Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 7

Кров. Зазвичай вона витікала з ран лише після того, як люди обмінювалися жахливими прокльонами та брудною лайкою. За цим завжди слідувала тяганина. Мій батько, який все ж таки, здавався мені доброю людиною, впродовж тривалого часу сипав образами та погрозами, якщо хтось, за його словами, не був гідний того, аби перебувати на обличчі землі. Саме так у нього йшли справи з доном Акілле. Він завжди мав за що його пожурити, й іноді він затуляв мені вуха руками, аби мене не надто вражали його грубі слова. Коли батько розмовляв про нього з моєю матусенькою, він називав його «твій кузен», проте моя мама одразу ж заперечувала цей кровний зв’язок (у неї з доном Акілле був родичівський зв’язок, проте дуже далекий), і тому він збільшував кількість образ. Мене лякали напади гніву, і, передусім, мене лякало те, що у дона був настільки сприйнятливий слух, що він міг уловлювати образи, навіть сказані на великій відстані від нього. Я боялася, що він прийде, щоб їх вбити.

Заклятим ворогом дона Акілле, у всякому разі, був не мій батько, а синьйор Пелузо, надзвичайно вправний тесляр, який завжди був без грошей, оскільки він програвав усе, що заробляв, у підсобному приміщенні бару «Солара». Пелузо був батьком однієї нашої шкільної товаришки, Кармели, сестри Пасквале, а також батьком ще двох синів, ще більш жалюгідних, ніж ми, з якими я та Ліла час від часу гралися, а ще, як у школі, так і поза її межами, вони завжди намагалися поцупити наші речі, ручку, гумку, варення з айви таким чином, що поверталися додому всі в синцях через стусани, яких ми їм давали.

Коли ми його бачили, синьйор Пелузо видавався самим втіленням відчаю. З одного боку, він все програвав, а з іншого – приймав ляпаси на людях, оскільки не знав, як іще більше знеславити родину. З невідомих причин він приписував донові Акілле беззастережний занепад. Він звинувачував його в тому, що дон Акілле був задіяний у зраді, так ніби його понуре тіло було зроблене з біди, всі інструменти для роботи по дереву в майстерні ставали непридатними для застосування. Йому дорікали через те, що він взявся також і за майстерню, перетворивши її на ковбасну крамницю. Роками я уявляла собі щипці, пилу, обценьки, молоток, лещата та тисячі, тисячі гвіздків, які засмоктувало у форму металевого рядка усередині матерії, з якої складався дон Акілле. Роками я бачила, як з його тіла виходить сирець та важкість різнорідних матерій, ковбас, сирів, ліверних ковбас, топлене свиняче сало та шинка, зажди у формі плетениці.

Настали темні часи. Дон Акілле, напевне, проявив усю свою почварну сутність іще до нашого народження. До. Ліла вживала це формулювання часто, як у школі, так і поза її межами. Але здавалося, що її не надто цікавило те, що сталося до нашої появи, – події, загалом незрозумілої, про яку видатні люди або мовчали, або висловлювалися зі значною стриманістю, оскільки це справді могло статися раніше. Саме це у той період залишало її у нерішучості, і навпаки – іноді її нервувало. Коли ми стали друзями, я так багато розмовляла з нею про ту абсурдну річ – до нас – яка, зрештою, змусила і мене нервувати. Ми там не були вже впродовж тривалого, дуже тривалого проміжку часу; проміжку часу, впродовж якого дон Акілле продемонстрував усім, що він собою являв: лиходійську істоту із невпевненою фізіономією тваринної породи, яка, видавалося, літала і змушувала кров’яний тиск інших людей підвищуватися, але з нього кров ніколи не витікала, ймовірно, було неможливо навіть подряпатися.

Ми, напевно, навчалися у другому класі початкової школи, і ми ще не розмовляли одна з одною, коли пролунав голос, схожий на постріл, просто навпроти церкви Святого Сімейства, синьйор Пелузо гнівно заволав на дона Акілле, а дон Акілле полишив старшого сина Стефано, Пінуччу, Альфонсо, який був нашим однолітком, дружину і, поставши на мить у своїй найбільш несамовитій подобі, накинувся на Пелузо, підняв його, жбурнув його об дерево і полишив там непритомним, у той час, коли з ран у голові текла кров, так, що бідолаха навіть не міг сказати: «Допоможіть».