Читать книгу Курячий бульйон для душі - Эми Ньюмарк - Страница 20

Коли вчителька розповіла мені, що непокоїться, оскільки моя дочка занадто бліда та їй бракує енергії, ці зауваження не викликали в мене тривоги. Джилл, як і старші діти, завжди їла нормально й відпочивала достатньою мірою. Коли вона повернулася додому зі школи, я запитала:

– Як ти почуваєшся останнім часом? Твоя вчителька вважає, що тобі варто звернутися до лікаря.

Джилл показово зітхнула:

– Вона з глузду з’їхала. Нічого в мене такого нема.

Хоча я була тієї самої думки, але почала підсувати їй фрукти й овочі та спробувала обмежити пізні телефонні розмови.

Учителька зателефонувала мені за тиждень і поцікавилася, чи я прислухалася до її поради щодо візиту до лікаря. Ось так пролетіла моя винагорода «Мама року». Коли вона сказала, що Джилл засинає за партою, я почала хвилюватися, що донька може заснути за кермом.

Після школи я знову допитувалась у Джилл про її стан. Дочка грюкнула портфелем об стіл на кухні й заволала:

– Я НЕ хвора!

Попри її протести, я зателефонувала первинному терапевтові. Він припустив мононуклеоз та відправив нас на аналіз крові. Той виявив низький рівень тромбоцитів. Лікар запропонував нам проконсультуватися в гематолога. Підозрюючи найгірше, я, однак, запевняла дитину, що це, мабуть, дрібничка.

Джилл покопалася в Інтернеті, шукаючи можливі причини низьких тромбоцитів, і сама прийшла до мене, схлипуючи:

– Мамо, у мене лейкемія.

Я міцно її обійняла, пояснила, що можуть бути інші варіанти, не такі загрозливі. Тримаючи її за підборіддя, щоб вона дивилася мені у вічі, я промовила:

– Серденько, я залюбки помінялася б з тобою місцями, якби лишень могла. Почекаймо, що скажуть фахівці.

Гематолог направив дочку на біопсію кісткового мозку й на рентген, щоб виключити можливість збільшеної селезінки. Джилл вихлюпнула всю свою злість на мене, вилетіла із клініки та помчала до машини. Вочевидь, то все була моя помилка.

Під час наступного візиту гематолог порадувала нас гарними новинами. Аналізи Джилл не підтвердили лейкемії, селезінка була в нормальному стані. Я відчула, що мені гора з плечей упала. Проте коли лікар виявив у дочки хворобу крові – ідіопатичну тромбоцитопенічну пурпуру (ІТП), я відчула, що мене наче обухом у тім’я вдарили. Лікар прописав стероїди і сказав, що Джилл треба буде регулярно перевіряти тромбоцити. Я подумала, що могло бути гірше. Ми зможемо з цим упоратися. Шкода лишень, що лікар не приховала від доньки інформацію про те, що преднізолон спричиняє збільшення ваги та безсоння.

Дорогою додому Джилл вередувала:

– Мамо, я не питиму ліки, від яких погладшаю.

Спроби змусити її приймати ці ліки стали щоденною битвою. А їздити до клініки на аналіз крові – ще гірше.

Під час моєї регулярної мамограми за шість тижнів по тому в мене виявили підозрілий кластер кальцифікованих клітин і відправили мене на біопсію, яка показала третю стадію раку молочної залози. Вся моя родина тяжко переживала цю звістку, але Джилл сприйняла її найтяжче.

Пізно вночі я почула ридання з її кімнати. Я зайшла, сіла на край її ліжка, запитала:

– Що сталося?

– Мамо, пам’ятаєш, як ти побажала помінятися місцями зі мною?

Сподіваючись переконати дочку, що її провини тут немає, я спробувала звести все на жарт:

– Сонечку, я ще обіцяла поголити собі голову, якщо в тебе після хіміотерапії волосся випаде.

Вона вирячила на мене очі, напевно, заскочена думкою про можливість розпрощатися зі своїм довгим білявим волоссям, але побачила мою усмішку. Безволоса жінка сорока років – то одне, а підліток – зовсім інше.

