Читать книгу Світло, яке ми втратили - Джилл Сантополо - Страница 23

Коли ми повернулися додому, я скинула туфлі й упала на диван. Ти присів поруч, узяв мої ступні й почав розтирати, аби зник біль від восьми годин на підборах.

– О Господи, – застогнала я. – Ґейбе, це краще, ніж секс.

Це тебе не розвеселило, хоч я очікувала, що ти засмієшся.

– Люс, – сказав ти, продовжуючи м’яти мою ліву ногу, – нам потрібно поговорити.

Я сіла й витягла ноги з твоїх рук, підібгавши їх під себе.

– Що сталося? – запитала я. – З тобою все гаразд? З нами все гаразд? Я думала, все було чудово, але якщо є щось…

– Люсі, – цього разу ти назвав моє ім’я повністю. – Зупинись. – Потім глибоко вдихнув. – Не знаю, як про це говорити, але скажу прямо. Мені запропонували роботу в «Associated Press»[12]. Для початку я поїду в Ірак, де мене приставлять до військових, аби висвітлювати події. З можливістю отримання оплачуваної посади. Піт зробив кілька дзвінків, посмикав певні ниточки. Він знав, що я хотів за кордон.

На мить мені перехопило подих.

– Коли? – прошепотіла я. – Надовго?

– Вони хочуть, щоб я поїхав за три тижні. Робота щонайменше на два місяці. Можливо, набагато довше.

– Коли ти маєш відповісти? – запитала я, а про себе подумала: «Ми дамо раду з двома місяцями. Можливо, навіть довше. Ми впораємося».

– Я вже дав відповідь, – сказав ти, опустивши погляд на свої пальці. – Я погодився.

– Ти що зробив? – перепитала я.

Відчуття було таке, ніби хтось витягнув пробку у ванній, і вируючий потік змив наше спільне життя. У моїй голові виникла Кейт, її слова про ймовірність того, що ти поїдеш і розіб’єш мені серце.

Ти досі не дивився на мене.

– Оформлення документів ще було в процесі, – сказав ти, – але сьогодні всю паперову роботу завершено. Я не знав напевно. Усе здавалося таким крихким. Я не хотів нічого казати, доки не буде відомо конкретно. Не хотів без потреби завдати тобі болю.

Я відчувала кожен удар свого серця, чула пульсацію крові, яка рухалася тілом. Я відкрила рот, але не змогла, хоч убий, нічого сказати.

– Кілька місяців тому, коли я побачив ту першу статтю про в’язницю Абу-Грейб у «Associated Press», я одразу зрозумів, що мені потрібно їхати. Знімки можуть змінювати плани на майбутнє. Можуть змінювати погляди й думки. Я не здатен стояти осторонь і вірити, що інші виконуватимуть цю роботу, – не тоді, коли для мене це надважливо. Я казав тобі, що збираюся поїхати, Люс. Урешті-решт, ти знала, що це був мій план.

І я справді знала. Але, думаю, не розуміла, що малося на увазі назавжди. Що це не підлягає обговоренню. Що ми не вирішуватимемо разом. Ба більше – я не була готова. Особливо того вечора. Це мав бути вечір святкування, радості, успіху. Я піднялася найвище за все своє життя. Моя робота виграла «Еммі». І я втратила пильність і дозволила собі бути цілковито щасливою.

Як ти міг не сказати мені про те, що намагався зробити Піт? Про телефонні дзвінки, які ти мав отримати? Про плани, які будував? Як ти міг це вирішити без мене? Я досі гніваюся, Ґейбе, через те, що ти не врахував мене. Ми були подвійною зорею. Ми обертались одне навколо одного. Ти це змінив, коли вирішив не розповідати мені про поїздку, ти вже не обертався навколо мене, а кружляв над кимось іншим, чимось іншим. Відтоді, як ти почав приховувати таємниці, у нас не було жодного шансу.

Усі сльози водночас ринули з моїх очей – сльози гніву, суму, зніяковілості й болю.

– Ґейбе, Ґейбе, – повторювала я знову й знову. – Як ти міг? – Нарешті я зібралася. – Як ти міг не сказати мені? Як можеш говорити саме сьогодні?

Ти потягнувся до мене, але я відштовхнула тебе, відбивши руки з такою силою, про існування якої й не підозрювала.

– Боліло б менше, якби я знала, – сказала я, – якби ми поговорили про це. Розумієш? Ми – команда. Ти мене підвів. Як ти міг будувати плани без мене? Як ти міг будувати плани, наче в них немає мене?

Ти також плакав, із носа текло на губу.

– Вибач, – промовив ти. – Я намагався вчинити правильно. Я не хотів зробити тобі боляче. Вибач.

