Читать книгу Курячий бульйон для душі - Эми Ньюмарк - Страница 25

22. Батькові слова

Життя змінилося того дня, коли мені виповнилося дев’ятнадцять. Ми з татом вирушали на похорон. Я відчинила двері та зіщулилася від такого знайомого скрипу. Перед тим як востаннє лягти в лікарню, мама попросила мене змастити рипучі завіси, бо вона весь час прокидалася від їхнього звуку. А я так і не знайшла часу виконати її прохання.

І тепер ніколи не виконаю.

– Зачекай, – прошепотів тато. – Сядь-но, посидь хвилинку.

Я неохоче послухалася та сіла біля нього – на сходи в передпокої. Ноги в нього тремтіли, руки трусились. Я відчувала тепло його тіла поруч і боялася, що моє заніміння розтане від цього тепла. Утім, не можна так. Ще треба рухатися. Робити щось, будь-що, тільки б не думати. Не відчувати нічого. Не дивитися правді у вічі – правді про те, що мами більше немає.

Напередодні я метушилася. Готувала їсти, хоча їсти ніхто не хотів. Заплітала й переплітала коси сестричці. Вичищала до блиску й так уже бездоганно чисту оселю. Те, що я весь час була завантаженою, якось допомагало відсунути тягар моєї втрати, не дати йому розторощити мене. За всю цю запаморочливу добу наодинці з татом я була лише ті хвилини, коли ми обирали для мами останню сукню.

Коло тата було надто боляче. Порожнеча в його сталево-синіх очах, його похилі широкі плечі – це все змушувало мене усвідомити реальність, а вона була надміру болісною. Я залишалася непохитною й жорсткою. Я бачила, як тато занурюється у світ жалоби, жорстокий та сповнений мук, я ж не хотіла опинитися там разом із ним. Я мала бути сильною.

Глипнувши на двері, я зловила себе на потаємному бажанні покинути батька. Втекти якнайдалі від нього. Але я знала, що це неможливо. Я була йому потрібна.

Тато, міцний і витривалий військовик, потребував мене. Яка дивна думка. І сидіти тут так близько біля нього теж було незручно. Я знаю, це звучить химерно, але ми ніколи… не робили цього. Особливо відколи мамин стан різко погіршився. Все, що ми робили разом, обмежувалося виконанням наших щоденних обов’язків – на відстані одне від одного – турбота про мою сестричку та забезпечення комфорту для мами.

А тепер ми сиділи тут, трохи відчинившии двері, дозволяючи прослизнути до будинку ранковій вологій свіжості, яка несла із собою пахощі трояндового куща, що ріс на подвір’ї. У мене всередині все перевернулося: навіть повітря смерділо похороном.

Тато дотягнувся до мене, стис мої руки. Я дивилася на двері, гадаючи, чи чує він, як калатає моє серце.

– Ти ж знаєш, що я люблю тебе, знаєш, правда? – його голос тремтів, стугін крові в моїх вухах майже заглушив його.

Мене накрила така хвиля емоцій, що я майже захлинулася, горло стисло, будь-яка думка чи слово були змиті цією хвилею. Серце закалатало ще гучніше, ще швидше.

Тато ще дужче стиснув мені руки. Потім відпустив та випростався.

Руки мої, ще теплі від його доторку, самі потягнулися за ним. «Зачекай! Не йди», – хотіла я сказати, але змогла лише застогнати. Гребля, яку я будувала місяцями, була зруйнована, емоції ринули через край. Тато підняв мене, притис до грудей, ми заридали.

– Ти мені ніколи цього раніше не казав, тату.

Він затулив мої мокрі щоки долонями та поцілував у лоба.

– Ти мені ніколи цього не казав, – повторила я, – але я це завжди знала.

Я намагалася зморгнути сльози, що бриніли в мене на очах, але цей потік годі було спинити. Ув’язнені страхи, замкнуті емоції нарешті виривалися на свободу. Хоча я досі відчувала біль через утрату матері, її боротьба з раком завершилась, а ніжні татові обійми, його любов, почали зцілювати мене. Я вчепилася міцно у свого тата, в ті слова, які мріяла почути все своє життя. Я була зламана, а ця мить мене зцілила.

– Я теж люблю тебе, тату, – коли я промовила ці слова, слабка усмішка промайнула на моєму обличчі. Я усвідомила, що ніколи раніше не додавала цього слова.

Біль, який увірвався в наше життя, не переміг нас. Я витерла сльози та взялася до справ, які ми мали виконувати. Я постала перед дійсністю. Дивне почуття полегкості охопило мене.

Тато любить мене. І життя, хоч як воно змінилося, триває. Цей день був одним із найтяжчих у моєму житті. Проте його сповнили ніжністю дивовижні слова любові.

На похороні багато хто казав: «Немає слів, що здатні вгамувати наш біль». Усі вони помилялися. Татові слова – зробили це.

Шеріл Гарт

23. Мамина обіцянка

Була шоста ранку, я затягнула шнурки на бігових туфлях. І за мить побачила свого двадцятирічного сина Яна мертвим у його кімнаті. Я волала пробі. Мої крики чути було за два квартали. У ніч перед похороном спати я не могла. Я боялася, що коли зійде сонце, не зможу бути присутньою на похороні сина. Всі хотіли знати, як помер Ян. Ми сказали, що чекаємо на висновок токсиколога. Одначе правда була нам відома. Лікар порадив казати, що син помер від аневризми або серцевого нападу. І це була брехня.