Читать книгу Курячий бульйон для душі - Эми Ньюмарк - Страница 7

Цього Різдва я відсвяткувала п’ять років тверезого життя. Протягом п’яти років я й краплини спиртного до рота не брала, але досі залишаюсь алкоголічкою, бо знаю: щойно я візьмуся за пляшку, як не зможу себе контролювати. Я залишусь алкоголічкою назавжди, бо саме так звикла лікувати свій біль. Я пишу ці слова, читаю їх собі вголос, а на клавіатуру котяться сльози. Утім, коли кинеш світло на щось потворне, народжується свобода.

Я завжди собі казала, що ніколи не стану п’яничкою. Я ж не така, як «оті» люди. У мене занадто потужний самоконтроль. А моє християнське виховання підтримує мене на шляху істинному. Я взагалі навіть не куштувала спиртного, аж поки мені не виповнився двадцять один рік. Натомість більшість моїх друзів бавилася пляшкою значно раніше. Вперше я скуштувала алкоголь, працюючи офіціанткою, і великої проблеми в цьому тоді не побачила. Вино не захопило владу наді мною одразу ж. Я спокійно утримувалася від уживання спиртного багато років поспіль, ніяких проблем не виникало. Я вийшла заміж, побудувала сім’ю й навіть не думала про алкоголь.

До самого весілля подруги я навіть не торкалася чарки. Під ту пору я перебувала у страшенному стресі. У мого сина Ендрю за два місяці до того виявили аутизм. Ми саме намагалися розібратися з тим, як йому можна допомогти. Я просто розгубилася. Він бив мене кожного дня. У прямому сенсі слова. Терапія не допомагала. Син, здається, тільки ще дужче злився. Після сеансів я поверталася додому з синцями, з роздертими руками, із закривавленими губами, бо, коли я намагалася запобігти тому, щоб Ендрю собі зашкодив чи впав на землю, він буцав мене головою. Я була знесилена. Отож, коли мені на передвесільному обіді запропонували келих вина, я радо його випила. Я навіть гадки не мала, ланцюг яких подій розгорнеться з того незначного вчинку.

Тепер, дозвольте, я дещо поясню. У жодному разі я не вважаю, ніби люди, котрі залюбки перехиляють один-два келихи, є алкоголіками. Нічого такого тут немає. Якщо ви п’єте, бо вам до вподоби дегустація різних вин, чи ви замовляєте напої, коли обідаєте в ресторані, чи полюбляєте холодне пиво під добру закуску, – то я кажу зовсім не про це. Дехто з моїх друзів є членом винних клубів або щовечора вживає вино за вечерею. І жодних проблем. Проблема не у виді напоїв, ба навіть не в їхній кількості. Проблема – у причині вживання. Коли я пила, це працювало як механізм подолання стресу. Я пила, бо мені дуже боліло, і я не знала, як іще з цим можна впоратися.

Моя звичка покладатися на алкоголь з’являлася повільно. Тут келих вина, там келих… Та невдовзі це перетворилося на проблему, якої я не хотіла визнавати. Я відчайдушно чекала на кінець дня, коли зможу нарешті перехилити чарочку горілки… чи три чарочки. Я пила не тому, що мені воно смакувало. Мені подобався той теплий опік у моєму горлі. Відчуття того поколювання в кінчиках пальців. Упевненість, що біль і журба невдовзі зникнуть, а я не думатиму про те, із чим мушу розбиратися день у день. Я ще й виправдовувала себе, дурепа несосвітенна: мовляв, я тепер спокійніша, не така напружена, добра дружина й мати, – після чарочки-другої ввечері після важкого дня. Це була неймовірна брехня. Я починала з однієї-двох порцій горілки наприкінці дня, коли Ендрю засинав, а дійшла до того, що постійно тягнулася до пляшки, починаючи години з четвертої, коли знала, що не планую нікуди виходити. Пляшка переїхала з кухні, де стояла на очах у всіх, до таємного сховку в шафці нашої кімнати. Я не хотіла, щоб чоловік знав, скільки я випиваю, і так було найлегше її приховати.

Мої самотні посиденьки з алкоголем тривали лише рік. Однак після його завершення я повністю втратила контроль над уживанням спиртного. Кульмінацією став Святвечір. Я тоді випила забагато, і все закінчилося «швидкою допомогою». Лікар розпитував мене, скільки алкоголю я випила, а чоловік сидів поруч. Я, звісно, все заперечувала, казала, що лише два-три келихи вина. Мій чудовий чоловік так про мене непокоївся, і гадки не маючи, як далеко зайшла моя залежність. Він, геть приголомшений, подумав, що я випадково прийняла подвійну дозу антидепресантів абощо. Я досі страшенно шкодую про те, через що змусила його пройти того вечора.

Коли ми вночі дісталися домівки, я й далі заперечувала реальну ситуацію. Ми лягли спати. Я прокинулась із жахливим похміллям, мене нудило цілісінький день. Браян почекав, коли мені полегшає, і лише тоді почав розмову про те, що відбувається. Він показав мені свідчення мого вчорашнього стану, того, чому він змушений був викликати «швидку». Піжамка нашого сина була вся вкрита моїм блювотинням. Мене вивертало, коли я намагалася заколихати дитину. Це було дно. І це ж стало початком мого нового життя.

