Читать книгу Курячий бульйон для душі - Эми Ньюмарк - Страница 16

У віці тридцяти п’яти я стояла під душем і раптом відчула, що щось не гаразд. Перевірила двічі. Так, якийсь вузлик з’явився в моїх грудях. Усю безсонну ніч потому я перевіряла й перевіряла, молилася, щоб це було лише моєю уявою, якоюсь аномалією, чим завгодно, тільки не справжньою пухлиною. Але вона не зникла в ранковому світлі. Я зателефонувала лікареві, щойно почалися робочі години. Протягом наступних кількох днів лікар ганяв мене по всіх можливих аналізах.

Коли я почула діагноз, мій світ змінився. Мені виповнилося тридцять п’ять, у родині онкології не було – отож, лікар здивувався так само, як і я. Кілька днів я провела, мов у тумані, відчуваючи, як накривають мене емоції – від паніки до заперечення. Нарешті прийнявши діагноз і свою нову реальність, я вирішила зробити собі те, чого інші не зможуть.

По-перше, я вирішила подивитися хворобі в очі. Інтенсивне лікування вимагало від мене повної розумової, фізичної та духовної концентрації. Я хотіла бути добре поінформованою, тож вирушила до найближчої медичної бібліотеки, де покопирсалася в кількох часописах і книжках, воліючи дізнатися, що таке проточна карцинома. Зробивши копії, я назбирала достатньо матеріалу, щоб розібратися в різноманітних варіантах, які пропонувала моя команда лікарів: хірургічне втручання, хіміотерапія, опромінювання.

Наступного ранку я розклала матеріал відповідно до запропонованого лікарем плану лікування із трьох етапів. Щоб уникнути інформаційного перенавантаження, я зосередилася на одному – на хірургічному втручанні: як воно має відбуватись і чому. Заходячи до операційної, я була максимально готовою, наскільки готовою може бути людина, яка зараз утратить частину свого тіла.

За кілька днів по тому я пережила момент, який лякав мене найдужче – я подивилась у дзеркало на своє пошрамоване тіло. Я зняла останню пов’язку. Так, я скидалася на клаптикову ковдру, але відчула, що ці клаптики з’єднали своєю любов’ю та підтримкою мої друзі й родина – усі незліченні тижні, які передували операції.

Під час реабілітації я крок за кроком вивчала інформацію про хіміо- та радіотерапію. Я хотіла краще підготувалася до обговорення своєї недуги з лікарем, бо мені так легше обрати правильний шлях лікування. Таким чином, я погодилася на хімію, але, всупереч пораді лікаря, відмовилася від опромінювання. Воно могло б убити частину мого серця й легенів, а я не хотіла відмовлятися від активного способу життя заради «шансу» це життя продовжити.

Коли я вперше прийшла на хіміотерапію, у мене щелепа випала. Забило дух не тільки від запаху медикаментів, а й від самого вигляду величезної кімнати, уздовж стін котрої стояли крісла пацієнтів. Я уявляла собі зовсім інше. Люди не відпочивали в затишку приватних палат, не лишалися в темряві перед зустріччю з хімічним демоном. Навпаки, пацієнти розмістилися рядами, мов худоба на фермі перед доїльними апаратами. Я почувалася незручно, ніби втручаюся в особистий простір, отож намагалась уникати зустрічі поглядом із під’єднаними до крапельниць людьми. Я зосередила увагу на медсестрі, яка провела мене далі в кімнату.

Вона запропонувала мені крісло між двома іншими пацієнтами, які теревенили між собою, незважаючи на червоні й сині хімікати, що наповнювали їхні крапельниці. Я сіла між ними, перепросивши за втручання. Вони зовсім не образилися, навпаки, залучили мене до своєї розмови. Вони розпитали про мою історію, відтак поділилися власними. Згодом я зрозуміла, що порівняно з ними мені з моїм випадком іще пощастило. Як я могла так жаліти себе, коли інші справлялися з гіршим?

За годину мій новий приятель заснув. Я скоро дізналася, що це був звичайний ефект хіміотерапії. Я витягла історичний роман і занурилась у читання. Наступні візити на хіміотерапію стали для мене своєрідною втечею. Крапля за краплею падали в трубочці, а я мандрувала іншим часом і простором. Так ці години, які я проводила під’єднаною до крапельниць, видавалися мені менш нудними.

Наступні шість місяців минули, немов один день: перебратися з ліжка на кушетку, вийти до вбиральні, повернутись. У ті дні, коли я почувалася краще, я робила щось необтяжливе вдома, ходила на роботу.

Місяці лікування змучили мене. Я навчилася вдячно приймати запропоновану допомогу. Якщо хтось хотів принести вечерю, я відповідала: «Так, дякую». Хтось пропонував прибрати в мене вдома? Звісно. Сходити по продукти? О, будь ласка. Моїх друзів і родину мені ніби Бог послав. Без них я просто заповзла б у віддалений куток і зіщулилася там.

Я знала, що цей духовний підхід до виклику, який кинув мені Великий Р., матиме таке саме велике значення, що і фізичне лікування. Я читала Біблію про цілющий доторк Бога. А ще уявляла собі, що по моїх судинах мандрує моя власна Супержінка, убиваючи ракові клітини. Вона була безстрашною та невтомною. Від мізинця на нозі до маківки, я уявляла собі систему, яка очищується від лиховісних клітин. Цей спосіб мислення не лише надавав мені сили, він дозволяв мені зосередитися на відчуттях, а не лише на тих величезних фізичних втратах, які рак заподіяв моєму тілу.

Інші пацієнти розповіли мені, що на відновлення енергії, яка в мене була раніше, на повернення ясності розуму організмові знадобиться майже рік. Того дня, коли я прокинулася такою, якою була раніше, я часу не гаяла. Я відкрила себе життю: нові люди, місця, різноманіття і вся ця безумовна радість.

Моє нормальне життя змінилося. Тепер я не вагаючись можу проїхати дев’ять годин лише для того, щоб побачити рідкісну пташку, про котру почула, дертися повними змій джунглями Південної Америки, щоб насолодитися квітами рідкісної орхідеї. Коли мені пропонують спробувати іноземну страву з підозрілими інгредієнтами, я міркую: а чом би й ні? Куштувати козлячі тельбухи – то дрібнички порівняно з лікуванням раку.

Дороги у всіх людей різні. Кожна людина, стикаючись із викликом, який змінює її життя, обирає власний шлях. Я, звісно, не хотіла б зустрічатися з Великим Р. у своєму житті. Проте без нього я, мабуть, проґавила б дві речі: можливості й зростання. Зараз я зустрічаю виклики та зміни з більшою втіхою й співчуттям. І я вдячна за кожен день, хай що він приносить мені.

Ґейл Молзбі Морріс