Читать книгу Курячий бульйон для душі - Эми Ньюмарк - Страница 17

Пологи виявилися важкими – після легкої вагітності. Наш син народився за допомогою щипців. Я так прагнула стати мамою, я дякувала за це маленьке життя в моїх обіймах. Ми з моїм чоловіком Марком планували природні пологи, із тихою музикою, м’яким освітленням пологової палати, теплою водою, щоб скупати немовля після пологів, та негайним грудним годуванням. Але наші плани були зруйновані. Наш син ішов обличчям догори. В ті дні майбутня мати мусила сподіватися лише на те, що дитя перевернеться саме, поки вона лежить, під’єднана контактами до приладу, що нагадує телевізор із паршивим зображенням. У цьому безладі, у цьому критичному становищі згасло світло, ванна з водою перекинулась, а музика замовкла. Тоді мого чоловіка виставили з кімнати.

Лікар хутко зробив спинномозкову ін’єкцію, і наш син з’явився на світ. Коли його нарешті поклали мені на руки, я побачила подряпинки на його лобі. Пригадую, я тоді ще подумала: от же, сильний малюк, таку залізну хватку пережив. Минуло два місяці, ми з Марком насолоджувалися батьківством. Наближався День подяки, і ми нетерпляче очікували на наше перше свято разом із сином.

Двадцятого листопада я годувала груддю нашого малюка, аж раптом у мене почався сильний головний біль. За кілька годин біль став нестерпним, я навіть не могла зігнути шию. Коли Марк прийшов додому з роботи, стан мій був геть жахливим, температура 40,6. Марк вирішив завезти мене до «швидкої допомоги». Друзі погодилися подбати про нашого сина, і я неохоче поцілувала маленьке личко на прощання та пообіцяла, що невдовзі буду вдома.

Дорогою до лікарні кожна виїмка на дорозі спричиняла нестримний біль у спині. У приймальному покої я одразу ж пояснила лікарю, що годую груддю. Я попросила дати мені таке знеболювальне, щоб я, повернувшись, могла годувати дитину. Лікар не відповів. Він оглянув мене, вийшов із кімнати та переговорив особисто з Марком. Крізь марення я вловила слова «заразний», «фахівці», «загроза життю». Голос Марка лунав стривожено, коли він відповідав на запитання. Лікар повернувся до мене та оголосив, що додому я не їду – я мушу перебувати в ізоляції, адже в мене спінальний менінгіт.

– Мене-що? – перепитала я кволим голосом. – Як це?

– Ми не знаємо, як це трапилось, і ми не впевнені, бактеріальний він чи вірусний, тож необхідні заходи безпеки, – відповів лікар. – Ми негайно починаємо курс антибіотиків.

Я була охоплена болем, але мій материнський інстинкт не дозволяв мені прийняти вирок: мене відокремлено від моєї дитини.

– Хто ж буде дбати про мого малюка та його батька? – благала я. Мені треба було потрапити додому, але сперечатися марно, температура зростала.

Відвідувачі мого ізолятора мусили надівати маски й халати. Друзі телефонували, намагалися підбадьорити мене, але я була охоплена такою сильною панікою, що навіть не пригадую наших розмов. Щоразу, як закінчувалася дія ліків, я просила молочний насос, щоб зцідити молоко та зберегти його до повернення додому, для дитини. Марк мусив ходити на роботу, тож члени нашої сім’ї розподілили години, коли вони могли допомагати нам із нашим сином. Він поступово звикав до пляшечки, але багато плакав.

Хребетні пункції були надзвичайно болючими, та лікарям, які пильнували перебіг хвороби, вони були необхідні. Щойно лікар визначив вірусну природу хвороби, курс антибіотиків припинили, мені сказали, що організм сам боротиметься з недугою.

Коли настав День подяки, моя родина зібралася в чоловікових батьків. Тимчасом як вони різали індичку, я лежала в лікарняному ліжку, відчуваючи, що менінгіт виїдає мій мозок. Коли хвороба атакувала мозок із лівого боку, у м’язах правої ноги починалися спазми і страшний біль. Я безперестанку молилася про зцілення й надію. Я тужила за моїм солоденьким хлопчиком.

Раптом я помітила якийсь рух за лікарняним вікном. Я придивилась уважніше, і з очей полилися сльози. Там стояли мій чоловік, його сестра й мама, яка тримала на руках мого малюка, щоб я могла його побачити. Мій двомісячний син дивився на мене крізь скло, яке нас розділяло, наші очі зустрілися. Я відчула приплив рішучості й віри. Я була вдячна й усміхнулася своїй дитині у відповідь. Я знала: незабаром я повернуся додому!

На одинадцятий день мого перебування в лікарні мені зробили ще одну пункцію. Моя права нога зменшилася вдвічі проти звичайного розміру, але, на подив мого лікаря, я на сімдесят відсотків одужала, можна було мене виписувати. Тож Марк привіз додому нас обох. Я намагалася годувати мого синочка, але молока в мене більше не було. Я була дуже розчарована, але яке диво, що наш син не підхопив менінгіту через моє молоко в перший день моєї хвороби!

Ніколи не забуду слів медсестри під час наступного візиту до лікаря. Із болем у голосі вона розповіла мені про свого чоловіка, який залишився паралізованим унаслідок такої самої недуги. Я не могла промовити і слова. Та вдячність сповнила моє серце за Боже милосердя, проявлене до мене. Мій лікар погодився, що мені надзвичайно пощастило, хоч і висловив прогноз, що я завжди накульгуватиму. Я просто відповіла:

– У мене малий хлопчик, я буду з ним бігати. Я ОДУЖАЮ!

Моя віра зростала день у день, коли ми з Марком почали наш режим фізичної терапії. Я не могла вийти з ванни так, щоб не впасти. Не могла тримати дитину, якщо не сиділа. Проте я все слухала стару пісеньку: «Сумувати не треба, все на краще йде!»

Півтора року мені знадобилося, щоб досягти мети. Я цілком відновила праву ногу. Хоч аналізи показали серйозне ушкодження нервів гомілки, нога повернулася в розмір, який був до хвороби. Зміцнювалися м’язи, поверталася сила. На святкуванні другого дня народження мого сина я не тільки не кульгала, а й бігала. Невдовзі я вже викладала аеробіку, ба навіть брала участь у змаганнях із танців!

Серцем, сповненим удячності, я завжди пам’ятатиму той День подяки. Світ сказав мені, що мені гаплик, але в очах своєї дитини я побачила звістку від Бога про мою перемогу. Ніхто навіть не знає сьогодні, що я пережила таку тяжку битву в тому давньому листопаді. Я не можу подати світові інших знаків, окрім слів у моєму серці – слів удячності за неможливе.

Джинджер Бода