Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 18

Джильйола Спаньюоло і я, відразу після свят, почали ходити додому вчительки, щоб підготуватися до вступного іспиту. Вчителька мешкала праворуч від церкви Святого Сімейства, її вікна виходили на садочок, і звідти ви могли бачити за селом опори залізничної лінії. Джильйола проходила під моїм вікном і кликала мене. Я була вже готова, тому залишила курс навчання. Мені сподобалися ці приватні уроки, двічі на тиждень, так мені здається. Вчителька наприкінці уроку пропонувала нам цукерки у формі серця та газовану воду.

Ліла ніколи не приходила, її батьки не погодилися платити вчительці. Але вона, тепер, коли ми були вже добрими подругами, продовжувала казати мені, що вона буде складати іспит і буде переведена в той самий клас середньої школи, що й я.

– А книги?

– Ти мені їх позичиш.

У той же час за гроші дона Акілле вона купила роман «Маленькі жінки». Вона вирішила зробити це, тому що вже його знала і він дуже подобався їй. Олів’єро в четвертому класі давала нам багато хороших книжок для читання. Вона була зворушена романом «Маленькі жінки». Вона супроводжувала своє враження такими словами: «Це для дорослих, але буде добре», а мені дала книгу «Серце», навіть без слова пояснення, про що там йдеться. Ліла прочитала обидва романи, як «Маленькі жінки», так і «Серце», в найкоротший термін і сказала, що не може бути жодного порівняння, на її думку, роман «Маленькі жінки» був кращим. Я не була в змозі прочитати це, я ледве закінчила «Серце» в терміни, встановлені вчителькою, щоб повернути книжку. Я була повільним читачем, це й досі так. Ліла, коли їй довелося повертати книгу Олів’єро, пошкодувала, що не зможе постійно перечитувати «Маленьких жінок» та поговорити на цю тему зі мною. Так одного разу вранці вона вирішила. Покликала мене на вулицю, ми пішли до ставків, у місце, де ми закопали в металевій коробці гроші дона Акілле, взяла гроші й пішли запитати в продавчині канцелярських товарів Іоланди, чи немає в неї на вітрині другого екземпляру «Маленьких жінок», нас би влаштувала й книга, що пожовкла від сонця.

Щойно ми стали власниками книги, ми почали зустрічатися в дворі, щоб почитати або про себе, або одна другій вголос. Ми читали протягом декількох місяців, так багато разів, що книга стала брудною, обірваною, загубилася її спинка, почали випадати сторінки, почали відриватися зошити. Але це була наша книга, вона нам дуже сподобалась. Хоча я й не була власницею книги, тримала її в себе вдома серед шкільних підручників, тому що Ліла не хотіла тримати її в своєму домі. Батько останнім часом лютився, що вона тільки й робила, що читала.

Ріно ж її захищав. Коли знову виникало питання про вступний іспит, між ним і його батьком починалися безперервні сварки. Ріно в той час було близько шістнадцяти років, він був дуже нервовий хлопець, і він починав свій бій для того, щоб отримувати платню за роботу, яку він робив. Його міркування були такими: я встаю о шостій годині; я приходжу в магазин і працюю до восьмої вечора; я хочу, щоб мені платили. Але ці слова ображали й батька, й мати. У Ріно було ліжко, щоб спати, було що їсти, чому ж він хотів грошей? Його завдання полягало в тому, щоб допомагати родині, а не збіднювати її. Але хлопець наполягав на тому, що це несправедливо стосовно нього, що він гне спину так, як і батько, а не отримує за це ані копійки. Тоді Фернандо Черулло відповів з напускним спокоєм: «Я плачу тобі вже зараз, Ріно, я плачу тобі сторицею, навчаючи тебе певної професії: найближчим часом ти не будеш нічого вміти, як тільки налагодити каблуки або ранти або поміняти підошву; твій батько все, що він знає, передає тобі, і незабаром тобі також доведеться це робити, опановувати правила мистецтва, щоб зробити повноцінне взуття». Але ця плата в формі навчання для Ріно була недостатньою, тому вони й сварилися, особливо за вечерею. Він починав говорити про гроші, а закінчував сваркою з приводу Ліли.

– Якщо ти будеш мені платити, то я подумаю про її навчання, – казав Ріно.

– Навчання? А я навчався?

– Ні.

– А ти навчався?

– Ні.

– Тоді чому ми повинні навчати твою сестру, яка є жінкою?

Це майже завжди закінчувалися ляпасом для Ріно, який в тій чи іншій формі, навіть ненавмисно, був нешанобливим стосовно свого батька. Хлопець без сліз вибачався – бридким голосом.

Ліла мовчала під час цих дискусій. Вона про це мені ніколи не оповідала, але в мене складалося враження, що в той час, як я ненавиділа свою матір, а я дійсно її люто ненавиділа, вона робила все, щоб не мати нічого спільного з батьком. Вона казала, що він був сповнений доброти, казала, що, коли він перераховував, що він робив для неї, казав, що він чув, як його друзі розповідали про те, що його донька найрозумніша людина в районі, казав, що, коли були її іменини, він приносив їй гарячий шоколад у ліжко і чотири печива. Але цього було мало, він не поділяв її точкуи зору, не розумів, чому вона повинна навчатися. Знову й знову повертався до фінансових можливостей: сім’я була велика, вона ледь зводила кінці з кінцями завдяки маленькому магазинові, були також дві незаміжні сестри Фернандо, а ще й батьки Нунції. Тож говорити про навчання було те саме, як розмовляти зі стіною, врешті-решт, і її мати дотримувалася такої ж думки. Тільки брат думав по-іншому і мужньо боровся з батьком. І Ліла, з причин, яких я не розуміла, була переконана, що Ріно переможе. Він отримає платню й направить її в школу за свої гроші.

