Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 10

Ольга ледве дочекалася вечора. Грози, що гримотіла в обідній порі, уже ніби не було зовсім. Небо розпогодилося, і сонце щедро лилося з-поміж невеликих хмар. Асфальт сухий, тільки на деревах подекуди виблискувало дощовими краплями листя.

Та гроза почалася так раптово, так блискало і гримотіло, лило як із відра, що можна було вважати її головною подією дня. Це якби не вранішній візит Богдана, а потім не пригода з дідом. Коли влетів у веранду отой кремезний молодик із криком: «Эй, люди, помогите, старику плохо!» – усі кинулися до врем’янки. Дід швидко прийшов до тями, йому дали таблетку і вклали в постіль.

Ті обидва гості невдовзі, ледь вщухла злива, зникли за воротами, пообіцявши навідатися «в другой раз»…

Ольга стояла біля гастроному, виглядаючи Богдана. Уже сьома минула. Мав би бути, але чомусь нема. «Чекатиму і не піду звідси нікуди», – мовчки повторювала сама собі. Потім зринули в пам’яті слова з пісні «Я звідси не поїду, кохання не залишу…», і Ольга усміхнулася сама до себе.

Одначе хвилини збігали, а Богдана не було видно ні здалеку, ні зблизька. Натомість запримітила на тому боці вулиці Таню з Віктором. Вони теж побачили її. Таня звіддалік помахала рукою.

– Олю, привіт, – почулося в цю мить за спиною.

Озирнулася й побачила того, кого найбільше не хотіла б зустріти. Жора дивився на неї хитруватими очима й усміхався на весь свій широкий рот.

– Ти мене чекаєш, а я припізнився, – самовпевнено вів Жора. – Правда, сусідко? То я дико ізвіняюсь. Канєшно, я свиня, але я виправлюсь. Пішли в кабак, з мене шампанське. А може, і коньяк. Жора не жадний, а бабки є…

Жора ніяким сусідом не був. Він жив на їхній вулиці, але через чотири хати. Не раз, зустрічаючи її, набивався в кавалери, якось ніби мимохідь, знічев’я. А віднедавна посеред вулиці женихатися почав, теж ніби між іншим. Прямо говорив: «Виходь за мене, за мною не пропадеш». Вона на те сміялася й казала: «Я й без тебе не пропаду».

– Ні, Жоро, ти знов промахнувся, не тебе я чекаю. Іди собі своєю дорогою, – відповіла йому, але це Жору не знітило.

Він так же самовпевнено й кривувато шкірився й далі жонглював словами. Жора завжди був таким нахабним і балакучим, легко кидався готовими фразами.

– Напрасно, дорогенька, мене отвєргаєш, я відчуваю, що ти моя судьба. Дивись, лови момента, а то упустиш і будеш жаліти. Чим я тобі не пара: молодий, здоровий, красівий, діловий, веселий і вопще…

У цю мить підійшли Таня з Віктором, привіталися. Жора на півслові перервав свою тираду і стояв, поводячи головою вправо, вліво. А оскільки Ольга заговорила з Танею й Віктором, Жора ще трохи потоптався збоку, а тоді махнув рукою.

– Ну, ладно, я почалапав. А ти, сусідко, подумай над моїм предложенієм…

Ольга промовчала, а Таня здивовано підняла брови.

– Що за кавалер? Уже й пропозицію тобі зробив? Ну-ну, а я-то думала, що ти тут когось іншого виглядаєш…

– Ти правильно думала, – усміхнулася Оля. – Якраз не когось, але зовсім іншого.

– Даремно чекаєш, не буде Богдана Васильовича, – озвався Віктор. Тепер Ользі настала черга дивуватися.

– Як не буде? А ви звідки знаєте? І взагалі, де це ви тут узялись у наших краях?

Таня засміялася й пояснила, що шеф подзвонив із села й попросив її вийти до цього гастроному на побачення рівно о дев’ятнадцятій нуль-нуль. А ще просив сказати, що буде через годину-півтори, то щоб Оля чекала його в них удома.

– Так що пішли, подруго, до нас у гості. Хочеш чи не хочеш, а така команда. Я шефа маю слухатися.

Оля трохи розгубилася від такої новини, стала віднікуватися.

– Та нехай, а я, мабуть, додому повернуся, – казала невпевнено.

Але Таня наполягала:

– Дуже вибачався, казав, що затримався з поважної причини, приїде і все розповість. А ще казав, щоб ти чекала в нас. До нас прямо й під’їде…

А коли вже рушили на зупинку й Ольга йшла якось невпевнено, Таня стала демонстративно обурюватися, промовляючи сама до себе:

– Ти бачиш, ще й вмовляй тут її. Що за молодь пішла тепер? Ти зривайся з дивана, відривайся від телевізора в цей недільний вечір, біжи на край світу, щоб вона тут не стовбичила даремно на цьому перехресті, а їй це до лампочки… І доки я вас буду зводити одне з другим? Час уже самим визначатися. А то як діти, води їх за руки…

Таня говорила й сміялася, а Віктор шарпав її за лікоть і вигукував:

– Не бурмочи, не бурмочи! Розберуться без тебе. Знайшлася, бач, благодійниця велика!..

– Еге, розберуться! Якби-то. Вони ще досі одне одного не знали б, якби не я. Ходили б кругами, як телята…

– Ото вже бурмоче… Бачиш, яку маю занозу в хаті. І як я її терплю?

– Мовчи, бо й тобі зараз дістанеться, теж праведник великий озвався, – насуплювала брови Таня.

– Ой-ой, якби я тебе боявся, то, може, мовчав би, – сміявся на те Віктор.

Оля розуміла, що все це гра. Тому й собі всміхалася стиха. Так за чаєм у розмовах із жартами швидко минав час.

Богдан приїхав близько дев’ятої вечора. Посидів трохи, випив чашечку кави, і вони з Ольгою пішли, тепло попрощавшись із господарями. Богдан ще і ще раз дякував Тані за те, що виручила і його, і Ольгу в такій делікатній ситуації. Казав, що це Тетяні та Віктору обов’язково зарахується і що він у боргу не залишиться.

Коли вийшли на вулицю й зосталися вдвох у гамірливій юрбі, Богдан почав детально оповідати Олі про всі події в селі. Згадавши побіжно про Юлю й маму, більше говорив про зустріч із дядьком Леонідом, про його спогади з часів війни, про трагедію сім’ї.

Оля слухала уважно, тримаючи його за ліктя. Цікавістю світилися її очі. Розуміюче кивала головою, але згодом запитала не про трагічні події далекого минулого, а про Юлю, про те, як дочка зустріла його, чи зраділа, чи не хотіла їхати з ним до міста, чим займається в селі. І після всіх цих запитань промовила: «Цікаво було б її побачити».

– Побачиш. Наступної неділі поїдемо в село й побачиш. Які проблеми?

– Ні, я не поїду, – квапливо похитала головою Ольга.

– Чому? Це ж недалеко…

Ольга промовчала, тільки плечима знизала. І міцніше пригорнулася до його плеча.

Вечір швидко спливав, хоч як їм обом не хотілося цього. Богдан провів її аж до воріт. Ішли тихою вуличкою поміж принишклими хатами.

– У вас як у селі. Дивно, шматочок села побіля міста. І тихо так. Це ж треба: за один день опинився вдруге біля цих воріт. День розпочався й закінчується тобою.

Довго ще не могли розійтися. І місяць із-поміж хмарин позирав на них. І тиша бриніла над ними.