Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 20

Ми разом склали іспит для отримання свідоцтва про закінчення початкової школи. Коли вона зрозуміла, що я хотіла би також, щоб мене перевели в старші класи, вона втратила енергію. Так сталося, що одна річ здивувала всіх: з нас двох я склала всі іспити з десятьма балами; в свідоцтві Ліли були всі дев’ятки та одна вісімка з арифметики.

Вона не сказала мені жодного слова гніву або невдоволення. Замість цього вона знюхалася з Кармелою Пелузо, дочкою теслі-гравця, начебто для неї мене вже не вистачало. Через декілька днів ми стали тріо, в якому, однак, я, хоча й була першою в школі, як правило, майже завжди була третьою. Вони говорили та постійно жартували одна з другою, або, вірніше, Ліла говорила й жартувала, Кармела слухала й насолоджувалася. Коли ми йшли на прогулянку між церковним приходом і шосе, Ліла завжди була в центрі, а ми по обидва боки. Мені здавалося, що вона все більше зближується з Кармелою, від чого я страждала та відчувала, що мені хочеться повернутися додому.

Останнім часом вона була приголомшена, здавалася жертвою сонячного удару. Було вже дуже жарко, тому ми часто змочували голову в фонтані. Я пригадую її з мокрим волоссям й обличчям, по якому стікали краплі, вона хотіла постійно говорити про те, що буде, коли ми підемо до школи наступного року. Це стало її улюбленим аргументом, а я чинила цьому опір, начебто це була одна з історій, яку вона мала намір написати, щоб стати багатою. Тепер, коли вона говорила, то переважно зверталася до Кармели Пелузо, в якої було свідоцтво з усіма семірками, й вона не склала іспиту, щоб бути переведеною в старші класи.

Ліла вміла дуже гарно розповідати, так все видавалося правдою: школа, куди ми підемо, вчителі, а мене це змушувало сміятися, змушувало хвилюватися. Але одного ранку я її перебила.

– Ліло, – сказала я, – ти не можеш ходити в школу, ти не склала вступного іспиту. Ні ти, ні Пелузо не можете ходити.

Вона розсердилася. Вона сказала, що також буде ходити, з іспитом чи без іспиту.

– Навіть Кармела?

– Навіть.

– Ви не можете.

– Потім побачиш.

Але ці мої слова мали дати їй сильний струс. Від того часу вона перестала розповідати про наше майбутнє навчання в школі й стала мовчазною. А потім, з раптовою рішучістю, вона почала мучити всіх членів сім’ї, кричала, що вона хотіла б вивчати латинську мову, як її будемо вивчати я й Джильйола Спаньюоло. Особливо це стосувалося Ріно, який обіцяв допомогти, але нічого не зробив для неї. Марно було пояснювати їй, що тепер уже нічого не зробиш, вона ставала ще більш нерозсудливою і ще більш поганою.

На початку літа в мене було неприємне враження, що дарма її щось доводити словами. Я бачила, якою вона стала нервовою, якою агресивною, як це було завжди, та я була задоволена, що знову її впізнаю. Але я також відчувала за її старими способами поведінки покарання, що мене непокоїло. Вона страждала, й її муки мені не подобалися. Я вважала за краще, коли вона відрізнялася від мене, була далекою від моїх турбот. І дискомфорт, який я відчувала, коли для мене вона виявилася тендітною, змінювався таємними шляхами на мою потребу в перевазі. Як тільки могла, обережно, особливо коли з нами була Кармела Пелузо, я знаходила спосіб, щоб нагадати їй, що в мене кращий табель, ніж у неї. Як тільки могла обережно, я натякала, що я піду в середню школу, а вона ні. Перестати бути другою, перемогти її, вперше мені здавалося успіхом. Вона повинна була це помітити й ставала ще більш запеклою, але не зі мною, а зі своєю сім’єю.

Часто, поки я чекала, коли вона спуститься на подвір’я, я чула її крики, що долинали з вікон. Вона вигукувала образливі слова на найпоганішому вуличному діалекті, такі непристойні, що, коли я їх чула, мені спадало на думку, що її треба було б закликати до порядку та поваги, мені здавалося неправильним, що вона таким чином ставиться до дорослих, навіть до брата. Звичайно, батько, швець Фернандо, коли слухав це протягом п’яти хвилин, ставав розлюченим. Але й на всіх інших батьків часами находила лють. Тим більше що її батько, коли вона його не провокувала, був хорошою людиною, доброзичливим, великим роботягою. Він був схожий обличчям на актора, якого звали Рендольф Скотт, але без будь-якої вишуканості. Він було більш грубим, жодних яскравих кольорів, у нього була чорна борода, що сягала очей, сильні широкі та короткі руки, брудні в кожній складці та під нігтями. Він охоче жартував. Іноді, коли я приходила в гості до Ліли, він стискав мого носа між великим і вказівним пальцями та вдавав, що хоче його відірвати. Він хотів, щоб я повірила в те, що він його вкрав і тепер мій ніс став бранцем у його пальцях, але хоче втекти та повернутися на моє обличчя. Через це я вважала його забавним. Але якщо Ріно, або Ліла, або інші діти змушували його бути сердитим, я, почувши його ще на вулиці, також лякалася.

Я не знаю, що сталося одного дня після обіду. Гарячої пори року ми залишилися на свіжому повітрі до вечері. Цього разу Ліла не з’являлася, я пішла покликати її під її вікна, що були на першому поверсі. Я кричала: «сюди, сюди, сюди», а в моєму голосі чулися й низький голос Фернандо, й високий голос його дружини, й настійний голос моєї подруги. Я чітко відчувала, що щось було не на місці, щось, що викликало в мене жах. З вікон долинали вульгарний неаполітанський діалект і грюкіт речей, що розбивалися. Мабуть, це було те саме, що відбувалося в моєму домі, коли мати сердилася, бо не вистачало грошей, а батько сердився, бо вона вже витратила частину зарплати, що він їй дав. Насправді була суттєва різниця. Мій батько стримувався, навіть коли був розлючений, насильно приглушував голос, запобігаючи вибуху, хоча в нього також набухали і спалахували вени на шиї. Фернандо ж кричав, ламав речі та розпалював внутрішній гнів, він не міг зупинитися, навіть спроби, що робила його дружина, аби зупинити його, ще більш його розлючували, а іноді наприкінці сварки він її навіть бив. Отже, я спробувала покликати Лілу також для того, щоб витягнути її з цієї бурі криків, лайки, шумів спустошення. Я кричала: «сюди, сюди, сюди», але вона – я це чула – не припиняла ображати свого батька.

Нам було по десять років, через деякий час повинно було виповнитися одинадцять. Я ставала дедалі повнішою, Ліла залишалася невеликою на зріст, була дуже худа, легка і струнка. Раптом кричати перестали, а через декілька секунд моя подруга вилетіла з вікна, пролетіла над моєю головою та впала на асфальт позаду мене.

Я залишалася з відкритим ротом. Мені здавалося, що Фернандо продовжує викрикувати жахливі погрози на адресу своєї дочки. Він викинув її, як річ.

Я перелякано подивилася на неї, коли вона намагалася піднятися та подивилася на мене майже з виразом здивування:

– Я нічого не зробила.

Але вона стікала кров’ю, зламала руку.