Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 12

У двері постукали. На порозі з’явилася Таня.

– Богдане Васильовичу, я на хвилинку. У мене дві новини для вас, обидві гарні. З якої починати?

– Це на ваш розсуд, Тетяно Михайлівно.

– Тоді почну з гарної, а потім буде ще гарніша. Записуйте.

– Та якось уже запам’ятаю, – у тон відповів Тані.

– Перше: у суботу в мого Віктора чергова дата. Тож за його дорученням запрошую вас на урочистий обід із цієї нагоди. До нас, до хати.

– Ой-ой-ой-ой, знову субота випадає. Та я ж думав у село гайнути, до матері, до малої. Та ти присядь, не стій над головою.

– Що ви зразу ойкаєте, Васильовичу? Гайнете в неділю. А в суботу до нас в обідню пору. Така вже ваша доля невесела.

– Чому ж «невесела»? Ти ж знаєш, що Віктору я ніколи не відмовлю, та ще й у такій оказії, як чергова дата. Це добре, що є нагода привітати його з новим роком. Просто планував одне, а тут виходить інше. Тому й ойкаю.

– Нічого, Васильовичу, усе буде добре. Встигнете і на обід, і в село, я в тому певна…

– Та, звісно, що якось воно буде. Бо ще ніколи так не було, щоб якось воно не було.

– Та кажу ж, що все буде добре, – усміхалася Таня. – До речі, Ольгу я вже запросила…

– Можна? – зазирнув у кабінет Іван Йосипович.

– Заходьте, заходьте, Йосиповичу. Якраз ви мені й потрібні, – радо вигукнула Таня. – Я вже до вас заглядала, та вас не було на місці.

Іван Йосипович увійшов неквапним легким кроком, зацікавлено слухав Таню, яка повідомила йому, що Віктор запрошує в суботу на обід із нагоди чергової дати, що Йосипович має бути обов’язково, бо іменинник вважає його не просто старшим товаришем, а й справжнім другом, тож відмовлятися негоже, а тим більше додуматися не прийти.

– Бачите, он Богдан Васильович мав свої плани на суботу, але погодився відразу. То що б ви там собі на суботу не надумали, мусите відкласти на потім.

Іван Йосипович слухав ту тираду з добродушною усмішкою на обличчі й зацікавленим блиском в очах. Подякувавши за запрошення, почав бідкатися, що це ж знову доведеться чарку в руки брати, а він давно вже збирається з цим покінчити, бо вже вік такий, що пора перейти на здоровий спосіб життя.

– Йосиповичу, ви так п’єте, що вам та чарочка тільки на здоров’я буде. Пити в міру не гріх. Тим більше, якщо знаєш, ким п’ється, і коли, і чи багато, і з ким. Це ж ознака мудрості, а не якийсь недолік.

– О, це ви вже Омара собі в союзники взяли. Правду сказав той мудрий старець: «Когда соблюдены все эти оговорки, пить – признак мудрости, а не порок совсем». Але хіба воно в нас своїх мудреців мало було? – казав далі Іван Йосипович. – Візьміть хоча б пісню «Кришталева чара, срібная креш. Пити чи не пити, все ж умреш». І пили ще з княжої пори, пили в часи козацькі та в кріпаччині не цуралися. Пили, та ще й впивалися. У кожному селі стежка до корчми не заростала. Не один гречкосій своє добро якомусь Лейбику чи Мошку з хати виносив, не один Кайдаш у тій калюжі захлинувся. Що було, то було, ніде правди діти. Отаке-то воно, дорогенькі мої.

Пили, та ще й співали: «Пили горілку, пили наливку. Та ще й будем пить. А хто з нас, братця, буде сміяться, того будем бить…»

Та все ж, дорогенькі, я вам мушу зізнатися, що в літа мої молодії наш народ не був таким спитим, як нині. Пам’ятаю, як був я ще малим, то наші люди міру добре знали: чи то на весіллі, чи на хрестинах одна чарочка по колу ходила за столом. Пустять того келишка, то поки він із кутка в куток дійде, треба дотерпітися. А ще якщо якийсь балакучий візьме того келишка та почне довго виговорювати, то вже й кричать: «Не тримай чарку, пускай далі». То ще за Польщі було, коли ми, малі, бачили все те.

