Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 6

Ліла з’явилася в моєму житті у першому класі початкової школи і швидко справила на мене враження, тому що була дуже бридкою. Ми всі були трохи бридкими у тому класі, але лише тоді, коли вчителька Олів’єро не могла нас бачити. Ліла ж була бридкою завжди. Якось вона розірвала на шматочки промокальний папір, спочатку нанизала клаптики один на одний на отвір чорнильниці, потім почала виловлювати їх пером, і ми почали шпурляти їх одна в одну. В мене влучили два рази у капелюх і один раз на білий комірець. Вчителька заволала так, як тільки вміла, протяжливо та уїдливо, глибоким голосом, який навіював нам жах, і наказала Лілі негайно йти відбувати покарання за дошкою. Ліла не послухалася й навіть не вдала, що злякалася, навпаки, вона продовжила жбурляти один за одним шматки паперу, змочені у чорнилі. І тут вчителька Олів’єро, незграбна жінка, яка видавалася нам дуже старою, навіть незважаючи на те, що їй мало бути ледве за сорок років, зійшла з кафедри, погрожуючи їй, перечепилася бозна-через що, ій не вдалося втримати рівновагу, і вона наштовхнулася обличчям на край письмового столу. Вона залишилася лежати на долівці таким чином, що видавалася мертвою.

Я не пам’ятаю, що сталося одразу ж по тому, я пам’ятаю тільки нерухоме тіло вчительки, cхоже на темний тюк, і Лілу, яка із серйозним виразом на обличчі зупинила на ньому погляд.

Я можу пригадати безліч подібних випадків. Ми жили у світі, в якому діти та дорослі часто зазнавали поранень, з ран текла кров, наставало нагнивання, і іноді вони помирали. Одна з дочок синьйори Ассунти, продавальниця фруктів та овочів, поранилася цвяхом і померла від правця. Найменший з синів синьйори Спаньюоло помер через круп у горлі. Один мій двоюрідний брат у віці двадцяти років пішов порпатися у руїнах, а вже ввечері помер через те, що його розчавило і з його вух та рота лилася кров. Батько моєї матері загибнув через те, що будував палац і впав вниз. У батька синьйора Пелузо не було руки, її відрізало токарним станком. Сестра Джузеппіни, дружина синьйора Пелузо, померла від туберкульозу у двадцять два роки. Старший син дона Акілле – я ніколи його не бачила, проте мені здавалося, що я його пам’ятаю, – пішов на війну і загинув два рази, вперше – потонувши у Тихому океані, а потім його з’їли акули. Вся родина Мелькьйорре померла в обіймах, волаючи від страху, потрапивши під бомбардування. Стара синьйорина Клорінда померла, дихаючи газом замість повітря. Джіанніно, котрий перебував у кімнаті, коли ми були там вперше, помер через те, що знайшов бомбу та торкнувся її. Луїджина, з якою ми гралися у внутрішньому дворі, а може, й ні, тепер це було лише ім’я. Вона померла від висипного тифу. Отаким вже був наш світ, він був сповнений слів, що вбивали: круп, правець, висипний тиф, газ, війна, токарний станок, руїни, робота, бомбардування, бомба, туберкульоз, нагнивання. Знов нагадали про себе численні страхи, які супроводжували мене впродовж усього життя, страхи перед тими словами та перед тими роками.

