Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 17

Ті незвані гості знову з’явилися у дворі. Зацікавлено роздивлялися, як лютував собака, видзвонюючи ланцюгом, захлинаючись здавленим гарчанням.

Дід вийшов назустріч прибульцям, визвірився на собаку, і той позадкував у будку.

– Ай да зверь! – знову захоплено говорив лисий. – Как его можно было приручить? А, Павел Петрович?

Дід тільки махнув рукою й не сказав нічого.

Лисий і кремезний покликали його на вулицю поговорити. За воротами стояла якась стара іномарка. Зупинилися біля машини, лисий зіперся рукою на задрипане крило.

– Павел Петрович, вы готовы ехать? – запитав кремезний, дивлячись уздовж вулиці.

Дід знизав плечима, щось своє обмірковував, кліпаючи рудими віями.

Кремезний повернув голову і дивився на нього скоса.

– Да не бойтесь, не сегодня, – озвався лисий. – Мы щас смотаемся домой, через недельки две-три приедем. Тогда и надо провернуть дело…

– Надо – так надо. Тогда и поедем, – погодився дід, відчуваючи якесь полегшення.

– От і добре, просто чудово, – зовсім несподівано вигукнув кремезний українською.

Вони почали прощатися, бідкаючись, що попереду така далека дорога.

Кремезний сів за кермо, лисий повернувся біля дверцят і теж озвався українською:

– А що передать батькові? Привіт?

– Привіт, – бадьоро повторив дід. А подумки додав: «Бальшой привіт!»

– Бу зде. Тобто буде виконано, – радо козирнув той до лисої голови і хляпнув дверцятами. Машина хвацько рвонула з місця.

Дивився вслід і згадував, як їх звати. Той лисий – Вадік. А того як? Ага, здається, Толік… Точно, Толік.

Стояв і радів, що не довелося їхати зараз, сьогодні. Щось йому не дуже хотілося. Хоча й проблеми в тому не бачив. Можна було б з’їздити.

Місце те запам’ятав і добре знав. Не раз туди навідувався. Уперше побував у сімдесятих, іще за Брежнєва. Коли вийшов на пенсію.

Якогось дня сів на рейсовий автобус і поїхав до того села. Польовою дорогою йшов на той пагорб, ступав неквапно й непевно, роззираючись довкола. Усе так, як і було колись: село в долині, повиті садками хати, поза селом річка в зелених берегах. А далі, на узвишші, під розлогим деревом біліє крізь старі яблуні й зарості молоденького вишняку ота хата.

Пройшов боком, позиркуючи скоса на ту хату в старому садку, прошмигнув аж до лісу, причаївся в кущаках.

Був схвильований, серце билося, калатало. Довго никав поміж деревами, позирав з-поміж терну й ліщини на хату в старому садку. Є хто чи нема? Треба йти, чого ж приїхав?

Нарешті зважився, поважно виступив із лісу. До хати було метрів двісті-триста. Ступав по стерні. І що ближче підходив, то більше бентежився. Невже нема нікого? Може, справді нема чого перейматися: іди сміло й роби своє діло. Ніхто тебе тут не чекає і не зустріне.

Але щойно вступив у садок, як назустріч завалували собаки. Один здоровий, чорний, два менші, кудлаті. Вони гавкали завзято й люто. Менші звіддалік, а здоровий, то прямо під ноги кидався. Гарячим приском сипнуло по спині, руки й ноги затерпли. Як і тоді, коли вовка побачив перед собою, коли вовчі очі гостро зблиснули.

Ухопив з-під ніг якусь суху гілляку, відмахнувся від озвірілої зграї. Та собаки не вгавали, відскакували, та кидалися ще лютіше й гавкали з більшим азартом.

Порятував його високий худий чоловік, що поспіхом ішов від хати. Відігнав собак, і вони слухняно, з почуттям виконаного обов’язку, швидко зникли з-перед очей. Сховалися десь за великим камінним хлівом чи за хатою.

Пояснив тоді чоловіку, що йшов ото мимо від лісу й захотів води напитися. Надумав зайти, а тут така охорона.

У дворі й садку сівалки, плуги, культиватори, два трактори на гусеницях, якесь залізяччя, розкидане абияк.