– Але зробив, – ледве вимовила я. – Більше ніж міг. Більше ніж потрібно. Неначе я для тебе взагалі нічого не значу.

– Це неправда. – Ти витер ніс і знову нахилився до мене.

– Ні, – сказала я. – Не чіпай мене.

– Будь ласка, Люсі, будь ласка. – Тепер ти плакав більше за мене. – Мені потрібно, щоб ти зрозуміла. Я хотів би не прагнути цього, хотів би не відчувати, що саме це повинен зробити, що це – єдиний вихід стати цілісним. Я ніколи не бажав завдати тобі болю. Річ не в тобі.

– Так, – сказала я, – не в мені. Але це стосується не тільки тебе. Це стосується нас. Ти руйнуєш наші стосунки.

Ти подивився на мене так, наче я дала тобі ляпаса. І мені хотілося це зробити.

– Я не… – розпочав ти. – Це не стосується нас, Люсі. Справді, ні. Справа дійсно в мені. Мені потрібно зробити це для себе. У мене всередині щось зламалося, і єдиний спосіб полагодити це – поїхати. Я гадав, ти зрозумієш. Ти завжди розу…

Але цього разу я не зрозуміла.

– Чому ти не можеш лишитися? – перервала я тебе. – Фотографувати Нью-Йорк? Існує безліч історій, які можна розповісти. Ти був такий щасливий, коли в «Нью-Йорк Таймз» опублікували твою фотографію.

Ти похитав головою.

– Деінде я можу зробити більше. Я здатен робити кращі знімки. Я можу принести більше користі. Як би я хотів, щоб це не було правдою, але це так. Ти знаєш, що це значить для мене.

– Знаю, але мусить бути інший вихід.

– Його немає, – відповів ти.

– Ти ж можеш повертатися додому після виконаних завдань? – запитала я.

Мій голос був благальним, та я на це не зважала.

– Тут так не робиться, – відповів ти. – Піт сказав: якщо я хочу цим займатися, то треба повністю поринути в це.

– О, Піт сказав, – я вже була розлючена. – То ти поговорив із Пітом про це, а зі мною – ні.

– Люсі… – почав ти.

– Знаєш що? – сказала я. – Іди до біса. – Гнів поширився в мені аж до кінчиків пальців рук і ніг. Я підійшла до нашого ліжка й кинула одну подушку та ковдру на диван. – Сьогодні ти спатимеш тут.

– Люсі, ми не договорили. – Ковдра звисала з твоїх рук.

– Ми закінчили, – сказала я, розстібаючи сукню й вимикаючи світло.

Звичайно, жоден із нас не спав. Я знову й знову в думках переживала нашу розмову. І хоча я ненавиділа тебе в ту мить, однаково хотіла перетнути кімнату й просковзнути до тебе на диван, щоб відчути твоє міцне тіло поряд. Ти водночас був мені втіхою й болем.

Якоїсь миті ти підвівся, став поруч із ліжком і сказав:

– У мене є ідея.

Я не відповіла.

– Я знаю, що ти не спиш, – зауважив ти. – Бачу твої очі. Ми не затулили штори. Ти стояв, освітлений вогнями міста, з ореолом над головою. «Грішний янгол», – подумала я і зрештою перепитала:

– Що?

– Можливо… можливо, ти б поїхала зі мною. – Ти нерішуче випростав руку в напівтемряві. – Можливо, ми зможемо все владнати.

Я торкнулася твоїх пальців. На якусь мить здалося, що в цьому є сенс. Але потім мій розум зосередився на тому, про що саме ти просиш. На Багдаді. На валізах. На квартирах. На роботах.

– Але… як? – запитала я.

Ти присів на ліжко, досі тримаючи мене за руку, і знизав плечима.

– Ми знайдемо спосіб.

– Але де я буду жити? Чим займатимусь? Як щодо моєї кар’єри, Ґейбе?

Я відчувала, як гнів знову наповнює моє тіло. Ти просив мене пожертвувати своїми мріями заради тебе, а сам ніколи б такого для мене не зробив, навіть не обдумав компромісне рішення, не поговорив зі мною про це.

Ти похитав головою й відповів:

– Я не знаю. Але впевнений, що люди так роблять. Можливо, ти знайдеш іншу роботу. Ти можеш писати статті й таким чином робити щось важливе. Ми б поєднали слово й фотографію разом. Мені слід було подумати про це раніше. Це було б ідеально.

– Я думала, що мої мрії не є чимось непотрібним, Ґейбе, – відповіла я. Я кохала тебе. Це правда. І досі кохаю.

