Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 23

Коли Лілі зняли гіпс і її рука була цілком здорова, хоча ще біла-білісінька, її батько, Фернандо, вирішив допустити дівчину до занять у школі, обдумавши це рішення самостійно та передавши через Ріно та свою дружину Нунцію. Школа, яку мала відвідувати дівчина, була з вивчення вже точно не пам’ятаю яких дисциплін, чи то стенографії та машинопису, чи то бухгалтерської справи, чи домогосподарства, а може, й усіх цих трьох предметів разом.

Туди Ліла відправилася зовсім неохоче. Нунцію викликали до школи викладачі, бо дочка часто пропускала заняття без поважної причини, зривала лекції; коли її опитували, вона відмовлялася відповідати, коли мала виконувати завдання, її вистачало максимум на п’ять хвилин, після чого вона починала відволікати однокласників. Одного разу, захворівши на страшну форму грипу, та ще й запустивши хворобу, дівчина, яка відрізнялася міцним здоров’ям, ніби втратила всі свої сили та енергію. Минали дні, а вона не одужувала. Тільки-но вона пробувала повернутися до свого звичного образу життя, правда, блідіша, ніж завжди, хвороба поверталася до неї. Колись, побачивши її на вулиці, я подумала, що зустріла привид зображеної в книзі вчительки Олівієрo дівчинки, яка скуштувала отруйних ягід. Після чого з’явилася чутка, що дівчина скоро помре, і це мене неймовірно налякало. Проте Ліла, не зважаючи ні на що, одужала. Але заняття вона пропускала, під приводом поганого самопочуття, і наприкінці навчального року провалила іспити.

Я також почувалася не дуже добре в середній школі. На початку в мене були гарні сподівання, і більш того, якщо я цього й не говорила вголос, я була рада навчатися разом з Джильйолою Спанюоло, а не з Лілою. Кажучи по секрету, мені було приємно навчатися в школі, в яку ніколи не взяли б її, де я могла би бути найкращою і розповідаючи про яку, я завжди могла б похвалитися. Проте я одразу ж відстала від інших учнів, які виявилися значно розумнішими за мене. Я ніби бовталася у болоті разом з Джильйолою, ми були такими собі наполоханими власною посередністю тваринками, які боролися круглий рік, щоб не залишитися серед невстигаючих. Залишатися там було нестерпно. У мене почала зароджуватися думка, що без Ліли мені ніколи не стати частиною вузького кола найкращих.

Час від часу на вході я зіштовхувалась з Альфонсо, сином дона Акілле, та при зустрічі ми обоє вдавали, що не знайомі. Я не знала, що йому сказати і як його втішити, думала, що Альфредо Пелузо зробив правильно, вбивши його батька. Мене навіть не могло розчулити те, що він став сиротою, було так, неначе страх, який наганяв на мене дон Акілле, був частково і його провиною. Хлопець завжди був сам по собі, похмурий, у залатаній чорній курточці. Ми навчалися у паралельних класах, і ходили чутки, що він був відмінником. Наприкінці року стало відомо, що він отримав середній бал вісім, це мене зовсім засмутило. Джильйола мала перескладати латину та математику, а я, отримавши шість зі всіх дисциплін, перейшла до наступного класу.

Видаючи табелі, професорка викликала мою маму і сказала їй у моїй присутності, що я склала латину лише завдяки її доброзичливості, але без додаткових приватних занять, наступного року скласти іспит точно не зможу. В той момент я відчувала подвійне приниження: по-перше, мені було соромно, що я не була такою ж розумною і гарною ученицею, як у початковій школі, по-друге, я почувалася ніяково від такої помітної різниці між професоркою, довершеною, сповненою гідності, яка розмовляла чистою італійською, як з «Іліади», мовою, та моєю понівеченою мамою, яка розмовляла на неправильному граматично діалекті, була взута у старі туфлі, та мала поблякле волосся.

Моя мама також була змушена терпіти це приниження. Додому вона повернулась розлюченою, сказала татові, що викладачі не задоволені мною, що їй потрібна допомога по дому, тому я маю покинути навчання. З цього приводу вони ще довго сварилися, та врешті-решт батько постановив, що, оскільки я все таки перейшла в наступний клас, тоді як Джильйолу відправили перескладати два предмети, я заслуговую на продовження навчання.

Літо промайнуло непомітно. Я весь час проводила у дворі та на озері з Джильйолою, яка постійно мені розповідала про молодого студента, приставленого до неї репетитором, який, за її словами, по вуха закохався в неї. Я намагалася її слухати, та мені це набридало. Час від часу я бачила Лілу, яка розважалася з Кармелою Пелузо, вона також відвідувала якусь школу, де теж провалилася на іспитах. Я відчувала, що Ліла більше не хоче дружити зі мною, і це мене ще більше пригнічувало, неначе мені хотілось спати. Інколи сподіваючись, що моя мама перестала мене помічати, я просто йшла, лягала в ліжко та дрімала.

Одного дня, так лежачи в ліжку, я насправді заснула та раптово прокинулася від відчуття вологості. Зірвавшися, я кинулася у вбиральню, щоб зрозуміти, що трапилося. Там я побачила, що труси забруднені кров’ю. Сповнена жаху від нерозуміння, що трапилося, можливо, ще й побоюючись докорів матері за те, що поранилася, я добре вимилася, випрала і віджала білизну, надягла її мокрою та вийшла на тепле подвір’я. Моє серце неупинно стукало в грудях від остраху.