А вже по війні я навіть не встиг зогледітися, як воно все змінилося. Якось ніби саме собою сталося. І сталося не зовсім швидко. Коли в п’ятдесят восьмому вернувся, відразу не впізнав ні села, ні людей. Замість того келишка виросли перед кожним за столом стакани-гранчаки, якими ото чай пити. Таке-то воно, дорогенькі.

Приїхав я, зібралися з друзями дитинства, які ото в селі залишалися, відзначити зустріч нашу. Дивлюся й очам своїм не вірю: наливають по повній склянці, мало не по вінця, піднімають угору, вигукують «Гайда!» і дружно перехиляють до дна. Ще й примовляють: «Іде, як у пісок!» Більше того, ще й дивуються, що я так не можу, і пишаються, що вони так можуть. Було таке… А зараз що діється, самі бачите. Реклама так і лізе в очі, удень і вночі вихваляють горілку й пиво, показують, ще й прицмокують. Ото вже гарно й добре, що кращого бути не може. Така вже радість і благодать, що й більшого щастя в житті немає…

Дорекламувалися вже до того, що на кожному кроці тепер ще майже діти – і дівчатка, і хлопчаки – на ходу дудлять із пляшок. Ще молоко на губах не висохло, ще носом шморгає, а вже гордо йде з відкоркованою пляшкою пива в руці, сьорбає потроху, ще й цигаркою пахтить, закушує… Коли таке було в нас? Та ніколи. А тепер маємо те, що маємо. Значить, комусь воно треба…

Іван Йосипович скрушно киває головою, зітхає й замовкає. На його високе чоло спадає сиве волосся, торкаючись тоненьких зморщок…

– Та що я вам, дорогенькі, про це кажу, самі добре бачите і знаєте. Богдане Васильовичу, я зайшов на хвильку, хочу відпроситися на завтрашній день. Мої з Москви приїжджають, зустріти треба. Так що дайте відгул.

– Йосиповичу, нема питань, треба – то треба. Хіба я вам коли відмовляв? Тільки Сашкові скажіть, щоб напоготові був, коли щось невідкладне.

– Олександра я попередив. При потребі замінить. Ви ж знаєте. Тож дякую, Васильовичу, за розуміння й підтримку.

Гринчук рушив до дверей. Таня гукнула йому навздогін:

– Іване Йосиповичу, а субота не відміняється…

– Я знаю, що ти від мене не відстанеш. Та й до суботи ще аж три дні… Але дякую.

Коли Гринчук вийшов, Таня якусь мить мовчала, а тоді підвела очі й запитала:

– А може, не в обід, а під вечір зібратися? Як вам буде краще?

– Звісно, увечері. Я тоді і в село встигну, і на застілля не запізнюся.

– Значить, вносимо корективи: у суботу, на шосту вечора. Так буде добре?

– Чудово.

– Отже, домовилися. Мені й самій так краще, на вечір. А то ж як зазвичай буває: отой урочистий обід непомітно переходить у вечерю, яка затягується до пізньої ночі. Особливо як зійдуться його колеги з роботи – Микола й Петро. Такі вже заядлі та запеклі, тримаються до останнього. Та й Віктор серед них не вирізняється. Ото вже трійця, нерозлийвода.

