Читать книгу Курячий бульйон для душі - Эми Ньюмарк - Страница 11
Розділ 1. Здолати саморуйнацію та залежність
8. Дивлюся вперед, озираюся назад
ОглавлениеНіхто не здатен повернутись у минуле та розпочати все знову, але кожен може розпочати сьогодні й завершити – по-новому.
Марія Робінсон.
Кров тече з розбитих колін та ліктя, обличчя заюшене кров’ю – так я пришкутильгала того дня додому, скиглячи від болю. Я невдало стрибнула й гепнулася долілиць, намагаючись урятувати мою команду від уторгнення на нашу базу. Років мені тоді було, мабуть, вісім, я могла б сподіватися на співчуття до моїх поранень, але ця надія була ілюзією. Насправді ж, щойно мати побачила, в якому я стані, вона схопила мене за коси та почала трусити, мов ганчір’яну ляльку. І це було тільки вступом до побиття, яке на мене чекало.
– Скільки я тобі казала не бігати! – репетувала вона.
У дитинстві я звикла до насильства. Я зростала в родині, де не вбачали нічого неправильного у фізичному покаранні дітей. Побиття дітей було випробуваною та дієвою системою. Її передавали з покоління до покоління. Моя сім’я вважала, що нікому від цього ніякої серйозної шкоди не буде. Бандитом чи наркоманом ніхто в родині не став – от вам і доказ ефективності такої системи. Тож чому тоді відмовлятися від способу підтримати дисципліну, який довів свою ефективність? Прабаба била бабусю, бабуся била матір. У нашому випадку, відколи помер батько (мені тоді було два рочки), бабуся й тітонька допомагали матері виховувати нас із сестрами. Тобто, для того, щоб нас бити, було ще дві додаткові пари рук.
Ніхто з цього не робив таємниці. Пригадую, як бабуся завжди хвалилася, які в неї чудово виховані шестеро дітей. А все тому, що різочок не шкодувала.
У моєму поколінні існувало безліч способів «виховувати» дітей: рукою, держаком від мітли, капцями, лозиною. Що ж до того, за які порушення належало бити, то чітких правил не було. Окрім біганини, я діставала лозиною за те, що ходила вдома босоніж. Мені перепадало й за те, що огризалась (о так, це було найперше у списку), або за те, що кидала грязюку на сусідську веранду. Час від часу мене били за те, що я зробила щось неправильно. А іншим разом – за те, що опинилася не в тому місці, не в той час. Залежно від настрою того, хто мене карав (мати, баби чи тітки), я діставала удари по будь-якій частині тіла, усіма переліченими вище знаряддями – байдуже, із ким і де я була в той момент.
У дитинстві я витримала стільки побоїв, що мати дивувалася: може, в мене вже імунітет виробився до болю, достоту як у бактерії розвивається здатність опиратись антибіотикам. Вочевидь, понад усе мені боліло не фізичне покарання.
Коли мені виповнилось одинадцять, мати вирушила на заробітки й більше не поверталася, хіба що раз на кілька років. Це краяло мені серце, а я нічого не могла вдіяти. Її фото я ховала під подушкою, плакала кожної ночі – майже місяць поспіль. Рана не загоювалася, навіть коли висохли сльози.
Проте з ласки бабусі й тітоньки побиття тривали. Та найдужче мою віру в себе нищив уїдливий тітчин язик. Тітонька полюбляла розважатися коштом моєї зовнішності. Вона якомога прозивалася на мене, не втрачаючи нагоди дошкулити нищівними зауваженнями. Вона казала: «Присягаюся, ти собі думаєш, що тобі з цими кульчиками гарно, га?» або «Можу собі уявити, який у тебе вигляд, коли танцюєш: мов мертвяка з могили вийняли, а він собі гойдається, поки на шматки не розвалиться». За цими коментарями зазвичай лунав дзвінкий сміх, який завдавав іще більшого болю.
І вона добре знала, як дошкулити сильніше. Моя освіта для мене означала все. Це була втеча від жалюгідного становища та злиднів. У школі я почувалася впевненою, я знала, чого можу досягти. А тітка не дозволяла навіть цього. Вона вичавлювала останню краплину надії, яка мене живила, постійно нагадуючи: «Ти що, справді гадаєш, немов маєш змогу вступити до коледжу? Еге ж, на ті гроші, що твоя матуся надсилає».
І от саме в ті часи, коли все навколо здавалося безрадісним, я набралася відваги, повіривши в те, що добрі справи чекають на мене в майбутньому. Я вірила, що, коли людина весь час терпить поневіряння, Бог неодмінно так чи інак їй за це віддячить. Я вчепилася за цю віру, немов за рятівний круг у відкритому морі, коли жодного човна поблизу.
Скільки ночей я лежала в ліжку, не спала, крізь нашу благеньку фіранку дивилася на силует сандалового дерева за вікном. На стіні мерехтіли тіні від кружлянь електричного вентилятора, темрява охоплювала мене, а я висвітлювала свої образи, які мені не дозволяли вимовляти мої кривдники. І в котрийсь із таких моментів я збагнула, що мати, бабуся, тітка і я – ми всі мали одну спільну рису: ми всі були жертвами нашого виховання. Я буду така сама, як вони, коли матиму власних дітей? Я поклялася, що зроблю все можливе, щоб не чинити так. Я заприсяглася собі зламати цю традицію кепського поводження, яка закоренилася в нашій родині. Я поклялася: «Мої діти крізь це не пройдуть».
У сьогоденні нічого радісного не було. Отож, я дивилася в майбутнє, коли більше не житиму в злиднях, не поневірятимуся, не буду безпорадною. Сповнивши свій розум позитивними думками про те, що трапиться потім, я прокинулася вранці, готова подивитися в очі новому дню.
І настав день, коли здійснилося те благословення, на яке я так чекала. У тринадцять років я склала національний конкурсний іспит, який надав мені стипендію для навчання в одній з найпрестижніших старших шкіл у країні. Стипендія забезпечувала мені харчування й проживання – мій квиток із дверей цього дому. Щодо коледжу, правди ніде діти, мати не могла собі дозволити відправити мене туди. Проте виявилося, що вона не мусила витрачати на мене ні цента. Я заробила стипендію, яка давала мені змогу здобути ступінь бакалавра в одному з найкращих університетів країни. Закінчивши університет, я змогла знайти собі давно омріяну роботу, що відкрила мені світ можливостей.
Багато років по тому мати зізналася, як вона шкодує про те, що била нас у дитинстві. «Якби я лишень знала те, що знаю зараз», – казала вона. Я завжди міркувала, як обернулося б моє життя, якби в мене було краще дитинство. Але ж це не так уже й важливо, правда? Важить те, що я вижила, попри дитинство, яке я мала, і що завдяки йому стала сильнішою.
Зараз у мене є своя дитина. Я роблю все, щоб додержати слова, яке дала собі в дитинстві. Попри мої найкращі спроби бути дбайливою мамою, я час від часу вибухаю та дію, як усі ті жінки, котрі зростили мене.
Коли думаєш про це, розумієш, яка вона – іронія долі. Дитиною я знайшла в собі внутрішню силу, дивлячись уперед, у майбуття. Тепер, ставши дорослою, я навчилася, що єдиний спосіб здолати мою боротьбу – це дивитися назад. Лише загоївши рани, отримані в дитинстві, я змогла стати щасливішою людиною та кращою мамою своїй дитині.
Жаклін Лорі