Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 22

31 грудня 1958 року з Лілою трапився перший випадок розмиття. Це не мій термін, його завжди використовувала вона, підсилюючи звичайне значення слова. Вона казала, що в такі моменти несподівано починають розчинятися межі людей та речей.

Якось, тієї ночі, нагорі на балконі, де ми святкували прихід нового 1959 року, її раптом вразило та налякало водночас це почуття, яке вона й досі відчуває в собі, не знаючи, як його можна виразити словами. Лише кілька років по тому, одного вечора, у листопаді 1980 року, коли нам обом уже виповнилося по тридцять шість років, ми вже були одружені та мали дітей, вона мені розповіла у подробицях про те, що сталося того дня, що ще з нею було, і вперше ужила це слово.

Незважаючи на те, що стало вже досить морозно, а ми були одягнені у легкі декольтовані сукні, щоб виглядати по-святковому привабливішими, ми залишалися на свіжому повітрі, на балконі одного міського будиночка, спостерігаючи за чоловіками, які були веселими, рішучими, захопленими святкуванням, їжею та шампанським.

Час від часу спалахували новорічні вогні, організації яких Ліла, як вона сама потім розповідала, присвятила немало часу. Проте затрачені сили були варті того відчуття щастя, яке сповнювало її при спогляданні вогняних спалахів у небі. В якийсь момент, як вона мені потім сказала, не зважаючи на мороз, вона раптово спітніла, їй здалося, що всі навколо кричать занадто голосно і рухаються дуже швидко. Це почуття супроводжувалося нудотою й відчуттям чогось цілком матеріального, що оточувало її, всіх і все, проте без можливості розпізнати, що ж це таке, воно руйнувало обриси людей та речей.

Її серце почало битися так швидко, що, здавалося, просто вистрибне з грудей. Ліла почала відчувати жах від криків людей, які рухалися на терасі серед диму та вибухів. Здавалося, весь цей галас підпорядковується якимось новим і невідомим їй законам. Нудота підступала до горла. Діалект втратив для неї свою звичність, їй стало нестерпно, як у наших горлах слова купалися у слині, охопило почуття відрази до всіх тих рухомих тіл.

Це почуття було настільки шаленим, що її тіло затрусилося від люті. Голову переповнювали думки, які ж ми недовершені істоти, як ми погано складені, маємо заширокі плечі, а руки, ноги, вуха, носи та очі ввижалися їй органами потворних істот, які зійшлися з якогось закутку чорного неба. Особливу відразу в неї викликало тіло її брата Ріно, хтозна чому, це ж була як-не-як близька їй людина, яку вона любила та цінувала понад усе.

Здавалося, вона вперше по-справжньому роздивилася його, тіло мало форму кремезної, приземкуватої тварини, яка кричала голосніше за всіх та була найлютішою, найжадібнішою та наймізернішою. Серцебиття все наростало, вона почала задихатися. Було забагато диму, смороду, пахощів, вогняних спалахів.

Ліла намагалася заспокоїтися, говорила самій собі: «Я маю схопити цей струмінь, що проходить крізь мене, та маю викинути його їх геть». Але в якусь мить вона розпізнала, серед всіх тих радісних криків, остаточний вибух, після чого повз неї промайнуло щось на кшталт помаху крила. Хтось продовжував гриміти, та вже не святковими ракетами чи грою в трік-трак, а пострілами з пістолета, в той час як її брат Ріно вигукував нестерпні непристойності на жовтуваті блискавки.

Описавши мені той випадок, Ліла зауважила, що та річ, яку вона називає розмиттям, стала їй зрозумілою саме того разу, хоча в цілому її не можна називати зовсім новою. Наприклад, в неї нерідко бувало відчуття, що вона перевтілювалась в іншу людину, або річ, або число, або склад, відбираючи у них обриси, це почуття тривало впродовж долі секунди. В день, коли батько викинув її з вікна, вона була впевнена, що відчувала саме це. В момент, коли вона летіла в напрямку асфальту, маленькі руді, дуже дружні тваринки перетравлювали вулицю, перетворюючи її на однорідну м’яку речовину. Проте те, що трапилося в ніч Нового року, було для неї вперше. Це було відчуття невідомих істот, які ламали обриси світу і демонстрували свою жахливу сутність. Саме це її збентежило.