Читать книгу Курячий бульйон для душі - Эми Ньюмарк - Страница 15

Різдвяного ранку я прокинулась у кóрчах, такий був біль. Ми забули про подарунки та помчали до лікарні. Після серії аналізів мене нарешті поклали у відділення. Тромбоцити були 3.300, при нормі вище за 150,000.

За кілька днів поставили діагноз. Лейкемія. Гостра лімфобластна лейкемія (ГЛЛ) із філадельфійською хромосомою, коли вже точно. Тобто швидкоплинна лейкемія. І лікування мало бути теж максимально швидким. Я ще не встигла збагнути, яким чином біль у спині та грудях перетворився на рак, а мене вже відправили до іншого міста, у лікарню, де була палата трансплантації.

Ніколи я не розлучалася зі своїм шестирічним сином уночі. Як мені сказати йому, що мама буде жити в лікарні, можливо, кілька місяців поспіль? І – найгірше – як пояснити дитині, що, коли щось піде не так, мама взагалі може не повернутись? А ви як кажете своїм дітям про таке? А собі як про це говорите?

Тоді саме тривала епідемія грипу, тож синові не дозволили мене провідати. Малюк потребував свого татка, тому я відправила чоловіка додому, щоб він заспокоїв нашого хлопчика. Я лишилася в лікарні сама – витріщатися в телевізор зі старими передачами та впадати в розпач від думок про те, що ніколи не побачу, як дорослішає мій син. І ця думка виймала з мене всі сили.

Мені завжди щастило втекти від проблем, утішитися та заспокоїтися, коли я читала чи писала книжки. Однак лікування не надавало змогу зосередитися та мислити ясно. Таке було відчуття, ніби ще одну частину мене відрізали. Здоров’я, родина, а тепер і здатність мислити – скільки ще я втрачу?

Хіміотерапія давала мені двадцять п’ять відсотків шансів на життя. Трансплантація кісткового мозку підвищувала мої шанси до тридцяти – п’ятдесяти відсотків, але зоставалася двадцятивідсоткова ймовірність, що я можу померти під час самої трансплантації. Я тоді гадала, що ці цифри були для мене найбільшим викликом, але помилялася.

У лікарні відмовилися розглядати питання про трансплантацію, якщо моє страхування цілком не покриє витрати на операцію. Тоді в новинах якраз пролунало інтерв’ю з чоловіком, який мав державне страхування, а проте дістав відмову у трансплантації. Поки я чекала на відповідь від моєї страхової кампанії, він помер.

Якби я продала все, що мала: будинок, машину, навіть останню сорочку, – я не зібрала б достатньо коштів на операцію. На щастя, страхуючи мого чоловіка на роботі, ми обрали план найвищого рівня охоплення, тож витрати на трансплантацію покривалися.

Однак ми мусили відшукати донора.

Першою аналізи здала моя сестра, але її показники не підходили. Із братом ми припинили спілкуватися майже одразу після смерті нашої мами, яка померла через рак яєчників. Понад десять років ми нічого не чули про нього. Моя племінниця знайшла його в Інтернеті, і він вилетів із Вашинґтона, щоб пройти аналізи, та запропонував переїхати до нашого міста, якщо виникне потреба доглядати мене (бо після трансплантації мені був потрібен догляд 24 години на добу).

Рак, який перетворив моє життя на суцільний жах, повернув брата в родину.

Ця зустріч була водночас гіркою й солодкою. Та його аналізи теж не годились. Я потребувала анонімного донора. Людям зі змішаною расою, таким як я, важко знайти відповідного донора. Багато кому взагалі не вдається. Я приготувалася вмирати.

Одного похмурого дня я запитала свого онколога, чи є в мене бодай якась надія.

Він відповів: «Надія є завжди».

І довів, що мав рацію. Вони знайшли донора.

Перед трансплантацією я мала пройти хіміотерапію, зокрема отримувати ін’єкції просто у хребет. Окрім того, треба було зробити біопсію кісткового мозку, тобто мені в хребет устромляли велику голку, щоб узяти мозок на аналіз. Ви знаєте, що знеболити кістку не можна? Біль був неймовірний. І певні моменти я гадала, що не витримаю. Але витримала.

