Читать книгу Курячий бульйон для душі - Эми Ньюмарк - Страница 9

У моїй пам’яті зринає картина: я стою під будинком «Кронікл» – безліч ранків, – намагаючись прочистити собі мозок, зосередитися на своїх обов’язках редактора маленької недільної газети. Я пам’ятаю, як молився тоді, як благав Бога про допомогу.

Невдовзі почнуть сходитися колеги, тож час приклеїти фальшиву усмішку на обличчя, підсипати двійко-трійко жартів. Але себе я бачив у глибокому циліндричному колодязі, стіни навколо – із міцного гладенького граніту. Я залишався в чорній порожнечі мого життя. І виходу не було.

Я молився, але знав, що Бог не чує. І звинувачувати його за це я не міг. Він знав, так само добре, як і я, що я думаю тільки про наступну випивку, навіть, коли обіцяю, що покину, щойно він прийде мені на допомогу.

Я гадки не мав тоді, що він слухає. І чекає.

Мені було п’ятдесят, я був батьком і дідом. Успішним журналістом. Я був безпомічним таємним п’яничкою, а проте високофункціональним п’яницею, бо майже кожну годину, вільну від сну, я проводив за чаркою, плануючи, де б випити ще одну, або приховуючи докази випитої чарчини, докази моєї залежності. Жалюгідний досвід, що виснажує. Я постійно брехав, я невтомно працював, намагаючись жити, як нормальна людина, і водночас таємно підгодовував ненажерливу лиху звичку, яка, якщо чесно, ніколи мене не задовольняла.

Якесь несамовите божевілля виймало мене щоранку з ліжка та підводило до першої чарки. За нею зазвичай ішов напад нудоти, потім – друга чарка, і ще одна, поки я не наливався цією отрутою до того, що міг угамувати дрижаки.

Попри те, що я намагався змінювати генделики, майже всі продавці знали, чого я прийшов та чого хочу, щойно я з’являвся у дверях. Я нікого не міг надурити. Я себе ненавидів, бо хоча мені п’яному не була притаманна агресія, я знав, що краще провів би годинку з ящиком пива, ніж зі своєю родиною.

Єдине, що для мене в ті часи важило більше за пиятику, була моя робота. Я пишався тим, як пишу. Я знав: доки я можу писати, доти зможу зберегти останній клаптик власної гідності.

Проте страх того, що я можу втратити все, що змушений буду відповідати за свою пиятику, що моя печінка не витримає, убивав будь-яку надію на мир у моїй свідомості. Ще кілька чарок – і мені буде байдуже. Гаразд, принаймні на кілька годин.

– Боже милий, невже ти мене не бачиш? Не чуєш мене? – молив я. – Я не хочу вмирати! Хіба тобі байдуже?

Мовчання у відповідь. Однак і в своїй ізоляції я далі молився. Не можу сказати, чому. Врешті, я знав, що алкоголь – завжди готова відповідь на мою молитву про втечу. Він давав мені те, що я хотів, коли я хотів.

Аж поки одного вікенду під час гульні я відчув нудоту. Я буквально не міг напитися, того грудневого понеділка я змусив себе прийти до офісу раніше, просто в цей час ми готували найбільший випуск газети за весь рік. Але я не зміг ні на чому зосередитися. Я був дуже хворий.

Нарешті я здався. Я вийшов із дверей розгублений, хворий, без жодної надії. Я був ущент розбитим: щойно я пішов геть від єдиної у світі речі, яка вартувала для мене бодай щось.

Я прагнув померти. Я молився, чекав на відповідь і знав, що її не буде.

Нарешті я таки вирішив попросити про допомогу. Хай як лякала мене така перспектива. Ми з дружиною зателефонували до кількох місць – і все стало на свої місця, мене прийняли в місцеву лікувальну програму.

Я зайшов до них – самотній, переляканий на смерть. Однак я не знав, що насправді не був самотнім.

Я пройшов програму детоксикації та кілька суворих днів реабілітаційних зустрічей, терапію і групові сеанси, і лише тоді відчув, що знову хочу молитись. Я сів на своєму ліжку.

– Добрий Боже, – усе, що я зміг вимовити, а відтак мене поглинуло всеохопне почуття. Обличчя спаленіло, без упину побігли сльози. Протягом кількох секунд я дізнався, як воно: відчувати присутність Бога в душі, відчуваючи її кожною клітинкою свого єства. Це було неймовірно сильно, мов електричний струм біг по моїх венах.

Я заснув тієї ночі без страху – вперше за кілька років.

Замість страху з’явилось особисте усвідомлення того, що Бог провадить Свою волю через те, чого ми потребуємо, а не через те, чого хочемо.

Озираючись, я можу сказати, що мені тепер зрозуміло, яким досконалим був Його план стосовно мене. Він слухав увесь час. Я лише не здогадувався, що Бог може чекати, що я самостійно розпочну очищатися від свого безладу – до того, як розпочати направляти мої дії. Якби Він просто «вів» мене, я, либонь, пройшов би весь легкий шлях, не намагаючись прихилитися до Нього, не усвідомлюючи, як сильно я потребую Його присутності у своєму житті – день при дневі. Правда в тому, що я, напевно, знову почав би пити, якби Він відповів на мої молитви так, як я того хотів.

І зараз, за кілька місяців по тому, я знову молюся, стоячи під будинком «Кронікл». Я стою сам-один, але сьогодні я складаю тверезі слова подяки, знаючи, що Він слухає, так само як слухав понад рік тому, коли я потопав у відходку[1] огиди й ненависті до себе, страху й егоїзму.

Ніколи я не дивитимуся на молитву так, як тоді. Просто коли я був готовий радше померти, ніж і далі жити в моєму власному пеклі, Він дав мені нову порцію життя.

У свій спосіб, а не по-моєму.

Цей шлях – Його, а не мій.

Том Монтґомері