Читать книгу Курячий бульйон для душі - Эми Ньюмарк - Страница 21

«Тривожність, обсесивно-компульсивний розлад і анорексія» – якби ви запитали мене кілька місяців тому, як у мене справи, я вам це все одразу й відповіла б. То чого ж тоді я була в такому шоці від повідомлення лікаря, що з лікарні цього ранку я не вийду?

Я визнала, що в мене проблема. Так, коли мене оглянув фахівець, коли він зробив свій висновок: «У вас анорексія. І серце, і, насправді, весь організм – може от-от відмовити. Ви можете померти», – ця проблема раптово стала для мене аж надто реальною. Діагноз означав, що втекти від нього я вже не зможу.

Наприкінці десятого класу я зізналася батькам, що слабую на розлад харчування. Те, що розпочиналось як бажання поліпшити своє здоров’я, раптом перетворилося на кардинальні зміни в організмі, і проблеми зі здоров’ям збільшувалися, мов снігова грудка. Втрата ваги ставала дедалі небезпечнішою. Я обмежила свій раціон приблизно до 800 калорій на день та робила вправи по чотири години щоденно. Мене захопили думки про моє тіло, про те, як підтримувати «ідеальну форму». В голові застрягла цілком недосяжна мета.

Після цього всього я залишилася в емоційному розладі, зі зруйнованою психікою та спустошеним тілом вагою до сорока шести кілограмів. Я стала відлюдницею, заховалася від свого соціального життя. Я почувалася геть спорожнілою, мене мучив голод до всього, що є в житті. Я вмирала – і ззовні, і зсередини.

На початку літа я розповіла батькам правду про те, із чим намагаюсь боротися. Вони одразу ж заходилися робити все можливе, щоб мені допомогти. На жаль, правда полягала в тому, що на допомогу випало чекати кілька місяців. Мене записали в чергу на програму з розладів харчування, тож ми залишилися з моєю анорексією сам на сам. Я мусила якомога долати цю проблему самотужки. Хоча я так і не могла споживати належної кількості їжі, а проте вже змусила себе їсти бодай трохи більше. І хоча постійна думка про вправи не давала мені зосередитись, я таки зменшила наполовину свої тренування. Найтяжча боротьба точилася влітку, але наприкінці липня мій порятунок майорів уже не за горами.

Табір «Кінтейл» – пресвітеріанський літній табір недалеко від Ґолдеріча, штат Онтаріо, на берегах озера Гурон, був для мене другою домівкою. Це літо стало для мене вже п’ятим у таборі й одним із найбільш значущих. «Кінтейл» завжди був моїм благословенним місцем. Тільки тут я могла по-справжньому розкритися, почуватися самою собою. Кожного літа я мала щастя спілкуватися з чудовими людьми, милуватися краєвидами, мала змогу зростати як особистість. У таборі я зрозуміла: байдуже, який виклик кидає мені життя, та я можу бути впевнена, що перебування в «Кінтейлі» допоможе мені гідно відповісти на цей виклик. Того літа я провела місяць у їхній програмі лідерства, яка, зрештою, врятувала моє життя.

Я сподівалася розв’язати свою проблему, щойно потраплю до табору. Проте це виявилося складнішим, аніж я передбачала. Хоча в таборі у мене було багато друзів, я відчула, що ми віддалились одне від одного. Я намагалася, та не могла змусити себе поділитися тим, що мені боліло. Минуло три дні, а я ще жодній живій душі не сказала. Утім, згодом у нашій хатинці я – сама не знаю, чому, лише під впливом якогось внутрішнього імпульсу, – якось підійшла до однієї з товаришок по програмі лідерства. Я хіба що ім’я її знала.

– Ґейлі, можна з тобою поговорити?