І поки господар брязкав відром біля колодязя, опускав його на дно, тарахкаючи корбою,[2] а потім довго крутив барабана,[3] а ланцюг скреготав, намотуючись на блискучу деревину, він дивився і впізнавав усе.

Той самий крислатий горіх над колодязем, мабуть, та сама корба й барабан той же на дерев’яних стовпах, та сама бетонна цямрина.[4]

Тоді ще й обійшов навкруги колодязь, човгаючи по траві, ніби перемацував ногами землю. Потупав довкола, зазираючи у криницю. «Ох і глибока!» – сказав, дивлячись господареві в очі. Той мовчки кивнув головою, поставив відро на цямрину.

Чоловік не був балакучий. Але охоче, хоч і коротко, відповідав на кожне запитання. Тоді й довідався, що живе він тут із жінкою та дітьми, що колгосп тракторну бригаду зробив йому у дворі, а в отому хліві – майстерню, що це ще техніки мало, на ніч з’їжджаються. А йому за сторожа колгосп платить. Хоч це добре. А то загадили і двір, і садок.

Двічі навідувався на той хутір уже за «перестройки», та у двір не заходив. Здалеку від дороги і від лісу нагледів, що техніка там колгоспна ще є і якісь люди клопочуться поміж дерев. Махнув рукою і більше не згадував про те. І не їхав.

Але час від часу Міша Мордвінов давав про себе знати. Озвався він листом, і вже в роки незалежності, при Кучмі. Знову доручав йому провести «разведку боем»: поїхати, подивитися, розпитати. Бо вже пора щось робити.

Він довго вибирався, чекав то літа, то погоди, а таки поїхав. І недаремно: ще здалеку запримітив, які переміни тут відбулися. Садка не було, хата й хлів стояли самотою під одиноким височенним деревом.

Не було видно вже й тих сівалок і тракторів. Через поле, захоплене бур’янами, закинуте й нерозоране, пройшов до самої хати. Під хлівом і край подвір’я височіли валом викорчувані й зсунуті бульдозером старі яблуні, вишні, груші, сливи. Колодязь був на місці! І горіх горбився біля нього, наполовину всохлий, а з другого боку з живим гіллям. Та ще під вікнами хати зеленіли кущі бузку.

Підійшов до колодязя, торкнув корбу. Забряжчав темний від іржі ланцюг на залізному барабані, захованому під зеленим дерев’яним дахом. Зазирнув усередину, де в глибині тьмяно зблиснуло дно.

– Там відра нема! – почувся голос за спиною.

Він аж здригнувся від несподіванки. Рвучко озирнувся. У розчинених дверях хати стояв чоловік. Ніби той самий.

– Ви що, води хотіли? – спитав чоловік, ступивши з порога на траву. – То відра немає…

Підійшов ближче, привітався. А він став поспішно пояснювати господареві, що колись уже був тут, що вони зустрічалися, коли ще садок такий гарний був і тракторна бригада стояла тут, отоді воду пив із цього колодязя, ще такі собаки злючі обсіли його в садку.

Чоловік стенув плечима – видно, не пригадував.

– А нащо садок викорчували? Такі гарні дерева були…

– Та… Їм уже землі мало було. Приорали під саму хату. А тепер ті поля навкруг облогують, будяками заросли. Ніхто не оре й не сіє…

Господар скрушно кивав головою й сердився. В очах у нього зблискував недобрий вогонь. Дивився на хату і хлів, на колодязь, горіх і купи понівечених дерев, і здавалося, що ще якась мить – і все навкруги спалахне й піде за димом…

Згодом вони сиділи на стовбурі старої яблуні з обчухраним гіллям. Трохим – так назвався господар – неквапно розказував про своє життя. Тут, на хуторі, народився й виріс, сюди повернувся з армії й тут усі літа прожив. При колгоспі ще якось було, коли за сторожування платили. Города мали, корову, телята, кури, гуси, поросята. Жінка норму буряків брала, діти помагали. Жив як господар на своєму обійсті. Правда, роботи вистачало на кожен день. Ні кінця ні краю. Та нічого, дітей усіх вивчив, у люди вивів. Старший у війську офіцером служить, дочка медінститут закінчила, а менший тут, у селі, хату збудував, шоферує.

То зараз біля нього, меншого, і живе, а сюди приходить час від часу наглянути. Оце й сьогодні прийшов подивитися, чи все на місці. Треба б уже розібрати хату з хлівом, забрати звідси. У господарстві все знадобиться. Проте якось руки не доходять. Але вже цього літа мусять усе перевезти.

