть, подарунок від Всесвіту на день народження.

– Щодо роздоріжжя, – сказала я, – іноді ти знов опиняєшся на ньому. Іноді отримуєш другий шанс, щоб пройти втраченим шляхом.

Господи, які ми були незрозумілі. Або, може, просто молоді. Надто молоді.

Тоді ти подивився на мене, просто у вічі – твої блакитні очі потьмяніли, але досі погляд був магнетичним.

– Я збираюся тебе поцілувати, – сказав ти, нахиляючись до мене. А потім поцілував – і це було, наче здійснення бажання.

– Ти поїдеш сьогодні до мене, Люсі? – запитав, заправляючи неслухняне пасмо волосся мені за вухо. – Не хочу повертатися додому сам.

У твоїх очах я побачила сум і самотність. І захотіла все виправити, стати твоїм бальзамом, пов’язкою, протиотрутою. Я завжди хотіла покращувати тобі життя. І досі хочу. Це моя ахіллесова п’ята. Або, можливо, моє зернятко граната. Це те, що завжди змушує мене повертатися, як Персефону.

Я піднесла твої пальці до своїх губ і поцілувала їх.

– Так, – відповіла я. – Я поїду з тобою.