Читать книгу Курячий бульйон для душі - Эми Ньюмарк - Страница 23

Кажуть: «Або веди, або йди за лідером, або геть із дороги». Це, можна сказати, про мене. Але для мене вислів точніший: «Геть із дороги. Я попереду, ти позаду». У мене дві швидкості: «уперед – на повну» та сон. Я завжди був узірцем здоров’я. Я був завжди напоготові, у добрій формі: всі зуби на місці, волосся теж, на вигляд – молодший за свій вік. Склянка моя завжди видавалася напівповною, а «я не можу» не входило до мого словникового запасу. Я мав вродливу дружину, розумних дітей, гарний дім та пристойний дохід.

Потім одного дня я помітив маленький вузлик на правому боці шиї. Гадав, то залоза так напухла. ЛОР із цим не погодився. Він заглянув мені в горло – і йому дух перехопило! Такої реакції у свого лікаря краще не бачити.

– Що таке? – запитав я.

– Ти справді хочеш знати? – перепитав лікар.

Звісно, я хотів знати!

– Схоже, у тебе рак правої мигдалини, – бовкнув він. – Візьмімо шматочок цього на біопсію, – проголосив він, відірвав кавалок слизової, кров хлюпнула мені в горло. Тієї миті я переймався не стільки раком, скільки тим, що можу захлинутися до смерті чи потонути у власній крові.

Я не почувався хворим і не скидався на хворого. Я грав у гольф, кожного тижня працював у своєму садку. Я працював щодня й не втомлювався від роботи. Може, він помиляється! Кілька днів по тому лікар зателефонував, коли я обідав. Еге ж, то був рак. Але я не курив, харчувався здоровою їжею, а ще займався спортом. Мене було не спинити!

– Добре, то що я роблю далі? – поцікавився я. Лікар сказав, що мені треба записатися до онколога.

Я знав онколога: ми зустрічалися в нашій церкві – тож зателефонував до його офісу та домовився про візит. Я сидів у почекальні із дружиною Деббі та сином Ґрантом, милувався картинами й скульптурами, що прикрашали приміщення. Пам’ятаю, що подумав тоді: лікувати рак, мабуть, вигідна справа. Коли ми зайшли до однієї з оглядових кімнат, з’явився доктор Кірбі Сміт. Він поручкався з нами всіма й сів, схрестив ноги, поклав блокнот на коліна, згорнув руки. Він сидів та розмовляв із нами так, ніби ми були єдиними людьми, з якими він має сьогодні зустрітися.

Ми прийшли до нього, говорили, слухали, знайомились одне з одним. Він докладно пояснив, через що я маю пройти, допоміг нам, усім трьом, почуватися значно краще. Наостанок він сказав:

– Ніку, не втрачай свого почуття гумору й позитивного ставлення. Вони допоможуть тобі пройти крізь оце.

Щоразу, як я почувався бодай трохи пригніченим, я пригадував дві речі: сотні людей, які молилися за мене щодня, та підбадьорливі слова доктора Сміта.

Я знав, що Бог не покинув мене. Я знав, що Він зцілить мене, бо має стосовно мене інші плани. Щоранку я проходив курс радіотерапії, п’ять днів на тиждень, сім тижнів поспіль. Це забирало приблизно тридцять хвилин – я лежав горілиць, голова прив’язана до столу так, щоб я не міг нею ворушити. На мені була така штука, яку я назвав «шоломом Бетмена» – біла нейлонова сітка, зроблена спеціально за формою моєї голови, обличчя і плечей. Заднього боку вона не мала, але мала фланець із крильчатими гайками по всьому контуру, якими техніки прикручували її до столу. Інша штука – схожа на рентгенівський апарат дантиста – рухалася навколо моєї голови, випромінюючи радіацію та рентгенівські промені. Лежачи тут кожного ранку, я весь час молився. Це стало частиною мого повсякденного життя. Мене багато разів питали, чи маю я якісь тривалі ефекти завдяки лікуванню випромінюванням. Так, коли я вночі йду до вбиральні, мені не треба вмикати світло. Хто набрався радіації, той світиться.

Окрім того, щосереди вдень я приймав хіміотерапію протягом того самого періоду – сімох тижнів. Це лікування забирало майже все пообіддя, але весь цей час я сидів у дуже зручному шкіряному шезлонзі, накритий білою м’якою ковдрою. Коли хімія тече у вашу вену, вона спричиняє три речі: ви засинаєте, ви мерзнете, а ще ви частенько бігаєте до туалету. Величезна кімната, повна шезлонгів з онкопацієнтами, мала одну-єдину вбиральню. Доволі химерне видовисько: ціла черга людей, і кожен тримає свою стійку із крапельницею. Ми були під’єднанні до цих штук, отож, хоч куди ми йшли, вони рухалися за нами. Оскільки до вбиральні було не так-то просто втрапити, іноді можна було побачити, як декотрі чоловіки намагалися відчинити вікна.

Лікарі сказали, що мені, либонь, доведеться харчуватися через трубочку. Трубка для харчування? Тільки не я! Мій апетит ані трішки не зменшився. Проте, коли ти дістаєш велику кількість радіації в ділянки шиї та голови, ковтати стає неможливо. Мені також розповіли, що доктор Каттау, який мав проводити мені операцію зі встановлення трубки для харчування, був гастроентерологом президента Рейгана. Я думаю, мені це повідомили, щоб я відчув певне полегшення. Перед тим як почав діяти наркоз, я сказав докторові Каттау, що за день до того балакав про нього з Ненсі Рейган. Ну, він прив’язав мене та запитав, що ж вона про нього говорила. Я відповів, що розповім, якщо прокинуся.

Насправді трубка для харчування виявилася не такою вже поганою. Вона приблизно півсантиметра в діаметрі й сорок шість сантиметрів завдовжки. Вона виходила з мого шлунка, обвивалася навколо мене, мов ласо, та приклеювалася наліпкою. До неї, мабуть, пасував би класичний ковбойський капелюх. Але замість того до ласо був доточений величезний шприц без плунжера. Шість разів на день я розмотував ласо, доточував цей обрізаний шприц до кінця трубки та виливав туди баночку харчової суміші Boost Plus. Одного разу я цю штуку спробував на язик. І сповнився вдячності за те, що годують мене крізь трубку. Кумедно, що, коли я заливав у трубку склянку води, воліючи промити її, моя ротова порожнина та горло зволожувалися.

Є світло в кінці тунелю. Діагноз мені поставили в червні 2007-го. А в жовтні того-таки року підтвердили, що раку в мене немає. Ось така видалася коротка подорож, що змінила моє життя, надала нової сили моїм стосункам із Богом та родиною, дозволила збагнути, що дійсно є важливим, а що ні. Щодня я дякую Богові за своє добре здоров’я. Я намагаюся «відплатити наперед» іншим онкопацієнтам.

До речі, доктор Каттау теж із мене покепкував. Перш ніж виймати трубку з мого шлунка, він сказав, що боляче не буде!

Нік Ніксон