Читать книгу Світло, яке ми втратили - Джилл Сантополо - Страница 18

Незабаром після мого дня народження ти записався на курси до Піта. Мене завжди вражало, як довго ти підтримував із ним зв’язок після виїзду з Нью-Йорка. Я знаю, що він багато для тебе значив. Це було очевидно. Він той, хто робив перші поштовхи у твоїй кар’єрі. Мене дивувало, що саме в ньому ти нарешті знайшов підтримку й напутництво, які завжди прагнув отримати від батька. Коли ти вчився на його курсі, відсилав з його допомогою фотографії до «Village Voice», я бачила, що ти аж світишся від щастя. Через це на мить подумала, що, мабуть, я помилялася, як і ти, можливо, ти зможеш бути щасливим, лишившись у Нью-Йорку.

Також ти взяв на себе обов’язок із приготування вечері, тому що я зазвичай залишалася в офісі, доки Філ не піде – а працював він допізна, – і намагалася вигадати нові варті ідеї щодо «Захопливої Галактики». Пам’ятаєш той вечір, коли прийшла додому пізніше, ніж зазвичай – близько дев’ятої, – а ти готував пасту зі зробленим власноруч соусом песто? Пляшка вина була відкоркована, і ти вже випив келих. Коли я увійшла, ти накривав на стіл. Із колонок, приєднаних до лептопа, лунала Елла Фіцджеральд.

– Оу, привіт тобі, – промовив ти.

Твій поцілунок відгонив вином «Мальбек».

– Ти сьогодні в хорошому настрої, – відповіла я, скидаючи джинсову куртку.

– Відгадай, хто автор фотографії, яку надрукують у «Нью-Йорк Таймз»? – запитав ти.

Я відкрила рот від подиву.

– Ти?

– Я! – радісно відповів ти. – Піт сконтактував мене з журналістами, і вони помістять ту світлину, яку я зняв у нашому кварталі, коли трубопровід прорвався посеред вулиці. Це для статті про міську інфраструктуру, яка руйнується.

Я кинула свої сумки на підлогу й обійняла тебе.

– Вітаю, мій талановитий, блискучий хлопче.

Тієї миті, коли ти підняв мене на руки й опустив на диван, я подумала, що, можливо – лише можливо, – це буде довгострокова робота. Можливо, ти врешті-решт не поїдеш геть.

Тоді ми повечеряли напіводягнуті, а потім я поділилася власними новинами. Філ попросив мене допомогти йому вигадати кілька сюжетів для серій наступного сезону.

– Це воно, – сказала я. – Мій шанс по-справжньому вплинути на те, що діти в нашій країні бачать і розуміють та чому вони навчаються.

Ти сидів зі мною до пізньої ночі, коли я, лежачи в ліжку, активно обговорювала ідеї, і був моїм першим слухачем. Але жоден із власних варіантів мене не втішав. Краєм ока я помітила твій фотоапарат.

– Гей! – вигукнула я. – Тут є якісь ідеї? Що на твоїй картці пам’яті?

Ти взяв фотоапарат у ліжко, і ми проглядали твої світлини, доки я не спинила тебе на одному зображенні з маленькою дівчинкою у вікні на першому поверсі, яка трималася руками за ґрати.

– Як гадаєш, яка її історія? – запитала я.

– Самотність? – запропонував ти. – Батьки пішли на роботу й покинули її. Мрійниця, котра сумує за чимось особистим, що не збулося?

– Мрії! Потрібно зробити серію про мрії.

Це була четверта серія нашого другого сезону.

А на початку другого кварталу мене підвищили. Але ти поїхав раніше, ніж усе це сталося.