Можна було померти навіть від тих речей, які видавалися повсякденними. Наприклад, можна було померти, якщо людина спітнівала, а потім випивала холодну воду з крану, не помивши спершу руки: після цього ставалося так, що людина вкривалася червоними цяточками, розпочинався кашель і вона більше не могла дихати. Можна було померти, з’ївши вишень, не виплюнувши кісточки. Можна було померти, пожувавши жуйку та проковтнувши її через неуважність. Насамперед смерть могла настати від завдання удару у скроню. Скроня була найвразливішим місцем, ми всі були дуже уважними. Вистачило б одного удару каменем, а удари каменем були нормою. На виході зі школи хлопчача банда з сільської місцевості, очолювана хлопцем, якого звали Енцо – або Енцуччіо, – одним з синів продавальниці фруктів та овочів Ассунти, почала шпурляти у нас каміння. З їхнього боку чулися образи через те, що ми були красивіші від них. Коли летіли камені, ми всі тікали, проте Ліла не тікала, вона крокувала рівномірним поступом і іноді просто зупинялася. Їй дуже добре вдавалося відстежувати траєкторію польоту каменів та ухилятися від них неквапливим рухом, як я сказала б сьогодні – витонченим. У неї був старший мужній брат, і, можливо, вона навчилася у нього, навіть не знаю, у мене теж були брати, проте вони були молодшими за мене, тож у них я нічого не навчилася. Тим не менше, коли я усвідомлювала, що вона залишилася позаду, певним чином, дуже боячись за неї, я зупинилася, аби її почекати.

Вже було щось таке, що не давало мені покинути її.

Я не знала її добре, ми ніколи ані словом не зверталися одна до одної, просто постійно перебували у суперечці одна з одною, як у класі, так і поза його межами. Але я відчувала зі збентеженням, що якби я втекла разом з іншими, то залишила б у неї щось від себе, те, що вже до мене не повернулося б.

На початку я залишалася у схованці за рогом і висовувалася, аби побачити, чи йшла Ліла. Потім, побачивши, що вона не рухалася, я змушувала себе дістатися неї, я передавала їй камені, я також жбурляла їх. Але я робила це без упередження, я багато чого зробила в моєму житті, але я ніколи не робила нічого через упередження, я завжди почувалася трохи розклеєною через такі самі дії з мого боку. Ліла ж, навпаки, змалку – зараз вже й не знаю, чи то вже з шости років чи з семи років, чи відтоді, коли ми разом йшли сходинками, що вели до домівки дона Акілле, а їх було вісім, майже дев’ять, – була беззастережно рішучою. Трикольорова рукоятка ручки, або камінь, або поруччя темних сходів, вони свідчили про призначення, яке мали передавати, – увігнати точним рухом перо у деревину письмового столу, розподілити кульки, обмурзані чорнилом, потрапляти у хлопчаків з сільської місцевості, підійматися до дверей дона Акілле – вона б це зробила без вагань.

Банда йшла від земляного насипу залізниці, вона запасалася камінням, схованим між залізничними платформами. Енцо, ватажок, був дуже небезпечним, старшим від нас щонайменше на три роки, він був другорічником, з надзвичайно коротким волоссям та світлими очима. Він жбурляв маленькі камінці з загостреними бортами мітко, і Ліла очікувала на свої «патрони», аби показати, як вона від них ухилялася, змусити хлопців роздратуватися ще більше й одразу ж відповісти настільки ж небезпечними «патронами». Якось ми влучили Енцо у праву щиколотку, і я кажу, що ним влучили саме «ми», оскільки саме я передала Лілі плаский камінь з надзвичайно загостреними краями. Камінь «пригладив» Енцо шкіру, немов бритва, залишивши на ньому червону плямочку, з якої одразу ж полилася кров.

Хлопчик дивився на поранену ногу, вона була в нього просто перед очима: між великим та вказівним пальцями – камінець, що був готовий до пострілу, рука вже була трохи підійнята для кидка, проте він ошелешено завмер. Навіть хлопці під його керівництвом дивилися на кров не вірячи. Ліла ж не виказувала ані найменшого задоволення і нахилилася, аби підібрати інший камінь. Я торкнулася її руки, це був наш перший дотик, дотик неочікуваний та сповнений страху. Я відчувала, що банда стала б іще жорстокішою, і я хотіла, щоб ми якнайшвидше полишили те місце. Але часу в нас не було. Енцо, не зважаючи на щиколотку, що кровоточила, оговтався та жбурнув камінь, який був у нього у руці. Я все ще стискала Лілу, коли камінець влучив у неї спереду і розлучив мене з нею. Мить по тому вона розтягнулася на тротуарі з розбитою головою.