Щоб якось упоратись із цим, я вела блог – публікувала веселі й сумні дописи про своє лікування. Геть незнайомі люди лишали мені коментарі про те, що мої записи їх надихають.

Одного ранку я прокинулась, і майже все моє волосся лишилося на подушці. Я тоді написала хайку, запостила його разом зі своїм фото – без волосся, але з усмішкою. Сину я дозволила малювати фломастерами в мене на голові – щоб він не боявся такої мами.

Якось, коли в мене була ремісія, тобто шанси на успішну трансплантацію зросли, я отримала кістковий мозок шляхом простого переливання крові. Наслідки мене виснажили. Мені вводили крапельниці з морфіном, але все одно біль був нестерпний, отож я не могла навіть їсти. Через ускладнення я залишалась у лікарні протягом сорока чотирьох днів.

Цей досвід для мене – найтяжчий у житті. Просто лишатися живою. Проте я боролася. Кожного дня я вибиралася з ліжка та робила вправи, які тільки могла. Я подумки малювала собі образ мого сина, як він закінчує школу. Якби я могла вижити лише силою своєї волі, то зробила б це.

Мене вразило те, наскільки я втратила сили. Мене виснажували навіть прості спроби пройти кімнатою. Одного дня несподівано відмовили ноги. Я не могла підвестись, а двері я замкнула, тож ніхто не міг потрапити до мене. Щоб дістати допомогу, я мусила повзти до дверей.

Просто перед переливанням крові в мене відкрилася носова кровотеча, що тривала впродовж трьох годин. Мені було смішно дивитися на себе у дзеркало. Ніс – із марлевими тампонами, синці по всій довжині рук, від низького рівня тромбоцитів, очі ямкуваті. Коли медсестра запитала, що таке, я зі сміхом відповіла: «Перше правило Бійцівського клубу…»

Це жахливо звучить. І було жахливо. Але ми пройшли крізь це все зі сміхом, молитвою і сльозами. Я жартувала з чоловіком, коли він мусив допомагати мені в дýші, – мовляв, ти ж зі мною від самісінького медового місяця в дýші не був. Я навчилася підпиратися, щоб не впасти. Коли ж упала, покликала на допомогу сина – мого героя! Я дивилась, як він мене підводить, пишалася ним. Щодня я потроху ходила, щотижня збільшуючи навантаження, відновлювала свої сили.

Невдовзі після того, як мене виписали, раптово помер мій батько. Я була спустошена. Кілька місяців я не могла побачитися з ним через свою хворобу. Якби я тоді впала в депресію, то ніколи не одужала б, тож вирішила згадувати наш останній спільний Святвечір, до того, як мені поставили діагноз, до того, як він помер. Мені пощастило: я встигла сказати йому – за кілька днів до смерті, – що трансплантація пройшла успішно, що ознак раку більше немає.

Минув рік по тому, як мені поставили діагноз, що змінив усе моє життя. Знову було Різдво. І я збагнула тоді, що цей час став для мене переходом: від боротьби за виживання до життя. Я мала жити власним життям. Так, я могла б зневіритися через випробування, що випали на мою долю. Проте я обрала інше: я рахувала моменти щастя, неймовірну підтримку друзів і родини, повернення брата, з яким загубила контакт, безмірну щедрість невідомого донора кісткового мозку і, врешті, саме життя.

Тепер, три роки по тому, ми відкладаємо кошти на поїздку до Disney World, і я піду своїми ногами, без візка. Вся наша родина – син був просто в захваті! – ходила в похід із наметами до Великого Каньйону. Я працюю із програмою «Стань донором», щоб нести іншим дарунок життя. А Різдво для мене вже не жахливий спогад. Я прийняла виклик і здолала його, хоча й гадала, що ніколи не зможу. Моє життя дійсно благословенне.

Рісса Воткінс