За кілька хвилин моє обличчя було геть мокрим від сліз: я розповіла всю правду. На мій подив, Ґейлі теж розплакалася. Вона терпляче вислухала всю розповідь про мої почуття, але вона вже знала. Коли я закінчила, подруга глянула мені у вічі та промовила:

– Рік тому я була в достеменно такому самому становищі, що й ти.

Ґейлі пояснила, що вона подолала свій харчовий розлад минулого літа й цілком упевнена: це табір урятував їй життя. Я щиро повірила, що він порятує й моє.

Усю решту часу мого перебування в таборі Ґейлі була моїм янголом-охоронцем. Не мало значення, які стреси виникали внаслідок хвороби чи як важко мені було, та вона робила все, що могла, щоб підтримати мій настрій, дивилася, щоб я їла, щоб була в безпеці й відчувала підтримку.

Додому їхати було важко. Настав час здати аналізи та оцінити мій стан, потім треба було чекати кінця жовтня, бо під ту пору розпочиналися програми реабілітації. Однак на третій день навчання моя мачуха повідомила, що оцінювання мого стану перенесено.

– Вони побачили твою попередню ЕКГ і вважають, що справи невідкладні. Вони хочуть зустрітися з тобою завтра.

Термінова оцінка мого стану дозволила покласти мене до лікарні. Кумедно, як улаштовано світ. Бо того-таки ранку Ґейлі (з якою ми не спілкувалися, відколи повернулися з табору) зв’язалася зі мною та поцікавилась, як у мене справи. Я розповіла їй правду, а вона – мені.

– Ось тепер тобі має ставати краще. Зараз ти повільно вбиваєш себе. Однак подумай, скільки всього в тебе попереду.

Я дослухалася її слів.

Того ранку я пішла на зустріч із лікарем, одягнувши картату спідничку і блузку з комірцем, гарно зачесалася, зробила макіяж. Я гадала, що потім піду до школи. Але мене замкнули в цій коробці-кімнаті… Слова лікаря бриніли в моїй голові: я не повернуся додому цілий місяць.

Якийсь час я звинувачувала себе за це – за нездатність просто з’їсти шматок пирога чи пропустити пробіжку. Люди дуже різко реагували, коли дізнавались, яка в мене хвороба: «Я гадав, ти розумніша» або «Ти просто маєш їсти». Такі реакції тільки збільшували мою ненависть до себе, бо я вірила їм. Одначе згодом я зустріла тих, хто відкривав мені правду: «Це – хвороба».

Мені треба було багато часу, щоб нарешті зрозуміти, що це таки хвороба. Лежачи на лікарняному ліжку, спустошена й зарюмсана, я вигадувала вибачення для моїх батьків за весь той стрес, якого я завдала, я просто не могла почати одужувати. Вони на це не заслуговували. «А пацієнтові з раком ви теж сказали б, щоб просто одужував?» Ні, гадаю, що ні. Обміркувавши всі обставини, я нарешті прийняла той факт, що хворію, що це не є якась погана поведінка. Утім, одужання мало відбутися завдяки моїм діям.

Місяць у лікарні можна впевнено назвати найважчим місяцем у моєму житті, але я пройшла крізь це. Я ще продовжую реабілітацію після мого розладу. Іноді я така, що не спинити, а подекуди застрягаю у глухому куті. Та кожного дня я й далі оклигую, бо маю незламну волю до дії.

– Я їм. Але анорексія ще є.

Моя подруга, яка одужувала від такого самого розладу, якось підказала мені цю формулу. Це речення пояснює багато, містить чимало правди. Я їм, але боротьба триває. Я ще хвора, у мене попереду ще довгий шлях до повного одужання, проте все гаразд.

Усе гаразд, бо в моєму житті є люди, як-от Ґейлі, здатні на неймовірну підтримку та розуміння, у мене є моя родина, таке місце, як «Кінтейл», а ще – могутнє бажання одужати.

Я пам’ятаю це все і знаю, що нарешті вийшла на шлях, коли знову відчую себе ситою.

Саманта Молінаро