– Якщо необхідно внести суму, я її сплачу, – пояснювала вона мені.

Вона була впевнена, що брат дав би гроші на шкільні підручники і навіть на ручки, пенали, кольорові олівці, мапу земських півкуль, фартух і бантик. Вона обожнювала його. Вона мені казала, що після навчання хотіла б заробити багато грошей і зробити свого брата найбагатшою людиною в районі.

Багатство в останньому класі початкової школи стало нашою ідеєю фікс. Ми говорили про це, як у романах говорять про пошук скарбів. Ми казали: коли ми станемо багатими, то зробимо це, зробимо те. Нам здавалося, що багатство було приховано десь у районі, в сейфах, в яких після відкриття ми побачили сяйво багатства, а вони очікують тільки на те, щоб ми їх знайшли. Потім, не знаю, з якою причини, все змінилося, і ми почали асоціювати навчання з грошами. Ми думали, що ми будемо багато вчитися, щоб потім писати книги, і книги зроблять нас багатими. Багатство завжди було золотим сяйвом монет, що зберігалися в незліченних сейфах, але, щоб його досягнути, достатньо було б навчання та написання книги.

– Ми напишемо її разом, – сказала одного разу Ліла, і це сповнило мене радості.

Можливо, ця ідея виникла, коли вона з’ясувала, що автор «Маленьких жінок» заробила стільки грошей, що могла переказати частину свого багатства сім’ї. Але я б не стала клястися. Ми розмірковували про це, я сказала, що ми могли б почати відразу ж після вступного іспиту. Вона погодилася, тому що не могла супротивитися. Коли у мене було багато чого, що треба було вивчити, також уроки в другій половині дня зі Спаньюоло у вчительки, вона мала більше вільного часу, тому вона почала працювати й написала роман без мене.

Мені стало зле, коли вона принесла його мені, щоб я прочитала, але я нічого не сказала, хоча стримувала розчарування й очікувала великої насолоди. Там було близько десяти квадратних аркушів, складених і скріплених швацькою шпилькою. Була обкладинка, розмальована олівцями, я пам’ятаю назву.

Роман називався «Блакитна фея» та був дуже захопливим, там було багато складних слів. Я сказала їй, що треба дати його прочитати вчительці. Вона відмовилася. Я благала її, запропонувала сама його віднести. Переконана, вона кивнула.

Одного разу, коли я була в домі Олів’єро на уроці, скористалася тим, що Джильйола пішла в туалет, і витягнула «Блакитну фею». Я сказала, що цей гарний роман написала Ліла і що Ліла хотіла дати його прочитати. Але вчителька, яка протягом останніх п’яти років хвилювалася про все, що стосувалося Ліли, крім її поганої поведінки, холодно відповіла:

– Скажи Черулло, що краще було б, коли б вона вчилася для отримання свідоцтва, а не гаяла час.

І, взявши роман Ліли, вона залишила його на столі, навіть не подивившись на нього.

Таке ставлення мене спантеличило. Що ж трапилося? Вона розсердилася на матір Ліли? Цей гнів вона поширила також і на Лілу? Було шкода грошей, яких батьки моєї подруги не хотіли дати їй? Я не зрозуміла. Через декілька я обережно запитала, чи вона прочитала «Блакитну фею». Вона відповіла незвичайним тоном, загадково, ніби тільки вона і я могли по-справжньому це зрозуміти.

– Ти знаєш, що таке плебс, Греко?

– Так: плебеї, трибуни плебеїв, Гракхи.

– Плебс – це дуже негарно.

– Так.

– І якщо хтось хоче залишитися плебсом, він, його діти, діти його дітей, він ні на що не заслуговує. Забудь про Черулло та думай про себе.

Вчителька Олів’єро ніколи нічого не говорила про «Блакитну фею». Ліла запитувала мене декілька разів, потім здалася. Вона сказала похмуро:

– Тільки-но в мене буде час, я напишу про щось інше, цей не був добрим.

– Цей був прекрасним.

– Цей був поганим.

Але вона стала менш жвавою, особливо в класній кімнаті, ймовірно, тому що вона зрозуміла, що Олів’єро більш її вже не хвалила, а навпаки, декілька разів демонструвала свою незадоволеність її бравурною поведінкою. Коли були змагання в кінці року, результати ще покращилися, але без нахабства, як це було одного разу. Наприкінці дня директор представив тих, хто залишився в змаганнях, – Лілу, Джильйолу й мене – та запропонував дуже складне завдання, придумане ним особисто. Джильйола і я дуже втомилися, так і не отримавши результату. Ліла замінила, як зазвичай, свої очі на дві шпари, що вона завжди застосовувала. Була останньою, хто капітулював. Вона сказала соромливим тоном, незвичайним для неї, що це завдання не можна вирішити, тому що в тексті помилка, але вона не знає яка. Все пекло вирвалося на волю, тому що Олів’єро влаштувала їй велику прочуханку. Я бачила струнку Лілу перед класною дошкою, з крейдою в руці, дуже бліду, коли вона потрапила під шквал поганих фраз. Я відчувала страждання, я не могла витримати тремтіння її нижньої губи й збиралася розплакатися.

– Якщо ви не знаєте, як розв’язати завдання, – холодно закінчила Олів’єро, – ви не кажете: завдання з помилкою, ви кажете: я не в змозі розв’язати це завдання.

Директор мовчав. Наскільки я пам’ятаю, так закінчився цей день.