Читать книгу Світло, яке ми втратили - Джилл Сантополо - Страница 9

Пізніше ми лежали у твоєму ліжку, і лише вогні міста, що просочувалися крізь штори, освітлювали наші тіла. Ти був зовнішньою «ложечкою»: обіймав мене рукою, а долоню поклав на мій голий живіт. Ми були стомлені, пересичені й досі трохи п’яні.

– Я хочу звільнитися з роботи, – прошепотів ти, коли темрява в кімнаті уможливила розмови вголос.

– Добре, – сонно мовила я у відповідь, – можеш звільнятися.

Ти провів великим пальцем уздовж нижньої частини моїх грудей.

– Я хочу займатися чимось значущим, – сказав, зігріваючи теплим диханням мою шию. – Як ти казала.

– М-м-м, – промугикала я у півсні.

– Але досі мені не вдалося.

– Вдалося що? – пробурмотіла я.

– Річ не тільки в тому, щоб віднайти прекрасне, – сказав ти, і ці слова змусили мене прокинутися. – Я хочу фотографувати все: щастя, сум, радість, руйнування. Я хочу розповідати історії за допомогою фотоапарата. Ти ж розумієш, правда, Люсі? Стефані не розуміла. Але ти там була і знаєш, як це змінило твій погляд на світ.

Я перекотилася так, щоб ми лежали обличчям до обличчя, і ніжно поцілувала.

– Звичайно, я розумію, – прошепотіла, перш ніж мене огорнув сон.

Але я насправді не знала, що ти мав на увазі, не знала, як це тебе затягне. Що, зрештою, приведе тебе до цієї миті, зараз. Я була захмелілою, стомленою і, нарешті, у твоїх обіймах, як собі уявляла безліч разів. Я погодилась би будь із чим, про що б ти тоді мене запитав.