На вулиці я зустріла Лілу та Кармелу, з якими ми влаштували прогулянку до церковного приходу. Я знову відчувала вологість та намагалася заспокоїти себе думками, що, можливо, це просто ще волога від прання білизна. Коли страх сягнув апогею, я прошепотіла Лілі:

– Я маю тобі сказати одну річ.

– Яку?

– Я хочу сказати це лише тобі.

Схопивши за руку, я намагалася відтягнути її подалі від Кармели, та вона нас переслідувала. Нарешті хвилювання взяло гору, і я вирішила зізнатися їм обом, але зверталася я лише до Ліли.

– Що це може бути? – спитала я.

Кармела знала і все одразу зрозуміла. В неї це вже впродовж року траплялося щомісяця.

– Це нормально, – відповіла вона. – Так влаштований жіночий організм, кілька днів іде кров, може боліти живіт і спина, але потім все проходить.

– Ти в цьому впевнена?

– Так.

Мовчання Ліли мене ще більше зблизило з Кармелою. Та натуральність, з якою вона розповідала те, що знала, привабила мене. Весь день, аж до вечора, я проговорила із нею, переконавшися, що від такого поранення не помирають. Більш того: «Це означає, що ти стала дорослою і здатною народжувати дітей, якщо чоловік покладе тобі у живіт ту свою штуку».

Ліла так і залишалася мовчазною, не сказавши нічого або майже нічого. Ми запитали, чи траплялося з нею те саме. Було видно, що вона вагається, та врешті-решт неохоче відповіла, що ні. Для мене стало відкриттям бачити її молодшою, молодшою, ніж я її коли-небудь сприймала до того. Вона була на шість чи сім сантиметрів нижчою за мене, худюща, а її шкіра залишалася блідою, незважаючи на цілі дні, проведені на сонці і свіжому повітрі. Вона провалила іспити, та в неї ніколи не йшла кров. А ще жоден хлопець не освідчувався їй.

– У тебе теж буде, – сказали ми вдвох вдавано утішливим тоном.

– Мені це байдуже, – відповіла вона. – У мене цього нема, тому що я не хочу, це в мене викликає відразу. Більш того, мені огидні й ті, в кого це є.

Вона забралася йти геть, та потім зупинилася, щоб запитати в мене:

– Як твоя латина?

– Чудово.

– Легко дається?

– Дуже.

Замислившись, вона пробурмотіла:

– Я спеціально завалила іспити. Не хочу більше навчатися в жодній школі.

– І що ж ти робитимеш?

– Те, що мені подобається.

І, залишивши нас посеред двору, вона кудись попрямувала.

Залишок літа ми не бачилися. Я дуже здружилася з Кармелою Пелузо, незважаючи на те що її настрій весь час коливався від надмірних веселощів до надмірних скарг. Вона одразу ж підхопила ту жахливу форму грипу Ліли та стала цілковитою її копією. Крім того, Кармела намагалася говорити, повторюючи інтонації, вирази, жести Ліли, вона навіть намагалася ходити так само, незважаючи на те, що ззовні вона більше походила на мене: була граційна, пухкенька та сповнена здоров’я. Така форма наслідування поведінки мені частково не подобалася, та якоюсь мірою, навпаки, приваблювала. Я коливалася між роздратуванням від такого імітування, яке ввижалося мені карикатурним, і в той же час захоплювалася цим, оскільки трохи розбавлені риси Ліли мене зачаровували. Тож в цілому таке поводження Кармели мене прив’язало до неї. Вона розповідала, якою жахливою виявилася нова школа: як всі її ображали, а викладачі її не помічали. Розказувала, як ходила з мамою та братами провідувати батька у Поджореале і як вони плакали через це. Казала, що її батько був невинним, що вбивство дона Акілле було справою одного темного створіння, яке суміщало в собі щось від чоловіка та в основному від жінки, мешкало разом з мишами та виповзало з глибин каналізації вдень і вночі, щоб зробити свою жахливу справу, після чого тікало назад у підземелля. А ще дівчина раз зізналася, з легкою усмішкою, що закохалася в Альфонсо Карраччі. І, як завжди, після посмішки її очі наповнилися сльозами. Це кохання мучило її та доводило до нестями, який каламбур, дочка вбивці закохалася в сина жертви. Вона тішилася можливістю споглядання хлопця, коли він перетинав подвір’я чи йшов вздовж дороги, і вона не відводила від нього погляду, аж поки він не зникав за горизонтом.

Вона довірила мені найпотаємніші почуття, чим вразила мене й остаточно прив’язала. Кармела заприсяглася, що ніколи й нікому цього ще не казала, навіть Лілі, та мені вона відкрилася лише тому, що їй було несила більше тримати це почуття в собі. Мене вабила така її драматичність. Після цього зізнання ми стали обговорювати різні можливі варіанти її захоплення. Та школи відкрилися знов, після канікул, і в мене вже не вистачало часу вислуховувати її історії.

Яка ж вийшла чудова історія. Навіть Лілі не вдалося б так вдало її розповісти.