Одразу після Нового року я пішла на свою першу зустріч у товаристві «Святкуймо Одужання». Це – християнська програма, що складається із дванадцяти кроків. Браян був твердий, мов кремінь: я мушу йти. А я не мала ні сили, ні змоги сперечатися з ним. Я дуже хвилювалася. На щастя, там було велелюдно, тож я прослизнула майже ніким не помічена. Утім, так тривало недовго. Йшлося про інтенсивний рівень, заняття починалися за кілька тижнів, і я знала, що мені доведеться їх відвідувати кожної середи протягом дев’яти з половиною місяців. У нашій групі спочатку було тридцять три жінки. Коли настав час прощатися, після завершення курсу із дванадцяти кроків, нас лишилося тільки одинадцять.

Одужання – надзвичайно важкий шлях. Відмова від пиятики – це лише частина боротьби. Набагато тяжче глянути у вічі причинам, які призвели до залежності. Перші три місяці тверезості були найбільш нестерпними. Фізичний потяг до алкоголю зник доволі швидко. А от ментальна залежність зламала хребет моєму самоконтролю. Щоразу, як я йшла до крамниці по продукти, я мала телефонувати своєму наставнику або чоловікові. Мені треба було говорити з кимось, щоб не втратити сили волі, коли я проходила крамничкою повз полиці зі спиртним. Горілка допомагала мені долати труднощі, а нового механізму я ще не розробила. Я мусила просити допомоги в тих, хто був поруч зі мною, щоб пережити ці моменти безнадії. А просити допомоги мені було дуже тяжко. Очищення – це урок смиренності й покори.

Пригадую ту мить, коли бажання пити покинуло мене, принаймні на короткий час. Це був приблизно третій-четвертий місяць програми. Я була на четвертому ступені. До того моменту майже половина жінок із моєї групи покинула курс. Ми дійшли до тієї точки, коли більшість людей відмовляється від своїх спроб. Четвертий ступінь вимагає від нас моральних зусиль, ми маємо переглянути власні моральні здобутки. Цей крок – найважчий серед усіх. Він є критичним для процесу зцілення. Я записувала свої роздуми протягом тижня, і тепер настав час поділитися ними в нашому колі. Ми мали говорити про провину. Про версії «а що було б, якби», що їх ми визначали для себе. Дійшла черга до мене, і те, що вилетіло з моїх вуст, здивувало навіть мене саму. Я написала зовсім інше.

– Гадаю, це моя провина, що в мого сина аутизм. Що було б, якби я не пішла лікувати зуб, коли була вагітна? Або якби не їла стільки тунця? Я мала захистити мою дитину, але не зробила цього. А що, коли саме я спричинила цей регрес до аутизму в моєї дитини?

З цієї хвилини я відчула полегшу, ніби з плечей зняли тисячі фунтів. Уперше з того Різдва – я зовсім не хотіла пити. Я висловила вголос те, що роками виїдало мою душу. І мені було добре. Я ще борюсь із цими думками, особливо тепер, маючи двох діток із хворобами аутистичного спектра. Проте я вже не підкоряюся почуттю провини. Я здатна відштовхнути ці думки, я можу відчути радість, проявити ласку до себе замість тягнутися до пляшки.

Чому я пишу це, розкриваючи душу перед незнайомцями? Бо я не хочу, щоб вони чинили, як я. Не можна плекати свою гордість. Не намагайтеся бути аж такими сильними, які ні в кого не просять про допомогу, навіть коли потребують її. Прохання про допомогу – не ознака слабкості. І я досі вчуся цього. Приймайте допомогу, коли її пропонують, хай навіть ви про неї не просили.

Не чиніть, як я. Усвідомте: ніхто не є досконалим, кожен має якусь слабкість. Ви не мусите ставати Супермамою, Супертатом, Супердружиною чи Суперлюдиною. Ви робите собі кепську послугу, коли занадто сильно тиснете на себе.

Не будьте, як я. Ви не у змозі контролювати геть усе, що відбувається навколо вас. Ви робите все, що від вас залежить, але після того маєте відпустити ситуацію і зрозуміти: життя йде так, як іде, зі своїми сюрпризами й поворотами.

І останнє, саме для батьків дітей з особливими потребами. Дехто вміє добре справлятися з цим, дехто не вміє. Переконайтеся, що ви маєте час на себе, на спілкування з друзями, спілкування зі своїм чоловіком або дружиною. Ви маєте поповнювати свій емоційний запас. Робота наша важка. І вона на все життя. Якщо ви не дбатимете про себе, то виявитеся незахищеними проти нездорових способів долати стрес. Ви заслуговуєте на перерви. Ваші діти проживуть без вас кілька годин. Ваше здоров’я важливе, воно потрібне й для того, щоб реагувати на їхні потреби. Ви не зможете їм допомогти, якщо не допоможете самим собі.

Не ігноруйте свого внутрішнього голосу, коли він підказує, що ви досягли межі.

Не повторюйте моїх помилок.

Не чиніть, як я.

Венді Леттерман Гоард