Читать книгу Світло, яке ми втратили - Джилл Сантополо - Страница 13

Наскільки зручно нам було разом, наскільки глибокими були наші стосунки, але на те, щоб звикнути ходити з тобою на вечірки, пішов деякий час. Я завжди почувалася, ніби пливу у твоєму потоці. Ти наче накладав магічне закляття, яке привертало увагу людей до тебе: твого обличчя, слів, розповідей. Наш світ двох перетворювався на твій світ одного, а потім збільшувався до світу багатьох інших, у якому я не була такою важливою, як раніше. Посеред історії я вислизала за випивкою або знаходила когось іншого, з ким могла поговорити.

Час од часу я спрямовувала погляд на тебе й бачила, як ти підкорюєш прихильників. Ти, зрештою, знайдеш мене, коли будеш нетверезий і висушений; здавалося, наче, використовуючи свою чарівність, ти втрачав усю енергію. Коли ми лишались удвох, ти міг підзарядитися, і потім ми виходили в люди й знову роз’єднувалися. У такі миті я відчувала себе особливою, бо ти обрав мене для підживлення.

Уособленням гульвіси Ґейба стала вечірка на честь дня народження Ґідеона, який святкували в квартирі його батьків на Парк Авеню. У квартирі містилася бібліотека, до якої нам було зась, принаймні не з напоями в руках. Ґідеон переймався, що через рівновагу, зіпсовану кількома зайвими коктейлями, ми пошкодимо перше видання Гемінґвея або примірник, підписаний Набоковим. А зважаючи на те, як люди пили на вечірці, хвилювався він не безпідставно.

Я теревенила з Ґідеоновою дівчиною, котра працювала в рекламній сфері. Мені було цікаво послухати про життя, над яким я колись замислювалася. Ми порівнювали методи створювання оповідей, коли я розгледілася на всі боки, щоб перевірити, де ти, – а тебе не було. Я подумала, що ти пішов до вбиральні або поновити келих, але пройшло п’ять, десять, двадцять хвилин, а ти не повертався.

– Прошу мені вибачити, – сказала я дівчині, коли надто відволіклася від подальшої бесіди, – здається, я загубила свого хлопця.

Вона засміялася.

– Гадаю, з ним таке часто трапляється.

Натомість мені смішно не стало.

– Чому ти так кажеш? – запитала я.

Вона сконфужено знизала плечима, розуміючи, що ляпнула зайве.

– О, я просто маю на увазі, що він чарівний. Гадаю, людям подобається з ним розмовляти.

– Що ж, не скажу за всіх, але мені справді подобається, – відповіла я.

Хоча вона мала рацію: у цьому була твоя магія. Усім подобалося розмовляти з тобою. Ти дарував їм відчуття важливості, ніби про них піклуються й вислуховують. Я завжди помічала, що частина людей, які ніколи не дозволяли фотографувати себе, часто погоджувалася, аби ти зробив це. Ти змушував їх відчувати себе побаченими. Ти змушував мене відчувати себе побаченою.

Я блукала квартирою й ніде не могла тебе знайти, доки не почула твій голос із забороненої бібліотеки. Я просунула голову у двері й побачила, що ти розмовляєш із не знайомою мені жінкою. У неї було руде волосся, яке, наче левова грива, облямовувало витончене кішкоподібне обличчя. Усередині все впало, коли ти сперся на книжкову шафу, поринувши в її розповідь.

– Ось ти де! – вигукнула я.

Ти підняв погляд, але на обличчі не було й сліду провини. Лише посмішка, ніби ти чекав мене, а я запізнилася на зустріч.

– Я? – відповів ти. – Ось ти де! Рейчел саме розповідала мені про ресторан, у якому вона працює хостесою. Вона сказала, що може дістати нам знижку на фіксоване меню.

Я глянула на Рейчел, яка, вочевидь, була не така рада бачити мене. Вона піддалася твоїм чарам.

– Дуже мило з її боку, – відповіла я.

Рейчел вичавила з себе мляву крихітну посмішку.

– Було приємно познайомитися, Ґейбе, – звернулася вона до тебе. Потім підняла свій пустий келих. – Піду до бару за добавкою. А мій номер у тебе є… для резервування.

– Ще раз дякую, – сказав ти, і твоя усмішка осяювала вже її шлях – не мій. Вона вийшла з кімнати.

Я не зовсім розуміла, що казати. Я піймала тебе просто на розмові про ресторанні знижки. Але чому ти був із нею в бібліотеці? Чому не пішов шукати мене?

– Що ти тут робиш? – я запитала якомога природніше. Ти пройшов кімнатою, зачинив двері й, вишкірившись, промовив:

– Шукаю місце, де ми могли б зробити це.

Ти вхопив мене за зап’ястки і, тримаючи їх над моєю головою, притиснув до книжкової шафи й палко поцілував.

– Я буду кохатися з тобою в цій бібліотеці, – повідомив ти, – доки ззовні проходить вечірка. Але не збираюся замикати двері.

– Але… – заперечила я.

Ти поцілував мене знову, і мій протест припинився. Мені було байдуже до того, що я знайшла тебе з Рейчел у бібліотеці. Усе, що мене хвилювало, це твої пальці, які стягували підв’язки моїх панчох, і звук, із яким ти розстібнув свою ширіньку.

Я не змирюся із цим зараз, і я не повинна була змиритися тоді: ти заспокоюєш мене поцілунком, стираєш мої сумніви оргазмом. Я повинна була змусити тебе пояснити це. Я повинна була вичитати тебе за флірт з іншою, за те, що не пішов шукати мене. Але ти наче наркотик. Коли я була під кайфом від тебе, ніщо інше не мало значення.

– Ш-ш-ш, – попередив ти, піднімаючи мою спідницю. Я навіть не усвідомлювала, що видаю якісь звуки.

Щоб не кричати, я закусила губу і, виявилося, дуже міцно, бо, цілуючи тебе пізніше, лишила на наших вустах сліди крові.

Я дуже тебе кохала – і не мала сумнівів щодо твого кохання до мене, – але ніколи не забувала про Стефані і, думаю, на споді серця переймалася, що це може статися знову: ти покинеш мене заради неї, або такої, як ця Рейчел, або мільйона інших жінок, на яких ти натрапляєш у метро, або в «Старбакс»[7], або в магазині. Гойдалка наших стосунків не завжди виявлялася збалансованою. Зазвичай ми були рівними, однаковими, але час од часу я опинялася внизу, намагаючись піднятися вгору, лякаючись, що ти зістрибнеш з гойдалки, щоб бути з кимось іншим, а я застрягну без шансів досягти рівноваги. Але навіть скажи я щось у тій бібліотеці – не думаю, що це щось би змінило.

Тому що не існувало іншої жінки, через яку мені слід було турбуватися.