Читать книгу Світло, яке ми втратили - Джилл Сантополо - Страница 17

Після розповіді про тебе, твою маму й калейдоскоп я зрозуміла твоє прагнення до широких жестів, до уважного, щирого святкування. І я скористалася цим. Того року, наприкінці лютого, на твій день народження ми літали на гелікоптері, а потім куштували смачне меню з двадцяти страв у закладі поруч із рестораном «Parm». Зараз я не пам’ятаю назви, але ти те місце знаєш. Там, де після одинадцяти страв я вже так наїлася, що ти забрав решту, тож ти з’їв двадцять дві страви, а я прикінчила вісімнадцять, й однаково це було для мене занадто. Я почувалась удавом, що з’їв алігатора, але ти був щасливим. Сказав, що твій день народження був відзначений належним чином. Особливо після того, як я робила тобі мінет у таксі дорогою додому.

А напередодні мого дня народження тогоріч ти надіслав мені на роботу квіти – дюжину лілій «Stargazers»[9]. Я досі зберігаю листівку, вкладену до букета, приховану за упакованою світлиною з завдання про спокій. Лічозори для моєї дівчинки, наповнені зоряним світлом. З днем народження. З річницею. Чекаю-не дочекаюсь вечора. Кохаю тебе. Ґейб.

Коли я приїхала додому, на ліжку на мене чекала велика коробка.

– Відкривай, – сказав ти, і твоє обличчя заслала широка усмішка.

Усередині лежав комплект одягу з тогочасного мого улюбленого магазину – «BCBG», у якому я купувала щось лише за умови знижок у сімдесят відсотків. Кофтинка була бірюзового кольору, шовкова, без рукавів, із глибоким V-подібним вирізом спереду й позаду. І чорна, коротенька й тісна спідниця.

– Я подумав, що в цьому ти матимеш неперевершений вигляд, – сказав ти. – Це вбрання ідеально підходить для того, щоб сходити на балет «Аполон Мусагет», а потім… ми могли б зайти до «Faces & Names». Ти будеш найсексуальнішою дівчиною в залі.

Я обвила тебе руками у вдячних обіймах. Твій дарунок був таким обміркованим, призначеним лише мені. Я уявила, як ти проглядаєш «Time Out New York» у пошуках ідеального побачення, заходиш до магазину й почуваєшся не у своїй тарілці, торкаєшся шовку й атласу, уявляючи тканину на моєму тілі. Обираєш колір, завдяки якому я сяятиму.

– Мені дуже пощастило, – сказала я. – Бути з тобою – це насправді бути найщасливішою дівчиною у світі.

– Гадаю, ти все наплутала, – заперечив ти. – Це я щасливчик. Як би мені хотілося зробити ще більше, щоб показати тобі, наскільки дивовижно бути тут, просто зараз, із тобою.

– Що ж, – сказала я, схопивши тебе за ремінь і притягнувши до себе, – я могла б вигадати кілька речей, які б ти міг зробити.

Того дня ми навіть не дісталися ліжка. Здавалося, що килим під нами запалає.

Ми лежали поруч на підлозі, навколо був розкиданий одяг.

Ти сказав:

– Чи ти колись уявляла собі, що кохання до когось буде відчуватися саме так?

Я міцніше притулилася до тебе. Твоя рука обняла моє плече.

– Ніколи, навіть у найсміливіших мріях, – відповіла я. – Це наче ти моя зірка, Люсі, моє сонце. Твоє світло, твоя сила тяжіння…Я навіть не знаю, як висловити, що ти означаєш для мене.

– Я б назвала нас подвійною зорею, – сказала я, повільно пробігаючи пальцями до твого стегна. Я не могла відірвати від тебе руки. Жодного самовладання. – Ми обертаємося одне навколо одного.

– Господи, Люсі, – промовив ти. – Твій розум такий же блискучий, як і твоє тіло. – Ти сперся на лікоть, подивився на мене й запитав: – Ти віриш у карму?

– У карму, як в індуїзмі? Чи щось типу я вкраду чиєсь таксі, то буду проклята, і мене спіткає така доля? – запитала я у відповідь.

Ти усміхнувся.

– У цьому місті насправді існує карма з таксі, але це не зовсім те, про що я говорю. І також це не про карму в індуїзмі. Думаю, це взагалі не про карму. Це більше схоже на… як гадаєш, ми можемо кохати одне одного так сильно, так пристрасно тому, що мій батько був покидьком? Це моя винагорода за те, що пережив таке? Отримую оце? – Ти вказав на обидва наші голі тіла. – Або це означає, що пізніше я страждатиму, відновлюючи рівновагу?

Я підвелася й похитала головою.

– Не думаю, що Всесвіт так працює, – сказала я. – Гадаю, життя – це просто життя. Ми опиняємося в ситуаціях, робимо вибір, і тому все йде так, як мусить іти. Треба користуватися течією. Це старе питання, з курсів професора Крамера.

Ти мовчав.

– Але знаєш, як би мені хотілося вважати? – продовжила я, щоб заповнити тишу. – Я б хотіла думати, що це таки є карма. Як в індуїзмі. Що, можливо, в минулому житті я зробила для когось щось чудове, і в цьому житті ти – моя винагорода за це. Мені більше подобається варіант із кармою, аніж твоя ідея з обмеженою кількістю добра.

Ти знов усміхнувся, але цього разу усмішка була сповнена жалю. Я б сказала, що ти не повірив мені.

– Мені подобається та ідея, – сказав ти. – Просто я… Мене мучить думка про те, що неможливо, щоб усі частини життя були чудовими.

Я думала про це.

– Гадаю, можливо, – відповіла я. – Мабуть, не все одразу, але, гадаю, люди можуть на схилі свого віку мати все, чого бажали.

І я справді так вважаю, Ґейбе. Я досі вірю в це.

– Сподіваюся, ти маєш рацію, – промовив ти.

Ми більше ніколи не розмовляли на цю тему, але в мене було відчуття, що ти досі вважав, що жодна людина ніколи не зможе мати всього. Як би я хотіла знайти спосіб змінити твій погляд на це, тому що, гадаю, те, що ти говорив, у що вірив, – тим тобі й довелося пожертвувати. Одним коханням заради іншого. Одним шматочком щастя заради іншого. Це була теорія, яка формувала твої рішення, свідомо чи несвідомо. Частина того, що вказувало шлях, яким ти йшов, і який привів нас сюди.

Але я б насправді хотіла думати, що річ не в цьому. Що ти можеш мати люблячого батька й таку ж дівчину. Мати успішну кар’єру і вдале особисте життя. Але, мабуть, ти б сказав, що маючи все те, щось могло би статися із твоїм здоров’ям. Або з фінансами. Або Бог його знає з чим.

Чи змінював ти колись свою думку, Ґейбе?

Як би я хотіла, щоб ти міг відповісти.