Таня незлобливо усміхалася на свою згадку про чоловікових друзів, казала, що в них не спаяний, а «споєний» колектив. Добре те, що на ногах уміють триматися й голову ніхто не втрачає остаточно. Хоча, буває, її зранку в руки хапають, щоб не загубити. Це ж треба здоров’я мати, щоб так триматися! Ото часом вип’є звечора добряче, а наступного дня, під обід уже, як огірочок, жодного сліду від учорашнього. Головне, що нема в нього звички похмелятися. Нічого, крім розсолу або чаю, у руки зранку не бере. А це вже добре, бо так би давно в запої був. Як казав там хтось: «Я тільки раз випив, а все життя похмеляюся…»

Таня на хвилинку замовкла, перевела подих, а тоді перейшла на іншу тональність:

– А тепер, Васильовичу, друга новина, ще гарніша. Дзвонила Оля, коли ви на операції були, передавала вам гарячі вітання й веліла сказати, що чекає вашого дзвінка. У них уже телефон запрацював, нарешті відремонтували, щось там на лінії було. Так і каже: «Два дні телефонувала з автомата, та ніяк застати не могла ні на роботі, ні вдома». Що ж це ви, Васильовичу, дівчину до такого відчаю довели? На вас не схоже…

– О, це справді гарна новина. А то я й сам накручую телефон, а в них тільки довгі гудки і мовчання у відповідь. І вчора, і сьогодні. Зараз перевірю.

– То я пішла з почуттям виконаного обов’язку.

На порозі вона усміхнено озирнулася й легенько причинила за собою двері.

У неї стільки оптимізму, що в будь-якій ситуації не втрачає почуття гумору. Веселим настроєм, жартами намагається подолати не тільки малі, а й більші труднощі в житті. Такий же Віктор. Якраз у цьому вони зійшлися. І все в їхній сім’ї ладиться. Хоч аж ніяк про них не скажеш, що легковажні чи безвольні в чомусь. Усе на вищому рівні: і на роботі, і вдома. Що запланували, того досягнуть обов’язково наперекір усьому.

Але найбільше імпонує йому в цій сімейній парі, у характерах обох, гостре почуття справедливості, чесність і щирість. Правду в очі кажуть, не ховаючись за недомовками, за хитросплетінням слів. І для Віктора, і для Тані чорне – це чорне, а біле – то біле. Ніякої облуди, ніяких напівтонів, темніших чи світліших відтінків. Є добро, є зло, а між ними – чітка і рельєфна межа.

Саме в цьому і зійшовся з ними так легко й відразу. І стільки років дякує долі за те, що вони поруч. З ними легко й надійно в цій життєвій круговерті.

Здається, зовсім недавно вони з Лідою були на їхньому весіллі. Ніби вчора. Віктор хрестив їхню Юлечку і відтоді став звертатися до нього «кум» і на «ви». «Так велить традиція», – казав. І він прийняв правило у спілкуванні з Віктором…

А коли не стало Ліди, саме Таня і Віктор найбільше допомогли йому пережити ту біду. Намагалися бути поруч. Відчував їхню співчутливу підтримку щодня і щомиті.

Так було, так є донині.

Уже вкотре набирає номер, а в слухавці короткі гудки. То стільки разів додзвонювався й на довгі ніхто не відповідав, а тепер короткі. Це ж, мабуть, скучили за телефоном, що стільки часу не працював, а тепер наговоритися не можуть…

Ось і зараз Таня познайомила його з Олею, прагне їх звести. Хоча про це нічого не казала відкритим текстом. Просто прохопилася якось кількома словами: «Славна дівчина, Васильовичу, придивіться уважніше і не пропустіть мимо, щоб потім не каятися…»

Він тоді відбувся жартом, що радий би пташку спіймати, та не все від нього залежить. Тим більше, що вона справді славна… На те Таня тільки повторилася: «Ой, не проґавте, бо такої більше нема. А мимо пролетить, то й мені шкода буде!»

Нарешті у слухавці залунали довгі гудки. Проте радість була передчасною. Незнайомий жіночий голос повідав, що Олі нема вдома, але вона має зараз бути. Подякував і поклав трубку на важіль.

Отже, не судилося. Та нехай, ще не вечір. Хоча робочий день вже завершився і час збиратися додому.