Читать книгу Курячий бульйон для душі - Эми Ньюмарк - Страница 8

Я сиділа, замкнувшись у своїй кімнаті, та скажено тарабанила по клавіатурі комп’ютера, намагаючись відволіктися від бурчання в животі. Складати віршики – класна розрада. А ще вони допомагали мені вигадати нові й легкі способи позбутися зайвого жиру. Уже шістнадцять відсотків жиру. І я заповзято прагну досягти нуля. Мозок отримував замало живлення, не міг думати як слід. Я навіть не помічала, якою виснаженою зараз є.

Віршик, на який надихнуло почуття голоду, чудово демонструє, як швидко котилась я в темряву анорексії. На першому курсі коледжу я була страшенно самотньою. Я прагнула знайти нових друзів, бо мої найкращі друзі вступили до різних коледжів. Однак нові знайомі не могли стати «щирими подружками» так швидко, як мені хотілося. Просто руки опускалися. Мабуть, усі, крім мене, вже познаходили собі свої компанії, передружилися між собою. Я весь час лишалась осторонь, і це вельми мене пригнічувало. Що ж я, не варта дружби? Я починала ненавидіти саму себе.

– Бр-р, я така товста, – думала я, заходячи до їдальні. – Товстим, звісна річ, їсти не треба.

Поступаючись цим гірким думкам, я зменшила свій ланч майже вдвічі. Начебто нічого такого, міркувала я. Утім, на мій подив, підвищення контролю над собою спричинило величезний викид адреналіну. Це була якась болюча й водночас солодка втіха, яка відволікала мене від почуття самотності. Бо це сиротливе почуття з кожним днем ставало нестерпнішим. Отже, я піддалася цьому жалюгідному способу – знову і знову досягаючи своєрідного кайфу. Якщо для цього мені треба зменшити свої порції на половину або взагалі припинити їсти, то нехай так і буде.

Втрата ваги перетворилася на гру. Кожен день був новим викликом – нумо, на скільки я ще можу зменшити свою порцію? Я була така страшенно голодна, тож навіть миска листового салату – без солі чи соусу – смакувала мені, мов нектар і амброзія.

Минали тижні, моя вага стрімко падала. Приятелі почали дедалі більше хвилюватися за мене. Ми з товаришкою по легкоатлетичній команді поверталися до гуртожитку, коли вона турботливо запитала: «Зоє, у тебе все гаразд? Ти так сильно схудла». Я відповіла гордовитою усмішкою. Мене потішило, що люди помічають зміни в моїй вазі. Нарешті я привернула до себе увагу, якої так відчайдушно прагнула.

– Так, усе просто чудово, – відповіла я, уникаючи її погляду. Я боялася, що мої сумні очі, мов відчинені двері, випустять моїх внутрішніх демонів. Вона миттю зрозуміла б, який глибокий біль мордує мене. Товаришка ще раз стурбовано подивилася на мене, видно було, що вона не повірила моїй брехні.

Про мене пішли чутки, а я насолоджувалася кожним словом із тих розмов. Увага інших викликає залежність. Що більше я її привертала, то менше їла. Анорексія вчепилась у мене своєю мертвою хваткою.

Минуло шість місяців. Я втратила двадцять п’ять фунтів.

– З’їж, будь ласка, – товаришка по команді пропонувала мені поживний батончик.

– Я не голодна, – брехала я й витріщалася на неї. Вона просто не розуміє: перекуси суворо заборонені. Вони – ознака слабкості та браку самоконтролю. Як вона не бачить, що це нерозумно?

Проте глибоко в душі я знала: саме я чиню нерозумно. Ми повертались автобусом після тренування, і я геть забула поповнити свої сили після виснажливого кросу. Я відчувала, що через голод можу будь-якої миті знепритомніти. Саме так, я заробила критичну нестачу ваги, я була надто голодна, щоб якось діяти, я могла думати лише про повернення до своєї кімнати й нові віджимання.

Уперше за півроку я зізналася собі: в мене проблеми. Мені потрібна допомога.

* * *

– Гаразд, звіряймося, – каже Мінді, лідер нашої групи. Ми, четверо, сидимо на складних стільцях. Я шукала групу, яка розв’язує проблеми з розладу харчування, і знайшла – маємо зустрічі щотижня, у підвалі церкви.

«Звірятися» в нас означає назвати своє ім’я та розповісти, як справи з харчуванням. І, так, треба розповісти про свої відчуття. Я нехтувала цю частину. Я заявляла: «Я почуваюся товстухою», – і сподівалася, що нічого надто особистого з мого життя я не викажу.

Проте з часом я по-справжньому потоваришувала з дівчатами з нашої групи. Я все не могла повірити, що вони знають про мене найгірше, та при цьому люблять мене просто так, беззастережно. Здобувши їхню довіру, я почала дедалі більше розповідати про себе. Коли я промовила вголос своє потаємне, то змогла зрозуміти, якими спотвореними стали мої думки.

Група допомагала мені бути чесною. Однак, що найважливіше, вони підштовхнули мене до одужання.

– Це твій розлад харчування тобі каже, що ти товста, – пояснила мені одного разу Мінді. – Ти маєш наказати своїй анорексії, щоб вона стулила пельку.

Її різкий коментар змусив мене збагнути: я стала заручницею власного розуму. Анорексія була впертою. Вона забрала з мене забагато енергії, вона не дозволяла мені дружити ще з кимось. Я присяглася собі, що одужаю. Я надто довго страждала й більше не хотіла так жити.

Тож зараз або ніколи. Анорексія має піти. Одного вечора, після зустрічі нашої групи, я намалювала у щоденнику могильну плиту. «Сьогодні я маю попрощатися з анорексією, – написала я, – якийсь час вона була моєю найкращою подругою. Нехай спочиває з миром».

Я відбула численні години терапії, я відчувала неймовірну підтримку групи, я повільно, дуже повільно, одужувала. Почавши виганяти анорексію зі свого життя, я нарешті спромоглася прийняти у свій простір тих, хто любив мене.

Одужання – складний шлях, сповнений невдач і поразок. Однак моя система підтримки виявилася такою сильною, що зрадити я просто не могла. Дівчата допомагали мені повернутися на шлях одужання – кожної нашої зустрічі.

Потім настав визначальний момент, коли я зрозуміла: «Я це зробила». Я сиділа тоді з найкращою подругою в ресторані. Ми вечеряли, вона дивилася на мене та всміхалася.

– Знаєш, Зоє, ти так змінилася за час навчання в коледжі, – сказала вона. – Ти дійсно стаєш прекрасною, і зовні, і всередині.

Вона навіть не уявляла, як багато важив для мене її коментар. Саме цієї миті я зрозуміла, що в мене ніколи більше не виникне потреба голодувати. Анорексія ніколи не була моїм другом, а просто дивною хворобою, що обманом прокралася до мого розуму. Відпустити її було найважчим учинком у моєму житті. Утім, щойно змогла це зробити, я нарешті полюбила саму себе, нарешті знайшла справжніх друзів.

Зоя Найтлі