Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 19

Уночі не спалось і вдень не мав спокою. Усе думав, думав, шукав і не знаходив виходу. Човгав у дворі, виходив на вулицю, вертав у хату і сидів у кутку, вдивляючись у вікно. Уже й баба те запримітила й занепокоїлася:

– Що ти, старий, нипаєш, місця собі не знаходиш?

Махав байдуже на те рукою і не казав нічого.

Коли ж одного разу баба таки доп’ялася впритул і стала допитуватися:

– Може, тобі, Пашо, болить що, то скажи, не мовчи, може, що сталося? – мусив озватися:

– Ти що, стара, не діждешся, – глянув сердито.

А оскільки Настя не відступалася, зазирала в очі й казала, щоб не дратувався й говорив правду, то відтанув трохи від її турботливих слів і стривоженого погляду. Відчув радість і втіху від того, що все ж таки вона переживає за нього, хвилюється.

Усміхнувся їй і сказав примирливо, майже лагідно:

– Та все добре, Настю, нічого не сталося… Так собі, дивлюся, думаю. Не переживай, стара, усе в мене нормально. Якби щось боліло, то я б тобі сказав, кому ж мені казати?

Баба заспокоїлася й відступила, а він знову думав. Розгортав на столі газетку, дивився між рядками й шукав виходу. Відповіді не було.

Що, Жорику все розказати? Той би завіз і пособив би, якби довідався.

Можна було б удвох усе те діло довершити. А що потім? Той Жорик – такий непотріб, що загребе все, ще й тебе винним зробить. Так ніби непоганий хлопець, а приступи ближче, придивися, то ще та підлота. Бреше прямо в очі й не змигне.

Знає його змалечку, на очах виростав. Перший хуліган був на вулиці, на всіх, старого і малого, зиркав зверхньо, пихато. Після школи десь повіявся по світах. Казали, на заробітках, а насправді, мабуть, сидів. Мирона питав кілька разів, а той не підтверджував і не заперечував.

– А чорти його батька знають! – сказав якось байдуже.

Жорик з’явився вдома кілька років тому. При грошах, на машині. Казав усім, що бізнесменом став. Він щось десь там крутив, знався з такими, як сам, – часто на іномарках під хату підкочували.

І зараз Мирон нічого про нього не знав. Так само відповів:

– А чорти його батька знають! Воно мені не тра’, і ти не питай…

Сусіди на вулиці казали, що, скоріш за все, рекетом займається. Інші висловлювали здогад, що базарює: купи-продай. А дехто довірливо повідомляв, що, мабуть, тут без розбоїв і грабежів не обходиться.

Минулого літа Жорика так потовкли, що мордяку йому геть перекособочило. Щелепи розтрощили так, що дротом скручували. Через трубку мусив їсти. Та нічого, вичухався за кілька місяців. Оклигав. І зараз від того ні сліду.

Можна було б йому сказати. А що потім? Тут не вгадаєш. Ні, краще не зв’язуватися з ним.

А що, якби зятю шепнути? Уявив собі ту ситуацію і аж злякався. Дуже вже Максим чесний і порядний, прискіпливий і цікавий. Усе випитає, обміркує, а тоді тільки щось зробить. О, це вже всім у хаті розказав би, усі знали б. Ні, ні, і ще раз ні. Краще вже Жорик, той хоч нікому нічого не скаже.

Найкраще було б зібратися самому, сісти на маршрутку й поїхати. Не раз уявляв себе там, на хуторі. Дивився, ніби збоку, сторонніми очима: приїхав, прийшов, швидко зробив, що потрібно, і подався назад. І все було б добре, і жодних проблем…

Обмірковував деталі, зважував усі «за» і «проти». То тут, то там виринали сумніви, перестороги. Інколи визиркував страх. Ні, і самому – не вихід. Хтозна, що може трапитися в тому полі, під лісом. Це ж якби трохи молодший був, так років десять-двадцять назад, то й недовго думав би…

А так доведеться, мабуть, дожидатись отих, від Міші Мордвінова. Нічого не вдієш. А шкода. Раніше треба було думати, ех, проґавив. Той Морда такий, що не відчепиться. Не так він, як його кодляк – оті Вадік і Толік.

Звісно, без них було б краще. Бо й з ними вибиратися небезпечно, невідомо, що в них на думці. Це ж треба вночі їхати. Не будеш же там серед білого дня світитися. Так, уночі.

Якби ж то можна вдень, то й проблеми не було б. Махнув би він оце сам, якось усе й звершив. А надвечір же не поїдеш, щоб самому тинятися в полі під лісом, десь там ночувати в кущах.

Знову побачив себе там, на узліссі, у мороці, серед кудлатих кущів. Гостро блиснули з темряви хижим вогнем вовчі очі. Ху-ух, аж морозом сипонуло по спині! Як і колись, тоді, давно…

Ті вовчі очі котилися за ним із року в рік, із дня в день, бігли, наздоганяли й не могли наздогнати. Не раз озирався назад, відчуваючи потилицею їхній гострий доторк. Нерідко попереду спалахували вони, оті холодні, жахкі жарини, аж зупиняли подих і крок. А скільки разів поставали у сні, несподівано, неждано-негадано бризкали іскрами в густій темряві ночі.

Він уже звик до того, змирився, ніби так мало бути. А що тут удієш, як світ оцей такий? Недарма кажуть: «Людина людині – вовк!» Ні, кажуть зовсім інше, і казали завжди: «Людина людині – друг, товариш і брат…» Але то вголос, для всіх. А насправді думають «вовк» і поводяться саме так. Бо воно ж так і є, хто б і що там не говорив…

Баба зазирнула в кімнату.

– Сидиш? Іди, там кличуть, на дорозі…

Заспішив до воріт. Хто там уже його гукає? Невже оті двоє приперлися, лисий і кремезний? Ще ж ніби рано. Казали – через два-три тижні. Мабуть, не вони…

За воротами тупцював і метушився Жорик. А біля нього ще якийсь чолов’яга сутулився, засунувши руки в кишені штанів. Дивився насторожено, зате привітно.

Обидва підкреслено ввічливо привіталися, потиснувши дідові руку. Жорик відразу приступив до діла:

– Петровичу, це мій друг Вітька. Хороший парень. Йому ваша помощ нада. Машину хоче пригнать, ну, ви поняли, розтаможку нада оформить…

Зрозуміло. Торік він уже давав Жорі свої документи на оформлення. Усе ніби нормально було. Ще й заробив на тому. І проблем жодних не виникало. А тепер що, знову? Навіщо йому та морока? А скільки йому тої мороки було? Так собі, копії дав, підпис поставив. І все. І заплатили непогано…

Помітивши його вагання, уже удвох почали вмовляти. І Жора, і Вітька навперебій казали, що все буде добре й нічого за те не буде. Жора навів свій головний аргумент:

– Мій дід, а ваш друг Мирон так не одну іномарку розтаможив. Усе тут законно…

А коли Вітька назвав суму винагороди, то Петрович без сумнівів погодився.

Йому з вдячністю потиснули руку. А Жора задоволено резюмував:

– Молодим нада помагать, правда, Петровичу? Тож кажуть: «Людина людині – друг, товариш і брат…» Правильно, Петровичу?

Невизначено кивнув головою. Усе правильно, нада – то нада. Людям треба, а не тільки молодим чи старим.

Настрою йому додалося не набагато, але знов став подумувати, чи не залучити якось Жорика собі у спільники. Не мав сумніву, що той його послухав би. А далі що?

Словом, треба думати. Щоб не пролетіти, як фанера над Парижем… або «фанера під мостом над Парижем», як любить казати той же Жорик.