Я вже й так хвилювалася, що можу не пережити хвороби, яка загрожувала життю, аж тут помітила на кухонному столі папери щодо виготовлення випускної каблучки Джилл. Я сіла, схиливши голову на руки, та гірко розридалася, бо не знала, чи буду я в її майбутті. Діти мої вже не малюки, якими були, коли зі мною стався перший подібний загрозливий випадок. Однак підліткам теж потрібна мама. І мені вони потрібні.

Оскільки я цілком довіряла своєму онкологові та його професійній команді, то зателефонувала йому й попросила призначити зустріч також для моєї дочки. Проте мені відповіли, що він не приймає пацієнтів до вісімнадцяти років.

Коли я прийшла до нього наступного разу то вирішила сама запитати лікаря.

– Ви не змогли б лікувати мою шістнадцятирічну дочку, в неї ІТП?

Він неохоче відповів запитанням:

– Вона досить зріла?

Вирішивши, що чесність – найкраща політика, я зізналася:

– Якщо не брати до уваги того, що вперто змиває свої таблетки преднізолону в унітаз, адже боїться набрати вагу.

Він розсміявся та погодився її оглянути.

Під час першого візиту, коли я побачила Джилл, яка сиділа там, де зазвичай сиджу я, здаючи кров, мені стало дуже-дуже гірко. Вже як я сама боялася цієї процедури, але мені зараз кортіло відштовхнути дочку та самій закасати рукав. Вона нагадала мені, що не так боїться голок, як я. Я не витрачала слів на пояснення. Колись вона зрозуміє, щойно сама стане матір’ю.

Джилл аж підстрибнула, почувши, що рівень тромбоцитів перевірятимуть лише раз на тиждень. Утім, коли онколог повідомив, що вона мусить і далі приймати стероїди, аж поки кількість тромбоцитів не досягне прийнятного рівня, вона викрикнула:

– Так не чесно!

Ми обидві тоді вже добре знали, що життя – річ несправедлива.

Ми їхали додому, Джилл тицьнула пальцем у свої пухкенькі щічки та пробурчала:

– Мамо, я маю жахливий вигляд!

Я глянула на неї та подражнилася:

– Бурундучок!

Вона відказала:

– Гірше!

Моя черга:

– Не забудь. Маєш завтра співбесіду в ресторані «Джей-Джей», – я не могла не додати, – із твоїм стероїдним апетитом якщо ти цю роботу отримаєш, то дивися, щоб тебе не звільнили за те, що ти там усе понадкушуєш.

– Маєш рацію, мамо. Вони краще хай тебе наймуть, бо тоді клієнти ніколи не зловлять волосину у своїх стравах.

У любові й ласці все чесно. Дочка погрожувала, що тиждень після хіміотерапії буде об’їдатися моїми улюбленими шоколадними батончиками, бо їжа мені буде заборонена.

І родина, і друзі завжди схвалювали моє чудове ставлення до життя й до того, що сталося. Проте вони, мабуть, так і не збагнули, яка вдячна долі була я за те, що хіміотерапії й опромінюванню піддають мене, а не мою дочку.

Дівчатка-підлітки зазвичай складають компанію своїм мамам у походах до крамниць. Ми із Джилл склали одна одній компанію в онкологічному центрі, де провели найкращу частину року, роблячи майже щотижня аналізи крові. Я до того часу вже завершила хіміотерапію й опромінювання, а тромбоцити Джилл прийшли до норми. Їй ще треба було періодично перевіряти тромбоцити, а я теж вряди-годи мала ходити на перевірки, але наше життя поступово поверталося в норму.

Минуло майже два десятиріччя. У мене немає раку. Джилл перебуває в стані ремісії. Я мала щастя бачити випускні церемонії моїх дітей, їхні весілля, народження наших дорогих онуків, двоє з них – діти Джилл. І тепер я радо ділюся своєю історією з тими родичами, хто дістав схожий діагноз, із друзями, зі знайомими. Я кажу їм, що не варто зациклюватися на біді, яка їх спіткала, треба зосередити увагу на тих, кого любиш, на тих, кому ти потрібен. Саме це допомогло мені вижити, здолати потенційну загрозу моєму життю, останню стадію раку грудей, і це те, що допоможе вижити іншим.

Еліс Машені