Читать книгу Курячий бульйон для душі - Эми Ньюмарк - Страница 14

Рано-вранці на початку Дня святого Патрика я дивлюсь у вікно кухні на сіруватий серпанок тихого дощу. На сусідній вулиці натовп збирається для параду, я можу витягнути шию, виглянути у вікно та побачити цих радісно збуджених людей. Я незграбно пересуваюсь у своєму кріслі, що стало моєю могилою. Дим моєї цигарки витанцьовує на тлі тріщини в шибці, коли пронизливий подих вітру долітає з Гудзону.

Малюк розплачується з вуличним торгівцем і біжить далі, розмахуючи яскравим прапорцем. Мені забиває дух через коротке відчуття насолоди від цього чудового моменту, який відволікає мене від моїх клопотів. Мій чоловік учора додому не прийшов, і я його не звинувачую. Якась жінка захиляє голову, сміючись із того, що шепоче їй на вухо диригент оркестру. Чому б мені не пройти прогулятися, не приєднатися до святкування?

Пригублюю ром, рука злегка тремтить. Сніданок. Міркую, чи вистачить цієї порції, щоб убити біль у моїй душі. Кого я намагаюсь обдурити? Я викинута з життя, нікому не потрібна жінка. Я не милася три дні. На вулиці за вікном – нормальні люди, які мають своє місце в цьому світі, володарі свого життя.

Проте тут я в безпеці. Я – мов тінь за віконною рамою, мене ніхто не помічає. За вікном проходять оркестри та зникають із поля зору.

* * *

Інший ранок. Я знову дивлюсь, як сходить сонце, і кров б’є мені в голову, коли я спинаюся на ноги. Коли я їла востаннє? Серце калатає, я думаю, що вмираю. Я така самотня. Я блукаю кімнатою, під ногою шурхотить газета. Піднімаю, тупо дивлюся на неї. Щось у мені має змінитися. Я нічого не маю. Ні чоловіка. Ні грошей. Ані гідності.

Я гортала церковні сайти, шукаючи когось, хто міг би забрати мене й дати бодай якусь надію. Це було якесь оніміння. Сльози бігли бистрими гарячими потоками по моїх пропитих щоках. Я взяла газету та пожбурила геть. Мій чудовий шестирічний син крутиться вві сні в іншій кімнаті. Коли він прокинеться, я намагатимусь удавати здорову людину. Якщо мені найближчим часом не покращає, він більше мене не любитиме.

Я дико озирнулася навкруги. І справді, нічого вже не лишається робити. Я відчайдушно прагну позбутися цього постійного болю, він переслідує мене. Аж раптом до мене приходить незбагненна потреба у молитві. Я рушаю до спальні, засвічую свічку, ставлю її на підлогу. Уклякаю, опустивши обличчя та відчуваючи якийсь слід тепла на щоці. Ніс притиснула до килима, він аж зігнувся. Груди вологі від мовчазного плачу.

Я шепочу: «Боже, якщо Ти є, якщо Ти справжній, подивись: я потребую допомоги. Допоможи мені. Будь ласка».

* * *

Я човгаю крізь металеві двері. Мене приймають на детоксикацію. Голосно цокає годинник. Інші пацієнти викликають у мене почуття небезпеки. Мені холодно, липкий піт розтікається тілом, у животі порожнеча.

Мене питають: «Ви знаєте, чому ви тут, Меґан?»

Відказую: «Я хочу навчитися».

* * *

Я сідаю у ванну з бульбашками, тепле повітря тече до моїх змучених легенів. Сьогодні Великдень. Зараз ми з моїм маленьким сином улаштуємо прогулянку по траві босоніж. Я вдячна за такі прості речі. Це має бути весело. Зараз я можу небагато. Я все ще не готова, мене пече сором. Учора ввечері на зустрічі нашої групи я сказала: «Коли мені стане краще, все буде інакше». Я знаю, моє місце тут, проте я не в захваті від того, що мене називають алкоголічкою. Та це все не має значення. Зараз я – частина чогось більшого. Я почала розуміти, що не така вже я жахлива істота. Так, я брехала, маніпулювала, віддавала себе на наругу. Проте зараз я вже не та. Дехто може сказати, що я не гідна жити в мирі. Але я гідна. Я не сама. Тендітне мерехтіння вогника надії сповнює моє серце. Я глибше занурююсь у воду.

* * *

Сьогодні в мене знову зламалася машина. Я ошелешена: як мені тепер дістатися на роботу, із чого мені платити за ремонт? Треба зупинитись і сконцентруватися на тому, що працює просто зараз. У мене є дім, сім’я, гарна робота, люди поруч, які дбають про мене. Я твереза. Гаразд, майже твереза. Вся ця відповідальність – її забагато для мене. Що я збираюся робити? Я не можу віднайти рівновагу. Мене вже нудить від цієї безглуздої автівки. Я так гарую, але жодного руху вперед. Я намагаюся не злитися на сильних світу цього. Я все роблю як годиться, а таки дістаю кару! У животі – революція. Треба терміново до вбиральні.

Сиджу в туалеті, сльози котяться по обличчю. Вони вичищають пилюку з мого погляду на ситуацію. Я чую ніжні голоси мудрих жінок із товариства тверезості, які нагадують мені: мої думки зараз рухаються в небезпечному напрямку. Будучи ображеною, я можу знову збурити той самий хаос, якого так боюсь. Я довго й повільно дихаю. Знаходжу те, що цінне для мене. Я починаю з формулювання наміру: «Я хочу бути вдячною. Я хочу бути в мирі».

Одразу потому згадую чоловіка, якому допомагала на роботі. Він розповідав про молодичку, котрій видалили товсту кишку. І я усвідомлюю: «Боже милий, Меґан! Принаймні твоя товста кишка в тебе на місці!» Тепер я сміюся зі власної недолугості. Я пережила значно гірші обставини. Що там якась зламана машина? Я сміюсь і плачу, все одразу. Напруга зникає.

* * *

Я знов у своєму реабілітаційному центрі. Навідую подругу, повертаю те, що давали мені. Я можу пробачити собі, коли служу іншим, терпляче і з прийняттям. Пізніше я визнаю: я дещо розгубилась у звичайному житті. Я ціную роботу, тренування із софтболу, приготування обіду. Стою у вестибюлі реабілітаційного центру. Бачу, де я була. Утім, пам’ять про це місце не панує наді мною. Я вже не є немічною й розгубленою. Мої очі широко розплющені, я готова. Я завершила коло, це так. На моєму шляху було багато істин, і кожна вела до наступної. Я всміхаюся та рушаю вперед, приймаючи саму себе.

* * *

Я лежу в ліжку, відчуваючи лагідне ранкове світло. Мої думки – мов ніжний серпанок, я оновлена. Майбутнє – таємниця, але мені не потрібні знання про нього, щоб відчувати себе сповненою можливостей. Я не унікальна, проте зараз мені вистачає відваги сказати: я можу пробачити собі, я заслуговую на радість.

Я відчуваю цю радість повною мірою, тому можу ділитися нею з іншими. І тепер ділюся своєю історією, щоб хтось іще міг зрозуміти: кожен із нас стоїть на порозі чудових перетворень. Сьогодні я вірю в дива, бо я – одне з них.

Меґан Мак-Кенн