Читать книгу Курячий бульйон для душі - Эми Ньюмарк - Страница 18

Хоч куди ми йдемо, маємо при собі темно-синю сумочку з фіолетовою облямівкою, у якій діти носять сніданки до школи. У нашій – два пластикові шприци, кожен уже містить по 5 мг рідкого валіуму, пакетики хірургічного гелю й гумові рукавички. За перших ознак судом або кліпання очима ми кладемо його на лівий бік, стягуємо з нього штанці на еластичному паску, розтуляємо маленькі сіднички та встромляємо змащений кінчик шприца. За кілька секунд напружений рух припиняється, ніби мотор вимкнули. А потім він глибоко засинає. Коли він відпочиває, відпочиваємо й ми.

Перший випадок, йому п’ять рочків. Наша няня веде його на піцу. Він сміється, з’їв уже півшматка, потім кілька разів кліпає очима, гепається на підлогу, та знову вибирається на свій стілець. Вона не може зрозуміти, що це було, і викликає «911». Кидає мені на пейджер повідомлення. Я отримала його та зберігаю досі, час від часу наважуючись пригадати, як прочитала його вперше.

Я зустрічаюся з ними у відділенні «швидкої допомоги», у громадській лікарні неподалік нашого будинку, біжу, показуючи всім своє посвідчення медика з міської лікарні. За кілька хвилин, із посвідченням своєї лікарні, прибігає мій чоловік. Нам кажуть: усі аналізи чисті, нічого немає, коли щось знову трапиться, приводьте.

Щось трапляється знову. Наступного дня я відпрошуюся з роботи, не пускаю його до школи. Він, задоволений, дивиться мультики, я пораюся по господарству: прибираю, складаю речі. Може, няня дарма перехвилювалася, міркую я. Може, він просто дурника клеїв. Коли я вже припинила пильно спостерігати за ним, він кричить: «Мамо, дивися! Дивися, що моя рука вміє виробляти!»

Летимо в місто. Зараз – жодної помилки. Епілепсія, сильний напад, одразу на візок. Люмбарна пункція (прокол Квінке). МРТ. Усе – чисте. Нас відпускають додому, невролог цікавиться, чи є в нас якісь запитання.

– Лиш одне, – кажу я. – Що нам робити, коли це станеться знову?

Невролог наче здивований. Здійняв брови, ніби нагадуючи: «Ви ж обоє лікарі». Він простягає нам буклет. Трикутники – у перший клас, і на пляж, і в денний табір, і на ночівлю в друга. Цей друг живе зі слуховими імплантами.

– Не хвилюйтеся, – каже мені його мама, – мій малий теж на інструкціях живе.

Ми стаємо членами ексклюзивного клубу, до якого ніхто не хоче потрапити.

Одного дня, майже рівно за рік, телефонує шкільна медсестра.

– Напад триває десять хвилин, ми не можемо його спинити, – каже вона.

Я цього дня вдома, тож прилітаю через кілька секунд, кидаю машину біля школи, – одне колесо на бордюрі. Він у кабінеті медсестри, лежить на пластиковому диванчику, який ставили для малих із хворим горлом чи животиком. Брехуни. Я знаю, як це зветься. Оце дрижання, що не можна спинити. Я знаю, як лікувати це в дорослих. Утім, зараз я знаю лиш одне: обійняти його, тримати його – коли він смикається, коли піна йде з рота, коли він уже просякнутий сечею.

У машині «швидкої допомоги» піна стає кривавою. Я запитую парамедичку з «кінським хвостиком», чи він помре. Вона вдає, ніби не чує, повертається, щоб відрегулювати кисень. У місцевому відділенні «швидкої» я викрикую інструкції.

– Його лікує міський невролог, – кажу я. – Треба його перевести до нього.

Медичка зі «швидкої», яка схилилася над сином зі своїми ліхтариками та паличками, випростовується.

– Гадаю, – непривітно каже вона, – мамі слід почекати за дверима.

Трубки під’єднанні, записи прикріплені, дитину викладено на ноші. Все готово для транспортування. Лишається одне. Парамедичка із хвостиком простягає мені скляночку для аналізів, у якій тарабанить те, що викликало кровотечу, через яку моє серце ледь не розірвалося.

– Ось, матусю, – каже вона, – передайте зубній феї.

