Читать книгу Світло, яке ми втратили - Джилл Сантополо - Страница 16

Незабаром після того, як ми почали жити разом, ти записався на курси фотографії, де твоїм завданням було вловлювати різні почуття або поняття й відображати їх на плівці. «Спіймай прекрасне» – таку назву мало завдання одного тижня, і ти без проблем упорався з ним. Потім – «Спіймай смуток». Ще точно були радість, зневіра й відродження. Не пам’ятаю, у якій послідовності, але пригадую, що ти блукав Мангеттеном зі своїм фотоапаратом, закутаний у шарф і шапку. Іноді я ув’язувалася за тобою, застібнувши пальто аж до підборіддя й одягнувши свої найтепліші навушники. Більшість твоїх завдань закінчувалися світлинами, на яких була я. Наприклад, тоді, коли я спала, і моє чорне сплутане волосся контрастувало з білою подушкою. Здається, це було для завдання про спокій. У мене досі є та світлина, вставлена в рамку, загорнута в коричневий папір, у коробці під ліжком. Коли ми з Дарреном почали жити разом, я не змогла змусити себе позбутися її. Не змогла навіть після нашого з ним одруження. Можливо, зараз варто дістати її й почепити нарешті в офісі? Чи сподобалося б це тобі?

Завданням, яке ти отримав того дня, було спіймати біль. – Я знаю, куди нам треба йти, – сказав ти того суботнього ранку, перевіряючи, чи заряджений акумулятор у фотоапараті. – До «Ґраунд-Зіро»[8].

З’ївши останній шматочок вафлі з тарілки, я похитала головою. Пам’ятаєш, твоя мама надіслала вафельницю? Вона знічев’я купила її на розпродажі, тож ми домовилися користуватися нею якомога частіше. Чи вафельниця досі в тебе? Чи зберігаєш ти сувеніри, як я, ті предмети, що нагадують тобі наше спільне життя? Чи з віком та подорожами ти позбавляєшся спогадів разом із сірниковими коробками та кавовими чашками? Я досі думаю про ту вафельницю. То була хороша вафельниця.

– Ти можеш пройтись, – відповіла я, – але я не піду.

– Це заради болю, – сказав ти, – задля курсів.

Я знову похитала головою, зішкрібаючи виделкою залишки сиропу з тарілки.

– Це твої курси, не мої, – заперечила я.

– Не розумію, – промовив ти, – чому ти не хочеш піти? Я здригнулася.

– Просто… Мені не потрібно бачити те.

– Потрібно! Ми мусимо пам’ятати – людей, які загинули, і тих, кого вони покинули, причини, чому це сталося. Геть усе. Не можна забувати.

– Мені не треба дивитися, щоб пам’ятати, – сказала я. – Цей день – частина мене. І завжди нею буде.

– Тоді ходімо, щоб виявити пошану, – промовив ти. – Наче відвідати могилу.

Я відклала виделку.

– Чи ти справді вважаєш, що виявити пошану до чогось або когось можна лише відвідавши місце події? Те, де вони поховані? Ти ж несерйозно.

Ти засмутився, але намагався не виявляти цього.

– Ні, – сказав згодом, – я так не вважаю. Але… Просто відчуваю, що ми робимо недостатньо. Щоб пам’ятати. Щоб розуміти.

Я закусила губу.

– Нас? – запитала я.

– Усіх, – відповів ти й стиснув кулаки, міцно зціпивши пальці. – Як люди можуть удавати, ніби все гаразд, коли Америка воює з Іраком? Коли на готелі в Індонезії падають бомби? Коли тут, у Нью-Йорку, люди бачать, що коїться? Як вони не відчувають того, що відчуваю я? Чому вони не хочуть зробити більше? – На останньому слові твій голос зламався, і я помітила, як ти притьмом намагаєшся контролювати емоції.

Хоча ти мав рацію. Більшість людей не відчували того, що й ти. Принаймні не постійно, не щохвилини. Це не захопило мій розум і серце настільки, як твоє.

– Можливо, їм не потрібно змушувати себе відчувати біль, щоб упевнитися в його існуванні. Лише те, що вони не роблять так, як ти, не означає, що вони не роблять узагалі нічого. І те, що я не хочу йти до «Ґраунд-Зіро», не означає, що мені байдуже.

Я не чекала на твою відповідь. Попрямувала на кухню, прихопивши з собою посуд, липкий від сиропу. Тарілки були твої, виделки – мої, кухня – сумішшю з нас обох.

Я відкрила кран і почала мити посуд, не в змозі зупинити сльози, що котилися щоками. Тоді глибоко в душі я розуміла, що ти вже скоро мене покинеш. Твоя мрія мала здійснитися не колись, а просто зараз. Ти б ніколи не був щасливим у Нью-Йорку. Ти б ніколи не був щасливий лише зі мною. Тобі потрібно було протистояти своєму розчаруванню у світі, перебороти його, якщо ти хотів досягти успіху. Навіть тоді я розуміла це. Я просто сподівалася, що ти повернешся.

Ти увійшов до кухні так тихо, що я не здогадувалася про це, доки не почула, як клацнув фотоапарат. Я підвела погляд, і ти піймав моє обличчя з очима, повними сліз, одна з яких котилася щокою.

– Ґейбе! – вигукнула я, витираючи сльози рукою. Я не могла повірити, що ти зробив світлину зі мною в таку мить, що ти перетворив нашу суперечку на мистецтво.

– Знаю, – сказав ти, поставивши фотоапарат на столик. Ти поцілував мене в маківку, потім у повіки, у ніс і, зрештою, у губи. – Вибач. І я знаю, що тобі небайдуже. Я кохаю тебе, Люсі.

Я відклала тарілки й обхопила тебе повними мильної піни руками поверх сорочки.

– Я також, Ґейбе, – відповіла я. – Я також тебе кохаю. Того дня ти пішов до «Ґраунд-Зіро» без мене й відзняв безліч світлин. Я згодилася передивитися їх і допомогти тобі обрати найкращий знімок, бо знала, скільки це для тебе важить, хоч мені здавалося, що я відчуваю той їдкий горілий запах, який стояв над містом дванадцятого вересня. Але, зрештою, ти не вибрав жодного з тих знімків. Для зображення болю взяв ту фотографію, на якій я мию посуд із повними сліз очима. Мені ніколи не подобалася та світлина.

Чи сподобалося б тобі, якби я сфотографувала тебе зараз?