Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 9

Того дня, коли вчителька Олів’єро впала з кафедри та вдарилася об парту, я, як і сказала, вважала її померлою, померлою на роботі, як мій дідусь або чоловік Меліни, і мені здавалося, що слідом за ними помре також і Ліла, внаслідок жахливої покари, яку вона отримала б. Навпаки, впродовж періоду часу, який я не можу визначити – чи був він довгим, чи коротким, – нічого не відбувалося. Не помирали обидві, ані вчителька, ані учениця, ані у реальності, ані у пам’яті.

Але тоді все було предивним. Вчителька Олів’єро повернулася до школи та почала займатися Лілою, не для того, аби покарати її, що для нас здавалося природним, а для того, аби її похвалити.

Ця нова фаза почалася, коли до школи викликали маму Ліли, синьйору Черулло. Одного ранку Ліла побила шкільного сторожа і заявила про це. Одразу по тому увійшла Нунція Черулло, її неможливо було впізнати. Вона, так само як і більша частина жінок району, жила, заплутавшись у туфлях та старих зношених костюмах, привертаючи увагу в церемоніальному костюмі (для шлюбу, причастя, миропомазання, похорону), геть похмура, з блискучою чорною дамською сумочкою, у туфлях з невеликими підборами, які катували її опухлі ноги, і вона запропонувала вчительці два паперові мішечки, один – з цукром, а другий – з кавою.

Вчителька прийняла дар охоче і сказала їй та всьому класові, дивлячись на Лілу, яка в той час лагодила письмовий стіл, ті фрази, загальний сенс яких збив мене з пантелику. Ми були у першому класі початкової школи. Ми тільки-но вивчали алфавіт та числа від одного до десяти. Найбільш вправною у класі була я, я вміла розпізнавати усі літери, я вміла казати: «один, два, три, чотири», і так далі, мене постійно хвалили за почерк, я вигравала триколірні кокарди, які шила вчителька. Проте Олів’єро, хоч як дивно це виглядало, незважаючи на те що через Лілу вона впала і потрапила у лікарню, сказала, що Ліла найкраща з нас. А насправді вона була найбільш мерзотною. Насправді вона зробила ту жахливу річ – наліплювала шматочки паперу, вимазані у чорнилі, на нас. Правда полягає в тому, що, якби та дівчина не була вихована настільки погано, вона, наша вчителька, не впала б з кафедри, поранившись. Правда полягає в тому, що наша вчителька була змушена постійно карати її дерев’яною палкою або ж відправляти її стояти навколішки на твердій пшениці за дошкою.

Але було фактом, що її, як вчительку і як людину, сповнював радістю дивовижний факт, який було викрито кількома днями раніше, випадково.

Після цього вона зупинилася, так, ніби їй не вистачало слів, або так, ніби їй було необхідно указати матері Ліли і нам, що майже завжди вчинки мають більше значення, ніж слова. Вона взяла крейду і написала на дошці (зараз я вже не пам’ятаю, що саме написала, я ще не вміла читати: тож я вигадувала слова, що їх писала на ній) – сонце. Потім я спитала у Ліли:

– Черулло, що саме тут написано?

У класі запанувала інтригуюча тиша. На обличчі Ліли з’явився непевний посміх, майже гримаса, і вона накинулася збоку, одна проти своєї товаришки по парті, яка подавала багато знаків, якими давала зрозуміти, що нудьгує. Потім вона прочитала ображеним тоном:

– Сонце.

Нунція Черулло подивилася на вчительку, і її погляд був невпевненим, майже сповненим страху. Здавалося, що Олів’єро трохи не зрозуміла, як же у тих очах матері не було її власного ентузіазму. Але, зрештою, вона повинна була здогадатися, що Нунція не вміла читати або ж що в будь-якому разі вона не була впевнена в тому, що на дошці було написано саме слово «сонце», і вона нахмурилася. Тому, аби трохи прояснити ситуацію для Черулло, з метою трохи похвалити нашу компанію, сказала Лілі:

– Молодець, там справді написано слово «сонце».

Потім вона наказала їй:

– Ходи-но, Черулло, ходи-но до дошки.

Ліла неохоче пішла до дошки, вчителька простягнула їй крейду.

– Пиши, – сказала вона їй, – крейда.

Ліла, будучи дуже зосередженою, тремтливим почерком, розміщуючи одну літеру вище, а іншу нижче, написала: крейа.

Олів’єро додала літеру «д», а синьйора Черулло, спостерігаючи за виправленням, розпачливо сказала доньці:

– Ти помилилася.

Але вчителька швидко запевнила її:

– Ні ні, ні. No no no. Ліла повинна займатися: правописанням – так, але вона вже вміє читати, вона вже вміє писати. Хто її навчав?

Синьйора Черулло сказала, опустивши очі:

– Я цим не займалася.

– Але ж у вашому домі або дворі є хтось, хто міг би це зробити?

Нунція енергіно замотала головою на знак заперечення.

Тоді вчителька прийняла рішення щодо Ліли та з непідробним захватом спитала у неї перед усіма нами:

– Хто навчив тебе читати та писати, Черулло?

Черулло, маленька, з темним волоссям та очима та у фартушині, з рожевим бантом на комірці та лише шести років зроду-віку, відповіла:

– Я.