Повертаємося додому. Сорок пігулок на день, роздавлені в ложечках із найсмачнішим морозивом. А він усе кліпає й труситься, труситься й падає. Тижні минають, мов повільний огидний спуск, що завершується на килимі в ігровій кімнаті в підвалі. Ми стільки днів провели тут, бо це єдине місце в домі, де він не може скотитися зі сходів. Уночі ми вкриваємо його ковдрою із «Зоряними війнами», міцно підтикаючи краї, але таки знаходимо його вранці на підлозі у вологій піжамі. Якщо валіум не спрацьовує, ми викликаємо «911». Пожежники приїздять разом зі «швидкою», вони – у своїх величезних чоботах та шоломах – заповнюють увесь простір маленької дитячої кімнати наших хлопчиків. Менший братик сміється, задоволений.

Його поклали до лікарні. Виписали. Знову поклали і знову виписали. Поклали. Виписали. Поклали. Виписали. Поклаливиписалипоклаливиписалипоклаливиписали поклаливиписали. Мій чоловік задовгий для крісла-ліжка, тож він чергує біля нього вдень. Уночі я в капцях блукаю лікарнею, разом з іншими батьками. Ми купуємо одне одному каву. Ми співчуваємо одне одному. Мені тепер простіше з цією безсонною компанією, ніж із будь-ким іншим: із родиною, із друзями, з колегами-медиками. Я ще тримаюся медсестер – Джен, Сари і Крістен та «Ще однієї Джен», як ми її звемо. Хтось залишає історію хвороби мого сина в його палаті, я заглядаю туди. «Мама біля ліжка, – примітка про покращення, – заспокоюється».

Нарешті перерва. Шосте чи сьоме МРТ виявило слабке відхилення у правій скроневій частці, можливо, малесеньку пухлинку, осередок, джерело. Ми зраділи самому слову «осередок», мов рятівному плоту надії в безкрайому морі тривоги. Ніколи батьки так не тішилися, дізнавшись, що в дитини, можливо, є мозкова пухлина.

Хірургічне втручання. Курс медикаментозного лікування і його припинення. Я не просила прочитати звіт патології чи операційні нотатки. Мене навіть налякав такий брак власної медичної цікавості. Не хочу нічого знати, крім того, що мою дитину більше не тіпатиме.

Після того як скоби були зняті, ми посідали в машину та їхали дев’ять годин поспіль – немислимий учинок для всіх попередніх місяців, – щоб провідати батьків чоловіка. На шляху додому чоловік зиркнув у дзеркало заднього огляду на заднє сидіння, і переводячи очі на дорогу, сказав:

– Він знову кліпає.

Нова операція. Третя. Цього разу нам пощастило.

– Просто найщасливіші серед усіх батьків, кому не щастить, – жартую я.

Минають роки. Ми робимо ремонт на кухні та знаходимо сумочку для сніданків із двома засохлими шприцами валіуму в шафці, яку збиралися відірвати. Наш змарнілий хлопчик подвоює свою вагу, потім подвоює знову. Він закінчує старшу школу. Закінчує коледж. Переїздить від нас.

Я не знаю, скільки він пам’ятає. Він зрідка говорить про ті роки, окрім зауваг щодо того, вдалося чи не вдалося перукареві приховати шрами.

А мене вряди-годи знову хапає за серце застарілий страх, немов я тримаю його на довгій шворці. Так трапляється, коли я гуляю тихими зеленими вуличками нашого міста, качаю руки, розробляю мої вже не молоді серце і м’язи, вгамовую свій вічно заклопотаний розум. Раптом гуде сирена. З’являється машина «швидкої». І хоча я читаю в колонці новин нашої місцевої газети, що в нас рідко трапляються важкі випадки – то собака покусав, то напад астми, – і я знаю, що мого сина там немає, я все одно зупиняюся, воліючи побачити, куди летить «швидка допомога».

Люди запитують: «Як воно, коли обоє батьків є лікарями й дитина захворіла? Легше чи важче?» Та обидві відповіді хибні. Немає тут легкого чи важкого. Тільки страх і любов, паніка й полегкість, тремтіння і спокій.

Сюзан Ковен

Перша публікація:

The New England Journal of Medicine, Suzanne Koven, M.D., Mom at Bedside, Appears Calm, Volume 370, Pages 104–105. Copright (c) 2014 Massachusetts Medical Society. Перевидано з дозволу Массачусетського медичного товариства.