Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 10

На думку Ріно, найстаршого брата Ліли, дівчинка навчилася читати приблизно у віці трьох років, дивлячись на літери й на зображення у букварі. Вона сідала коло нього на кухні, поки він робив домашнє завдання, та зробила більше чотирьох способ навчити його.

Ріно був майже на шість років старший від Ліли, він був відважним хлопцем, який славився успіхами у всіх іграх надворі та на вулиці, передусім у запуску дзиґи. Проте читання, писання, лічба, вивчання віршів напам’ять були справами не для нього. У віці менше десяти років батько, Фернандо, аби навчити його мистецтву майстра з ремонту взуття, почав водити його щодня до власної взуттєвої комірчини на вуличці по той бік провулка. Ми, діти, коли зустрічали його, відчували запах брудних ніг, що йшов від нього, запах старої союзки, мастики, і ми жартували з нього, ми називали його підбивачем в’єтнамок. Можливо, саме тому він хвалився тим, що саме він стояв біля витоків умілості своєї сестри. Але насправді у нього й близько не було букваря і він ніколи, ані хвилинки, не сидів за домашніми завданнями. Це було неможливо, а Ліла, натомість, вчилася до виснаження. Було більш ймовірним те, що вона зрозуміла передчасно, яке призначення абетки, завдяки газетним аркушам, у які клієнти загортали старе взуття, яке тато іноді взував удома, аби почитати родині найцікавіші факти з хроніки у газеті.

В будь-якому разі, як би не йшли справи, незаперечним фактом був такий: Ліла вміла читати й писати, і того похмурого ранку, коли вчителька виявила це, у мене в розумі залишилося, перш за все, відчуття слабкості, яку навіяла ця новина. Школа з першого ж дня видалася мені місцем, прекраснішим за мій дім. Це було те місце району, в якому я почувалася найбільш упевнено, я приходила туди, коли мною оволодівало хвилювання. Я була уважною на уроках, я виконувала з максимальною старанністю те, що мене прохали виконати, я вчилася. Мені понад усе подобалось подобатися всім. Вдома я була улюбленицею батька, і брати мене теж любили. Проблема у мене була з матір’ю, справи з нею ніколи не йшли належним чином. Мені здавалося, що вже тоді, коли мені було трохи більше шести років, я зробила б усе, аби мати змогу зрозуміти, що у її житті я була зайвою. Я їй не імпонувала, і так само вона не імпонувала мені. У мене викликало відразу її тіло, це було щось, напевне, подібне до передчуття. Вона була білявою, з блакитними зіницями, розкішною. Але у неї було праве око, яке невідомо куди дивилося. А також у неї не рухалася права нога, вона називала її ображеною ногою. Вона кульгала, і її хода мене тривожила, особливо вночі, коли вона не могла заснути і рухалася коридором, йшла на кухню, верталася назад і все починалося знову. Іноді я чула, як вона несамовито била тараканів, що бігли від вхідних дверей, і я уявляла її з несамовитими очима, як це було, коли вона сердилася на мене.

Звісно ж, вона не була радісною, домашні клопоти її вимотували, а грошей ніколи не вистачало. Вона часто сердилася на мого батька, зазвичай вона виходила, горлала на нього, що їй треба щось придумувати, що так уперед не вирватись. Вони сперечалися. Але оскільки мій тато не підвищував голос, навіть коли його терпіння вичерпувалося, я завжди стояла за ним навпроти неї, навіть якщо іноді він її гамселив, а зі мною він вмів поводитися погрозливо. Саме він, а не мама, сказав у мій перший день у школі:

– Ленуччо, ти вправно відповідаєш вчительці, і ми не змушуємо тебе вчитися. Але якщо ти не будеш вправною, найвправнішою, то знай, що татові потрібна допомога – і ти підеш працювати.

Ті слова дуже налякали мене, адже навіть манера, у якій він вимовляв їх, створювала враження, ніби це мама запропонувала йому цю ідею. Я пообіцяла їм обом, що вчитимусь вправно. І справи швидко пішли настільки добре, що вчителька часто мені говорила:

– Гречанко, ходи-но, посидь коло мене.

Це був надзвичайний привілей. Біля Олів’єро завжди знаходився порожній стілець, куди вона кликала найвправніших учнів задля винагороди. Спочатку я сиділа поруч із нею впродовж тривалого проміжку часу. Вона заохочувала мене за допомогою багатьох обнадійливих слів, казала компліменти з приводу моїх білявих кучерів і таким чином посилювала в мені бажання вчиняти добре: геть на противагу моїй мамі, яка, коли я була вдома, так часто сипала на мою адресу докорами, іноді й образами, аби пробудити у мені бажання забитися у кут і сподіватися, що вона мене більше не знайде. Потім сталося так, що до класу зайшла синьйора Черулло, і вчителька Олів’єро показала нам, що Ліла далеко попереду порівняно з нами. І не тільки це: вона кликала набагато частіше її, а не мене, аби вона посиділа поруч. Навіть і не знаю, що відбувалося у мене в душі внаслідок такого декласування, мені важко, прийнаймні сьогодні, достовірно й чітко висловити те, що я відчула. Одразу ж по тому, як це сталося, – напевне нічого, трохи ревнощів. Але, безсумнівно, саме у цей період на мене найшло занепокоєння. Я думала, що хоча мої ноги функціонували добре, я постійно знижувала ризик того, що можу стати кульгавою. Я прокидалася з цією думкою й одразу ж вставала з ліжка, аби пересвідчитися, що мої ноги все ще в порядку. Можливо, саме тому я зосередилась на Лілі, у якої були найстрункіші, гнучкі ноги і вона завжди ворушила ними, вона брикалася, навіть коли сиділа біля вчительки, настільки, що та нервувалася і швидко відсилала її на місце. Щось тоді переконало мене в тому, що, коли завжди слідувати за нею, її ходою, то поступ матері, який увійшов до мого розуму і вже звідти не виходив, перестав би мені погрожувати. Я вирішила, що мені треба рівнятися на ту дівчинку, ніколи не втрачати її з поля зору, навіть якби вона дратувалася і проганяла мене.