Читать книгу Курячий бульйон для душі - Эми Ньюмарк - Страница 12

Жахливі спогади про наркотичну залежність мого сина Джиммі знову й знову намагаються заполонити мої думки. Ще тільки ранок, а я вже вся в холодному поту. Сиджу у внутрішньому дворику моєї дочки Еллісон. Тінь від будинку та легіт дають бодай якесь полегшення. Біля моїх ніг – доньчин пес Рокі, вітерець гойдає рожеві квіти на клумбі.

Дві-три машини проїжджають вулицею, у цій густонаселеній місцині ранок суботи – не той час, коли терміново потрібно виходити у справах. Мені дуже подобається, що я тут, у цьому місті, живу в дочки, поки в мене вдома відновлюють електропостачання. Вчорашня буря залишила багатьох без світла. Нам пощастило, що в Еллісон електрика працює як годиться, тож ми знайшли чудове місце, де можна переночувати. Одначе жити в цьому місці постійно – не для мене. Буду щаслива, коли повернуся до свого маленького містечка.

Минає година, і потік машин стає дедалі більшим. Люди з’являються на тротуарі. Цікаво, про що вони думають? Може, складають плани на день? Непокояться про своїх коханих? Або, як я, намагаються позбутися лячних спогадів?

Та я не можу більше відштовхувати ці спогади. Вони, наче буревій, бентежать мої думки, мов вітер, що увірвався крізь відчинене вікно. Я пригадую той день, коли виставляла Джиммі з цієї квартири. Він тоді жив з Еллісон. Жахливо, але я тоді викидала свого сина на вулицю, до безхатченків, до інших наркоманів. Бо того дня він пішов шукати наркотики, поцупивши гроші Еллісон. І повернувся. Він стояв тут, у цьому дворику, просив, щоб ми його впустили або принаймні віддали йому пістолет, який він мав у себе в кімнаті. Батько тоді взявся за ломик, готовий битися.

Через свою залежність Джиммі крав у нас усіх дуже часто. Тож настала пора з’ясувати стосунки. Батько міцно тримав ломика в одній руці, постукував ним по другій і сказав синові: «Можеш почекати тут, коли схочеш. Але ти не зайдеш. Я викликав поліцію, і ми разом подивимося, де там у тебе пістолет і чи маєш дозвіл носити зброю».

Джиммі вже побував у в’язниці, на лікуванні та мав досвід безхатченка. Зараз він знову наближався до цієї межі. Я не знала, коли і як це має скінчитись. Я тоді думала лише про одне: Джиммі лежить мертвий від передозування десь на вулиці, а ми його вигнали з домівки. Любов жорстока, це жахливо для всіх у родині, але тут ризик був іще більшим: він помер би, якби ми цього тоді не зробили. До того як з’явилася поліція, Джиммі та його подружка, теж наркоманка, пішли від нас. Серце моє краялося, його частина пішла разом із моїм сином.

Потім я почула сирени. Машини поліції мчали до парковки біля нашого будинку, блокуючи інші автівки, що намагалися виїхати; поліція заблокувала всю вулицю. Поліціянти в бронежилетах, націливши пістолети на наш дворик, бігли до нас із криками: «Де зброя?» Вони хутко зайшли до приміщення, обшукали кімнату Джиммі, знайшли порожні пакети від заборонених наркотиків, купу шприців. Батько провів їх до нашої машини, де він заховав пістолет на випадок бійки. Поліція конфіскувала зброю, бо ні Джиммі, ані його дівчина не мали на неї дозволу. Це було порушенням їхнього випробного терміну.

Зараз я можу спокійно пригадувати це все, бо Джиммі вже чистий перед законом, спокійно спить у квартирі Еллісон, заборонені речовини виведено з його крові. Життя безхатченка довело його до дна. Джиммі круто переінакшив своє життя. Зараз він має постійну роботу – вже чотири роки. Він тренується з тайквондо та відвідує коледж, навчаючись на консультанта з питань залежностей.

Минулого тижня я бачила, як він у білому кімоно показував вправи перед цілим класом. Учитель Кім сказав: «Молодець, Джиммі, справді добре!» Я сиділа з іншими батьками в зоні для глядачів, очі мені застеляли сльози. Чи гадали мої сусіди про те, що в мене зараз на думці? Якби вони запитали, я відповіла б із широкою усмішкою та щирою гордістю: «Це мій син!»

Сюзан Ренделл