Читать книгу Світло, яке ми втратили - Джилл Сантополо - Страница 12

У перші півроку я завжди дізнавалася щось нове про тебе, і це здавалося мені сексуальним, дивовижним, привабливим.

Наприклад, як того дня, коли я зайшла до тебе після роботи, а ти сидів на підлозі по-турецьки, схрестивши ноги, оточений купою паперових квадратиків, розмірами приблизно як аркуш для приміток.

Я кинула сумку на кухонний столик і зачинила двері.

– Що відбувається? – запитала я.

– За два тижні в моєї мами день народження, дев’ятнадцятого вересня, – відповів ти й підняв погляд, сортуючи папір. – Через те, що цього року не можу летіти додому, я вирішив придумати щось значуще, щоб відіслати їй.

– Отже, ти робиш… паперову мозаїку? – запитала я, наближаючись до тебе.

– У певному сенсі, – сказав ти. – Це світлини, на яких я разом із мамою. – Ти показав мені папірці. Я придивилась і побачила вас на випускному. Ось ви вдвох у шортах сидите біля басейну, звісивши ноги. Ось ти на ґанку наставляєш їй ріжки.

– Вау, – вигукнула я.

– Я витратив майже цілий день, аби роздрукувати їх, – сказав ти, – а тепер упорядковую їх за кольором. Хочу, щоб скидалося на калейдоскоп.

Я вмостилася на підлогу поруч, і ти швидко мене поцілував.

– Чому саме калейдоскоп? – запитала я, підіймаючи світлину, де ви з мамою стоїте спиною до спини, ти трішки вищий від неї. У вас однакове кучеряве світле волосся – важко сказати, де закінчувалася мама й починався ти.

– Мені тут чотирнадцять, – промовив ти, зазираючи через плече.

– Ти був гарненьким, – сказала я. – Чотирнадцятирічна я закохалась би в чотирнадцятирічного тебе.

Ти усміхнувся і стиснув мою ногу.

– Навіть не бачивши твоєї фотографії в чотирнадцять, я викручусь і скажу, що було б навпаки.

Тепер усміхнулась я. Відклавши світлину, я знову запитала:

– Чому калейдоскоп?

Ти провів рукою по чолу, прибираючи локони з очей.

– Я ніколи нікому не розповідав цієї історії, – тихо промовив ти.

Я взяла ще кілька світлин. Ви з мамою задмухуєте свічки на її святковому торті на день народження. Ось стоїте на тлі мексиканського ресторану, і мама тримає тебе за руку.

– Тобі не обов’язково мені відповідати, – сказала я, гадаючи, чи це батько фотографував вас, допоки тобі не виповнилося дев’ять, і хто фотографував вас потім.

– Знаю, – відповів ти, – але я хочу. – Ти підсунувся ближче, обличчям до мене, наші коліна були поруч. – За рік після того, коли мої батьки розійшлися, з грошима було дуже скрутно. Повертаючись додому після школи, я заставав маму частіше в сльозах, аніж за малюванням. Тоді я був упевнений, що будь-яке святкування мого дня народження буде відстійним. Я сказав їй, що не хочу влаштовувати вечірку з друзями. Я не хотів, аби мама турбувалася, де взяти на неї гроші.

Мене знову вразило, наскільки різними були наші дитинства. Я ніколи не хвилювалася, що мої батьки не будуть у змозі оплатити вечірку.

– Але мама… – сказав ти. – У мене був улюблений калейдоскоп. Я годинами дивився в нього, прокручуючи диск знову і знову, спостерігаючи, як змінюються образи, зосереджуючись на калейдоскопі замість того, щоб помічати, наскільки сумною була мама, наскільки пригніченим був я, не в змозі зробити її щасливішою, наскільки я був злий на свого батька.

Розповідаючи, ти не дивився на мене. Повністю зосередився на словах, які помалу виходили з тебе. Я поклала руку тобі на коліно і стиснула. Ти блідо всміхнувся мені.

– І? – запитала я.

Ти зробив глибокий вдих.

– Вона перетворила весь будинок на калейдоскоп, – відповів ти. – Це було… неймовірно. Вона розвісила шматочки кольорового скла, прикріпивши їх до стелі, увімкнула вентилятор на мінімум, і вони кружляли в повітрі. Це було вражаюче.

Я намагалась уявити собі це – будинок, перетворений на калейдоскоп.

– Ми з мамою лягли на підлогу й розглядали кольорове скло. Хоча, відколи мені виповнилося десять і я піклувався про маму з усіх сил, вважав себе дорослим, почав плакати. Мама спитала, що трапилося, і я відповів, що не знаю, чому плачу, бо ж я щасливий. Вона відповіла: «Це мистецтво, ангеле мій». І я думаю, що в певному сенсі мама мала рацію. Це було мистецтво, але в іншому розумінні… Я не знаю.

– Що не знаєш? – спитала я, несвідомо малюючи пальцем кола на твоєму коліні.

– Тепер я запитую себе, чи було це розрадою. Може, я плакав через те, що вона знову поводилася, як справжня матуся. Піклувалася про мене. І навіть попри хаос і безнадію могла створювати прекрасне. Я думаю, що це мистецтво довело мені, що з нею все буде гаразд. Що з нами все буде гаразд.

Ти поклав руку мені на коліно.

– Вона була сильною, – сказала я. – Вона любила тебе. Ти усміхнувся, наче відчув її любов просто зараз у кімнаті. І вів далі:

– Ми лежали разом і плакали, і я не міг припинити думати про батька. Якби він був тут, ми не створили б цього свята. Життя з ним… Я казав тобі: воно було непередбачуваним. Я уявляв це: як опинитись у Лондоні під час Другої світової, знати, що зараз прозвучать сирени повітряної атаки і почнуть сипатися бомби, але не мати жодної гадки, де чи коли вони впадуть. Я прошепотів тоді: «Нам краще без нього», і вона відповіла: «Я знаю». Мені було лише десять, але я почувався дорослим, говорячи це.

Коли ти закінчив розповідь, на моїх очах блиснули сльози. Я уявляла тебе, десятирічного, на підлозі з мамою, як ти розмірковуєш про свого батька, почуваєшся дорослим, коханим, оточений мистецтвом, яке вона створила для тебе.

– Отже, я хочу зробити їй особливий подарунок на день народження, бо мене поруч не буде, – сказав ти. – Щось значуще. Те, що покаже їй, як сильно я її люблю – як сильно завжди любитиму її, не має значення, наскільки далеко перебуваю. І цього ранку мені на думку спала ідея про мозаїку.

Я облетіла поглядом крихітні світлини.

– Гадаю, це ідеально.

Квартира, здавалося, наповнилась емоціями: від усього, що ти розповів, від самого факту, що ти поділився своєю тендітною частинкою. Я нахилилася, щоб обійняти тебе, але все перетворилося на поцілунок, спочатку легкий, потім завзятіший.

– Дякую, що розповів мені, – м’яко промовила я.

Ти знову поцілував мене.

– Дякую, що ти була поряд, коли я хотів це розповісти.

Пізніше, того вечора, ти почав склеювати калейдоскоп докупи. Ти був таким щасливим у ту мить, таким задоволеним, що я відклала ноутбук і тихенько взяла твій фотоапарат. Це єдина твоя світлина, яку я взагалі колись зробила. Цікаво, чи досі вона в тебе.