Читать книгу Світло, яке ми втратили - Джилл Сантополо - Страница 4

Ніколи не забуду, про що ми розмовляли, повертаючись із кафедри філософії. Хоча в тих словах не було нічого особливого, розмова закарбувалась у моїй пам’яті як частина того дня. Ми разом спускалися східцями. Не буквально разом, а поряд. Повітря було чисте, небо – блакитне, але все вже змінилося. Просто ми цього ще не знали.

Люди навколо перебивали одне одного:

– Вежі-близнюки обвалилися!

– Пари скасовано!

– Хочу стати донором. Не знаєш, де можна здати кров? Я повернулася до тебе.

– Що коїться?

– Я живу в східному кампусі, – відповів ти, вказуючи на гуртожиток. – Дізнаймося. Ти Люсі, чи не так? Де ти живеш?

– У корпусі Хоган Хол, – відповіла я. – І так, я Люсі.

– Приємно познайомитися, Люсі. Я – Ґебріел.

Ти простягнув руку. Посеред цієї метушні я потисла її й підвела погляд, вдивляючись у твоє обличчя. Твоя ямочка на щоці повернулася, очі сяяли блакиттю. Тоді я вперше подумала: він прекрасний.

Діставшись східного кампуса, ми разом із твоїми товаришами з кімнати, Адамом, Скоттом і Джастіном, увімкнули телевізор. На екрані повторювалися кадри, у яких тіла витягували з будівель, курява з чорних курганів звалищ підіймалася стовпцями в небо, а башти обвалювалися. Ми заціпеніли від побаченого. Вдивлялись у зображення, не в змозі зіставити сюжети з реальністю. Той факт, що це відбувалося в нашому місті, приблизно за сім миль[3] від місця, де ми сиділи, що то були люди – справжні живі істоти, – ще не сприймався за правду. Принаймні для мене. Усе здавалося таким далеким.

Мобільники не працювали. Ти скористався телефоном гуртожитку, щоб зателефонувати мамі в Аризону й повідомити, що з тобою все гаразд. Я зв’язалася з батьками в Коннектикуті, і вони вимагали, аби я повернулася додому. Донька одного їхнього знайомого працювала у Всесвітньому торговому центрі, і від неї не було жодної звістки. У чийогось двоюрідного брата вранці була запланована зустріч у ресторані «Вікна у світ»[4].

– За межами Мангеттена безпечніше, – сказав батько. – Раптом це сибірська виразка? Чи якась інша біологічна війна. Або нервово-паралітичний газ.

Я повідомила батькові, що метро не працює. І, можливо, залізниця також.

– Я приїду по тебе, – сказав він. – Зараз же сідаю в авто.

– Зі мною все буде гаразд, – відповіла я. – Зі мною друзі. Усе добре. Зателефоную пізніше. – Усе досі не видавалося реальністю.

– Знаєте, – сказав Скотт після того, як я поклала слухавку, – якби я був терористичною організацією, то ліпше скинув би на нас бомбу.

– Якого біса? – гаркнув Адам. Він чекав на звістку від свого дядька, який працював у Департаменті поліції Нью-Йорка.

– Я про те, що, теоретично підійшовши до цього… – сказав Скотт, але провадити далі йому не вдалося.

– Стули пельку, – мовив Джастін. – Я серйозно, Скотте. Зараз не час.

– Я, мабуть, піду, – сказала я тобі. Я насправді ледве тебе знала, щойно познайомилася з твоїми друзями. – Мої сусіди вже хвилюються, де я.

– Зателефонуй їм, – запропонував ти, протягуючи мені телефон. – І скажи, що збираєшся на дах корпусу В’єн. Якщо хочуть, нехай також приходять.

– Збираюся куди?

– Зі мною, – сказав ти й замріяно провів пальцями по моїй косі.

Це був інтимний жест, схожий на те, що відбувається після руйнування всіх бар’єрів в особистому просторі. Наче їсти з чужої тарілки, не питаючи дозволу.

І раптом я відчула зв’язок з тобою, ніби твоя рука на моєму волоссі означала щось більше, ніж вільні неспокійні пальці.

Я згадувала цю мить довгий час, коли вирішила пожертвувати своє волосся, і стиліст вручив мені мою косу, загорнуту в поліетилен, яка мала ще темніший каштановий колір, ніж зазвичай. Хоча ти в той момент був далеко, я відчувала, що зраджую тебе, ніби перерізаю наш зв’язок.

Але пізніше того дня, доторкнувшись до мого волосся, ти одразу збагнув, що зробив, і опустив руку на коліна. Ти знов усміхнувся до мене, але цього разу твоїх очей я не побачила.

Я знизала плечима і сказала: «Гаразд».

Світ наче тріснув на шматки, так, ніби ми проходимо крізь розколоте дзеркало всередину, у розбите місце, де ніщо не має сенсу, де наші щити опущені, а стіни зруйновані. У такому місці немає жодних підстав говорити «ні».