Дуже. Але те, про що ти мене просив, не було чесним. І тоді мені боліло – і зараз болить, бо ти без моєї участі вирішив поїхати й не подумав про будь-які альтернативні варіанти.

– Це не те, що я маю на увазі, – сказав ти.

Я зітхнула. Це було занадто.

– Поговоримо про це вранці.

– Але… – почав ти й раптом замовк. – Добре, – мовив зрештою, але не поворухнувся. Так і сидів на ліжку, тримаючи мене за руку.

– Ґейбе? – запитала я.

Ти повернувся до мене обличчям. На вулиці проїхала поліцейська автівка, її спалахи відбились у твоїх очах.

– Я не можу спати без тебе, Люсі.

Я відчула, як очі знову наповнюються слізьми.

– Це нечесно, – сказала я. – Ти не можеш так казати. Не маєш права.

– Але це правда, – провадив ти. – Ось чому тобі слід поїхати до Іраку.

– Тому що в тебе проблеми зі сном без мене поруч у ліжку? – Я висмикнула свою руку з твоєї.

– Я не мав на увазі це буквально, – відповів ти. – Я про те, що кохаю тебе. Мені шкода. Я хочу, щоб ти поїхала зі мною.

Ти не розумів.

Я підвелася й увімкнула приліжковий світильник. Ми обоє примружилися від його яскравого світла. Я побачила біль, закарбований на твоєму обличчі. Ти мав тендітний і вразливий вигляд. Нещасний. Загублений. Як того вечора у «Faces & Names», коли ми возз’єдналися. І це було моїм зернятком граната – та частина тебе, від якої мені досі складно відвернутися. Коли ти показуєш мені цей свій уразливий бік, я почуваюся відповідальною. Тому що ми відкриваємо справжніх себе лише тим людям, про яких найбільше піклуємося. Гадаю, тому наші стосунки так швидко розпочалися. Тоді, одинадцятого вересня, між нами не було бар’єрів: ми одразу відкрили таємних себе одне одному. І ти ніколи не зможеш цього повернути назад. Але тієї ночі цього було недостатньо. Я прагнула більшого від тебе. Мені були потрібні розуміння, чесність і компроміс. Зобов’язання врешті-решт. Через це не варто було більше сваритися.

Я потяглася до твоєї руки.

– Я кохаю тебе, – сказала я, – але не можу поїхати з тобою. Ти це знаєш. Твої мрії там, а мої – тут.

– Ти мала рацію, – відповів важким голосом. – Поговоримо про це вранці.

Я дивилася, як ти перетнув кімнату й згорнув своє довге тіло на дивані. Потім я вимкнула світло й міркувала про безліч безглуздих для мене причин, щоб поїхати з тобою в Ірак, і про єдину, яка була цього варта: я не могла уявити своє життя без тебе.

Коли я прокинулася, замучена, зі страшенним головним болем, ти сидів на дивані й дивився на мене.

– Я знаю, що ти не можеш поїхати, – тихо промовив ти тієї миті, коли я розплющила очі. – Але обіцяю: ми підтримуватимемо зв’язок. Я бачитимуся з тобою, коли приїжджатиму до міста. Я завжди кохатиму тебе. – Слова застрягали тобі в горлі. – Але мені потрібно зробити це. А те, що я був готовий відкинути твою мрію… Люсі, я – це мій батько, усе повторюється. Я думаю… думаю, тобі буде краще без мене.

Моя голова вибухнула. В очах пекло. І я по-справжньому тоді втратила глузд: я ридала, мене трусило, з горла долинали якісь доісторичні звуки. Вираз болю, закодований у нашій ДНК від ще не вербальних предків. Ти справді йшов. Ти справді йшов від мене. Я знала, що колись це станеться, але ніколи не дозволяла собі уявити, як буде після цього. А було, наче в жахітті. Ніби моє серце, зроблене з дутого скла, хтось кинув на підлогу, розбивши на мільйон шматків, а потім топтав друзки підборами.

Той факт, що ти запросив мене поїхати з тобою, значив багато. І завжди значив. Але це була несправжня пропозиція, не та, яку повністю продумують. Це було вибачення-посеред-ночі, спроба виправити помилку: що мовчав, зберігав таємниці й не брав мене до уваги. Хоча якась частина мене завжди цікавилася: що б сталося, якби я погодилася. Чи змінило б це наші життя повністю, або все закінчилося б однаково: я б сиділа в цій яскраво освітленій кімнаті, мріючи опинитися деінде і водночас не бажаючи полишати місто? Гадаю, ми ніколи не дізнаємося.

Наступного тижня ти зібрав речі й поїхав до своєї мами, щоб провести з нею трохи часу перед остаточним від’їздом. А я сиділа в колись нашій квартирі й ридала.