– Це ж якби колгосп був, то вже б давно трактором розвалили все й загребли. Переорали б, і сліду не лишилося б, – казав Трохим стиха, наче сам собі.

Запитав тоді байдуже, ніби знічев’я:

– Хату і хлів можна розібрати, а колодязь?

Трохим хитнув головою.

– А що той колодязь? Он там, за річкою, на горбах, такі глибокі криниці були, а й ті загорнули. Верхні круги, два-три кільця, можна витягнути, а там нагортаєш купу землі бульдозером, і за рік-два сліду не знайдеш. Кажу ж вам, сам ходив, дивився: де ті хати, хліви, садки, де ті колодязі – не знайти зараз. Усе заорали, поля засівають. Хіба що якісь камінці, черепки, кавалки скла де-не-де трапляються під ногами на здогад про те місце…

– То ви теж тут будете все загрібати, розорювати?

– Та кому воно зараз треба? – махнув рукою Трохим. – Хату й хлів потрібно перевезти, щоб не розтягли, бо є такі охочі. А все решта – нíкому. Колгоспу, щитай, нема, доживає своє. Уже поля розпаювали, ферми валять, трактори розтягли. Ото дохазяйнувалися…

Підтакував тоді Трохиму, а сам думав: «То й добре, що колгоспу нема. Може, і не буде кому тут усе розгрібати й загрібати, поки що…»

Трохим встав зі стовбура, глянув згори.

– То ви води хотіли? Зараз відро принесу…

Він поволі пішов у хату, виніс відро, узявся прив’язувати його до ланцюга.

Поки тарахкотів барабаном, відро вибрязкувало по бетонних кругах колодязя, опускаючись униз. Він теж підвівся з дерева, приступив до криниці. Обійшов довкруг, витоптуючи траву й мацаючи ногами землю.

Відчепивши відро з водою, Трохим покликав гостя до хати. Ступив за ним без особливої охоти, а в темні сіни увійшов із холодком остраху в грудях.

Трохим поставив відро на широку лавку біля вікна, подав великого кухля.

Пити йому не вельми хотілося, але зачерпнув із відра й пив. Бігав очима по хаті, перестрибував із кутка в куток. Піч при вході справа від дверей, стіл біля лавки. Велике залізне ліжко під стіною в кутку, за піччю. І пустка, і тиша…

Піч височіла й зловісно мовчала. А йому здавалося, що вона зараз закричить своїм відкритим чорним ротом. Зиркав у той темний отвір і відводив очі на припічок, на підпіччя. Піч стояла на півхати й мовчала. Грізно мовчала. І довго…

Вискочив надвір і полегшено зітхнув…

Тоді й написав про все побачене на хуторі Міші Мордвінову. Але відповіді не було. Минали місяці, рік, другий пролетів, третій пішов, та жодної вістки з Донбасу. «Мабуть, скопитився Морда…» – не раз і не два напливала думка, не додаючи жалю й співчуття. А що тут такого, вже й пора: він же старший на шість років.

Не раз і не два міркував над тим, що має сам їхати на хутір… На біса йому здався той Морда з ротатою нахабною пикою й колючими насмішкуатими очима. То й добре, що скопитився…

Час від часу обмірковував, коли і як краще поїхати. Зятю не скажеш, можна хіба що Жорика попросити, щоб завіз машиною. Але що тоді? Та ні, на біса тобі хто потрібен? Сідай сам у маршрутку і їдь туди, поки ще сила є і на ногах ходиш. А може, зятю сказати про все і з ним вибратися? Та ні, ні, як поясниш? Уже краще з Жориком справу провернути. Та це потім, як усе буде зроблено, а їхати треба самому! Щоб ніхто ніде нічого… І ніхто ніде ніяк.

Саме про це думав він, коли того недільного дня вигулькнули перед ним оті два посланці Міши Мордвінова. То було так несподівано, що вкрай ошелешило його. Він ще у дворі ледве не гепнув на землю. А в хаті його все ж звалило на підлогу, коли той грім різко й люто хряснув над головою.

«Через два-три тижні. Хай буде так. Але ще подумаю, як воно краще зробити. Поживемо – побачимо…»