Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 17

Ходити до дона Акілле було заборонено, але вона вирішила зробити також і це, тому я повернулася. Насправді, в цьому випадку вона мене переконала, що ніщо б не могло її зупинити, і дійсно, кожна її непокора мала вихід, що від подиву кожному перехоплювало дихання.

Ми хотіли, щоб дон Акілле повернув наші ляльки. Таким чином, ми пішли вгору по сходах, на кожній сходинці я збиралася повернутися спиною та піти на подвір’я. Я досі відчуваю руку Ліли, що схопила мою, і мені подобається думати, що було вирішено зробити це не тільки тому, що вона відчувала, що мені забракло б сміливості піти на верхній поверх, а й тому, що вона сама цим жестом шукала сили духу, щоб продовжувати. Таким чином, пліч-о-пліч, я з боку стіни, а вона з боку билець, стиснувши руки з пітними долонями, ми подолали останню сходинку. Перед дверима дона Акілле моє серце билося дуже сильно, я відчувала його биття в вухах, але я втішала себе, думаючи, що це також биття серця Ліли. З квартири долинали голоси, можливо, Альфонсо, або Стефано, або Пінуччи. Ліла, після довгого мовчання перед дверима, натиснула кнопку дзвінка. Була тиша, потім почулося шльопання капців. Двері відчинила донна Марія, на ній був зелений, дуже поношений халат. Коли вона заговорила, я побачила в її роті блискучий золотий зуб. Вона думала, що ми шукали Альфонсо, тому була трохи здивована. Ліла сказала на діалекті:

– Ні, нам потрібен дон Акілле.

– Підійди до мене.

– Нам потрібно поговорити з ним.

Жінка закричала:

– Акі!

Почулося шльопання інших капців. З півтемряви висунулася кремезна фігура. У чоловіка був довгий торс, короткі ноги, руки, що спадали до колін, у роті він тримав сигарету, можна було бачити вуглинки. Він хрипко запитав:

– Хто це?

– Дочка шевця зі старшою дочкою Греко.

Дон Акілле вийшов на світло, і вперше ми його добре роздивилися. Жодних мінералів, жодного блиску скла. Обличчя було м’ясисте, продовгувате, а його волосся спадало тільки на вухах, посередині голови була блискуча лисина. У нього були світлі очі, з білим відтінком з червоними прожилками, широкий тонкий рот, велике підборіддя з ямкою в центрі. Він видавався мені поганим, але це було не те, що я собі уявляла.

– Ну?

– Ляльки, – сказала Ліла.

– Які ляльки?

– Наші.

– Тут не потрібні ваші ляльки.

– Ви їх узяли в підвалі.

Дон Акілле обернувся й крикнув у бік внутрішньої частини квартири:

– Піну, ти взяла ляльку дочки шевця?

– Я – ні.

– Альфо, ти взяв її?

Сміх.

Ліла сказала спокійно, не знаю, звідкіля вона брала всю цю відвагу:

– Їх взяли ви, ми це бачили.

Був момент мовчання.

– Ви мене звинувачуєте? – запитав дон Акілле.

– Так, і ви поклали їх у чорний мішок.

Чоловік, почувши останні слова, заклопотано насупився.

Я не могла повірити, що ми були там, перед доном Акілле, а Ліла розмовляла з ним таким чином і він перед нею розгубився, а на задньому плані нечітко виділялися Альфонсо, Стефано, Пінучча та донна Марія, яка накривала стіл до вечері. Я не могла повірити, що це був звичайний чоловік, трохи низький, трохи лисий, трохи непропорційний, але звичайний. Тому я очікувала, що в будь-який момент він перетвориться на іншого.

Дон Акілле повторив, ніби не зрозумів сенсу слів:

– Я взяв ваші ляльки та поклав їх у чорний мішок?

Я відчувала, що я не злилася, але раптовий біль був ніби підтвердженням того, що я вже знала. Він сказав щось на діалекті, чого я не зрозуміла, Марія вигукнула:

– Акі, все готово!

– Я йду.

Дон Акілле засув велику широку руку в задню кишеню брюк. Ми очікували, що він витягне ножа. Замість цього він вийняв гаманець, відкрив його, заглянув всередину й протягнув Лілі гроші, не пам’ятаю скільки.

– Купіть собі ляльки, – сказав він.

Ліла схопила гроші, й ми побігли вниз по сходах. Він пробурмотів, спершись на бильця:

– І пам’ятайте, що я їх вам подарував.

Я сказала італійською мовою, намагаючись не впасти вниз по сходах:

– Доброго вечора, і приємного апетиту.