Читать книгу Курячий бульйон для душі - Эми Ньюмарк - Страница 10
Розділ 1. Здолати саморуйнацію та залежність
7. Учитися радості
ОглавлениеЖити – це не просто бути живим, це – бути здоровим.
Марк Валерій Марціал
– Ні, Ґейлі! Не спи! – кричала моя сусідка по кімнаті та найкраща подруга Іззі. – Обіцяй, що не заснеш!
Я гарчала на подружку, прагнучи, щоб та замовкла й кермувала машиною трохи не так, як у «ГТА» на компі. Тіло моє мертвим вантажем потонуло в пасажирському кріслі. Іззі не знала, що робити. Слів я розібрати не могла, але розуміла: вона плаче.
Я пам’ятаю, що вона зателефонувала моїй мачусі.
– Ґейлі випила жменю таблеток, – казала вона, схлипуючи. – Не знаю скільки. Гадаю, багато.
Вона поклала слухавку, натиснула на газ іще дужче, знову закричала до мене:
– Твій тато тебе зараз повезе до лікарні!
Тепер я спиралася на панель із приладами. В очах темніло. Я бачила лише нажахане обличчя Іззі. Я здогадувалася, що сльози струменять по її щоках. Вона перелякано глипнула на мене, слухаючи:
– Чому ти таке мені влаштувала, Ґейлі? Чому?
Останнє, що я пам’ятаю із цієї поїздки, була моя сонна відповідь:
– Бо, певно, Джеймсон усе правильно зробив, – пробурмотіла я та вирубилася.
Лікар сказав, що мені пощастило. Я собі міркувала, що геть і близько не так. Мої життєві показники були досить сильними. Серцебиття унормовувалося. Шлунок пекло вогнем, він страшенно болів, а я повільно поверталася до реальності. Та я злилася, що вижила. Я злилася, що мене ось зараз тримають у вестибюлі лікарні, що навколо плач і стогін пацієнтів. Тато був поруч, мачуха терла зарюмсані очі, а лікар запитав мене про найважливіше:
– Міс Ґрегем, ви навмисно прийняли надто велику дозу?
Я заперечно похитала головою та сказала, що просто дуже боліла голова.
Тато зиркнув на мене:
– Говори правду. Скажи йому те, що ти відповіла Іззі.
Я закотила очі: всі вже аж надто драматизували ситуацію.
– Я сказала, що мій друг мав рацію.
– Її друг укоротив собі віку місяць тому, – зі злістю пояснив тато, ніби він звинувачував Джеймсона в тому, що той утокмачив мені в голову цю ідею.
Лікар повільно кивнув, тепер він розумів, що коїться. Уп’явся в мене очима.
– Ви гадали, що він мав рацію, скоївши самогубство, тож вирішили спробувати й собі?
Щось у його словах – мабуть, правда, – наче прохромило мене. Я впала навколішки, затулила обличчя руками, заридала так голосно, що замовкли найближчі до мене пацієнти. Усі дивилися на мене, мабуть, здивовані моїм раптовим зізнанням.
Не відриваючи рук від обличчя, я крикнула:
– І це не вперше!
Невдовзі мене помістили в окрему палату. За чотири години мене мали відправити до найближчої психіатричної клініки, де я мусила залишатися протягом трьох днів.
Що я накоїла? Я не подумала, як моя смерть подіє на людей.
Годинами я мовчки лежала там – самотня, налякана, мов дитина, яку відправили до її кімнати поміркувати над кепською поведінкою. Добрий і ласкавий медбрат на ім’я Ренді допомагав мені з усіма моїми потребами. Він навіть допоміг мені виплакати душу. Я цілу годину розповідала йому, яким хитким було моє життя останні десять років. Я розповіла йому про маминих приятелів – або залежних від наркотиків, або ж любителів розпускати руки. Ми з нею боролися зі страшними злиднями, кожен цент берегли, щоб хоча б їсти нормально, а коли могли дозволити собі ледь теплу воду, щоб помитись, у нас було просто свято.
Потім я зізналася, що в п’ятнадцять років уперше спробувала вкоротити собі віку – аж двічі. Ренді уважно слухав, як я пояснювала: чотири роки поспіль я постійно завдавала собі якоїсь шкоди, різала себе бритвою, прагнучи болю і знову болю. Щойно закінчивши старшу школу, я занурилася в алкоголізм, розпусту, місяцями сиділа на кокаїні та метамфетаміні. Потім найдорожчий друг мого дитинства наставив пістоля до скроні й позбавив себе життя. Це була остання соломинка, а відтак я вирішила покінчити з оцим усім за допомогою одинадцяти таблеток із мого слоїчка зі снодійним.
Дійшовши до цього моменту, я захлиналася від ридань. Сили мої вичерпалися. Ренді спокійно дивився на мене, а за кілька хвилин промовив:
– Схоже на те, що ти навчилася виживати. Одначе життя – то не зовсім це. Не намагайся вижити, не треба. Радій, – він ніжно взяв мене за руку. – Забудь минуле, забудь усе лихе, що сталося, навчися радіти. Обіцяй мені, що ти спробуєш і так учиниш.
По моїх щоках котилися сльози. Я стисла руку Ренді.
– Обіцяю.
Три роки поспіль я писала, і це було моїм виходом із того мороку, в якому я жила. Дві тисячі тринадцятого року я була вже офіційно визнаним автором чотирьох завершених повноцінних романів. Отож, коли мене помістили до психіатричної клініки, я знайшла вихід – почала писати щоденник моїх переживань. Ці три страшні дні стали моїм відродженням. За три дні я навчилася більше, ніж дехто може навчитися за ціле життя. Медперсонал у цих стінах картав мене за те, що я зробила собі, вони всі переконували мене цінувати ту милість життя, яку мені даровано. Друзі, котрі з’явилися тут у мене, підбадьорювали мене, вказуючи на те, яке справжнє благословення я здобула.
Тож на третій день я пішла звідти, сповнена бажання творити життя, гідне того, щоб його прожити. Мені багато в кого треба було просити вибачення, треба було позбутися лихих звичок, відновити стосунки з кількома людьми. Утім, я відновлювала саму себе, я припинила вживати наркотики, стала кращою людиною. Рік по тому я, вже письменниця, продаю свої романи через Інтернет, керую фондом допомоги музикантам та доброчинною кампанією з продажу головних уборів, підтримуючи пацієнтів клініки. Мешкаю в стабільному та впорядкованому будинку, оточена чудовими друзями, я нарешті засмакувала, що таке щастя, якого завжди прагнула. Я більше не виживаю. Сьогодні я живу чудовим життям, і не лише для мене, а й для друзів, які підбадьорювали мене в найтемніші години у клініці. Справдила свою обіцянку, почала спочатку і, зрештою, навчилася радіти життю.
Ґейлі Ґрегем