Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 4

Коли ми з Лілою вирішили зійти темними сходами, які надихали на поезію, сходинка за сходинкою, сходовий марш за сходовим маршем, впритул до дверей квартири дона Акілле, розпочалася наша дружба.

Я пам’ятаю фіолетове світло двору, пахощі теплуватого весіннього вечора.

Мами готували вечерю, наставав час повертатися, але ми спізнювалися, наражаючи себе на проблему, проте, не кажучи ані слова, доводячи нашу мужність. З якогось часу як у школі, так і поза її межами ми тільки це й робили. Ліла просунула кисть до чорного рота водостоку, і я своєю чергою робила це одразу ж після неї, в обтяжливому очікуванні, сподіваючись, що таргани не побіжать по моїй шкірі згори та щури мене не покусають. Ліла вилізала на саме вікно на першому поверсі синьйори Спаньюоло, підвішувалася на залізній поперечині, де проходив дріт для вивішування білизни, розгойдувалася, дозволяла собі спуститися на тротуар, і я своєю чергою це робила одразу ж по тому, просто боячись впасти та забитися.

Ліла просунула собі під шкіру іржаву французьку шпильку, яку знайшла на дорозі, не знаю, коли саме, яку вона зберігала у кишені, немов дарунок долі; я спостерігала за металевим вістрям, яке прорізало їй у долоні білястий тунель, а потім, коли вона його витягла і віддала мені, зробила те саме.

У певний момент вона окинула мене одним зі впевнених поглядів своїх вузьких очей і попрямувала в напрямку будинку, де вона мешкала разом з Акілле. Я замерзала від страху. Дона Акілле скрутило через боби, мені було суворо заборонено наближатися до нього, розмовляти з ним, дивитися на нього, показуватися перед ним, мені треба було вдавати, ніби не існує ані його, ані його родини. Під час зустрічей з ним у моєму домі, проте не тільки в ньому, відчувалися острах та ненависть, які невідомо звідки бралися. Мій батько розмовляв з ним так, що я його уявляла собі великим, наповненим фіолетовими бульбашками, гнівним на противагу «донові», який навіював мені непохитний авторитет. Він був їством, зробленим не знаю навіть з якого матеріалу, з заліза, скла, кропиви, але живим, живим, завдяки найтеплішому диханню, яке виходило у нього з носа та з рота. Я гадала, що якби тільки побачила його здалека, мені в очі уштрикнулося б щось загострене та пекуче. Що якби потім йому вистачило безумства наблизитись до мене коло дверей свого дому, він би мене вбив.

Я трохи зачекала, аби побачити, чи не передумає вона і чи не повернеться. Я знала, що вона хоче зробити, я даремно сподівалася, що вона про це забуде, проте не так сталося, як гадалося. Вуличні ліхтарі ще не були ввімкнуті, так само як і вогні на сходах. З дому долинали знервовані голоси. Аби відстежити, звідки вони долинають, я мала полишити синяву двору й увійти до чорноти воріт. Коли я нарешті наважилася на це, спочатку нічого не бачила, я тільки відчувала запах старого одягу і чогось подібного. Потім я призвичаїлася до темряви і виявила, що Ліла сидить на першій сходинці першого сходового маршу. Вона звелася – і ми почали підійматися.

Ми просуваємося вперед, притримуючись стіни, вона – на дві сходинки попереду, а я – на дві сходинки позаду, намагаючись з одного боку скоротити відстань, з іншого – збільшити її. В мене залишився відбиток на спині, що терлася об облуплену стіну, а також залишилася думка, що східці були дуже високими, вищими за східці того будинку, де мешкала я. Я тремтіла. Будь-який шум кроків, будь-який голос асоціювався з доном Акілле, який наближався до нас сходами або йшов нам на зустріч з довгим ножом, із тих, якими розтинають груди куркам. Відчувався запах смаженого часнику. Марія, дружина дона Акілле, помістила б мене на пательню, мене з’їли б діти, він обсмоктав би мою голову, як мій тато – червоноборідок.

Ми часто зупинялися, і щоразу я сподівалася, що Ліла вирішить повернути назад. Я сильно спітніла, що ж до неї – не знаю. Час від часу вона дивилася увись, але я не розуміла, що саме вона визирає, виднілися лише тьмяні віконця на кожному сходовому марші. Освітлювальні прилади вмикалися зненацька, але світло було блідим, вони були запиленими, залишали просторі затінені ділянки, сповнені небезпек. Ми чекали, аби зрозуміти, чи був саме дон Акілле тим, хто обернув вимикач, але ми нічого не чули, ані кроків, ані того, що двері відчинялися чи зачинялися. Потім Ліла пішла далі, а я йшла позаду неї.

Вона пам’ятала, що слід робити доцільні та необхідні речі, я геть забула про будь-які доречні доводи, і, звісно ж, я була там тільки тому, що там була вона. Ми повільно підіймалися до найбільшої з наших тодішніх територій, ми йшли, аби наразитися на небезпеку та допитати його.

На четвертому сходовому марші Ліла повелася неочікувано. Вона зупинилася, аби почекати на мене і, коли я дісталася туди, простягнула мені руку. Цей жест змінив усе між нами назавжди.