Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 7

Дід стояв у дворі й гладив собаку, куйовдив шерсть на загривку, посмикував за вуха. Ще й прибалакував до нього, суворо й заспокійливо повторюючи: «Барс, Барс, хороший пес, маладєц… Барс, Барс, маладєц…»

Собака спідлоба зиркав на господаря, був насторожений і напружений. Вочевидь, те загравання і похвальба не дуже йому подобалися, але нічого не вдієш. Тримався й терпів.

Дід зиркнув на Ольгу й похмуро, якось аж нервово запитав:

– Хто то приходив?

Ольгу враз зупинила ота небувала цікавість. Зазвичай діда ніби ніщо не обходило, ходив собі осторонь від усього, що коїлося у дворі. А оце, бач, аж за ними вслід вийшов зі своєї хатини, та ще й запитує.

– Це до мене, діду, мій добрий знайомий…

Дід кинув собаку, став ближче, знизав плечима.

– А що йому треба було?

– Нічого. Просто зайшов провідати, давно не бачилися. А що вам, діду, до того?

Дід щось буркнув собі під ніс, глянув на ворота, лице його ще більше покрилося багрянцем. Сказав уже якось роздратовано:

– Як то що? Ходять тут, панімаєш, разниє, собаку оно дразнять. Перепугали його на смерть, до сіх пор дрожить…

– Та нічого вашому собаці не сталося. Прив’яжіть його в себе за врем’янкою, а то припнули біля воріт оте страховидло. Справді перелякає когось до смерті або зірветься і загризе. Тоді будемо мати мороку…

– Так я про то ж і говорю: ходять тут разниє, собаку дразнять. Ще сорветься і порве. Кому ето нада?

– Ти чого, старий, до дитини пристав? – визирнула з дверей хатини баба Настя. – Чого заводишся? Ішов би до хати, полежав трохи, а то чомусь розійшовся не на жарт, ніби тебе ґедзь укусив.

– Я правду говорю, – огризнувся дід і почвалав у врем’янку.

Ця хатина стояла трохи збоку від великої хати. У ній, скільки Оля себе пам’ятає, жили дід із бабою, а вони з мамою, татом і братом Андрієм – у більшій, новій хаті. Правда, Андрій зараз уже одружений, живе у Києві, служить там у війську.

– Заспокойся, дитино, не переймайся, – співчутливо говорила баба Настя, ступаючи вслід за Ольгою до її кімнати. – Не знаю, що таке з ним сталося. Ото як зайшов той молодий чоловік до тебе, то він вскочив у хату, сів біля вікна, розгорнув газету, а сам у двір позирає. Так і просидів мовчки, аж поки ви з хати не вийшли. А тоді ступив за поріг та й за вами слідом. Іде, ніби скрадається, усе до твого гостя придивляється. Та й став собаку гладити.

Оля уявила, як дід іде за ними назирці, й аж розсміялася. Це справді було, мабуть, кумедне видовище.

Баба Настя з подивом глянула на неї, а тоді й собі усміхнулася.

– От і добре, що ти не сердишся. Не бери, дитино, близько до серця й не зважай на його слова. Він уже старий, і щось на нього найшло.

– Я не зважаю, бабуню. Цей маленький ексцес не затьмарив мого настрою.

– От і добре, дитино. Я рада за тебе. А що ж твій гість так швидко пішов? Я ж думала зайти, подивитися на нього зблизька, а він утік. Прийшов, то сиди, чого бігати туди-сюди?

Оля добре знала цю грайливо-жартівливу бабусину манеру розмовляти, тому тільки втішено усміхалася сама до себе. Прибирала зі столу й мовчки слухала. Бабуся вдавано сердилася:

– Як це так: то в неї нікого нема, а то появився один, і тут же його не стало? Дивись, дівко, щоб не зник назовсім, а то знову будеш сидіти в хаті, як у монастирській келії.

– А то вже, бабуню, як доля поверне.

– Ой, бачу по очах, що тут щось серйозне. Аж світишся вся, сяєш, як вранішнє сонечко. Невже, Олю, знайшла те, на що так довго чекала?

– Не знаю, бабуню, не знаю. Але здається, що так.

– От і добре, дитино. Бо вже пора. Так хочеться на твоєму весіллі ще побути.

Далі вони балакали без жартів. Оля довірливо повідала бабуні про Богдана все, що знала. І про їхнє знайомство, і про зустрічі, і про цю двотижневу розлуку, і про сьогоднішній візит, і про те, що домовилися побачитися увечері. Переповіла їхні розмови майже дослівно. І говорила так щиро й захоплено, що бабуня, дивлячись у її сяючі очі, тільки головою кивала.

Так за розмовою їх застала мама, повернувшись із церкви. Глянула на обох, присіла поруч на дивані.

– І що це ви тут обговорюєте таке цікаве без мене? Чому замовкли? Що, секрети якісь від матері?

Баба Настя з усміхом, змовницьки глянула на Олю.

– Ну що, казати чи ні?

Оля тільки плечима стенула: які там секрети, кажіть, якщо хочете. Мама вже про Богдана знає, ще кілька днів тому Оля сама розповіла про нього.

– Слухай, Валю, оце зранку до твоєї дочки кавалер приходив, – почала бабця чинно свою розповідь. – Та скажу тобі, що недовго пробув. Я тільки зібралася зайти, познайомитися, коли бачу, вона його вже до воріт повела. А здалеку хіба роздивишся?

Мама стурбовано глянула, поцікавилася, чи це був «той самий Богдан» і чи вони не посварилися.

Ольга тільки ствердно кивнула й заперечливо похитала головою на ці запитання.

– Яке там «посварилися»? – не замовкала бабуня. – Вона на нього мало не молиться. Видать, не на жарт закрутив дівці голову.

– То й добре, – засміялася на ті слова мати, – а то за своїми книжками й телевізором світа не бачила. Я вже переживала за неї: чи не вікуватиме дівкою. Нічого й нікого не треба їй.

Мати звелася на ноги. Хотіла ще щось сказати, але махнула рукою і рушила до дверей.

– Давайте обідати, а то я щось зголодніла, – оглянулася від порога.

У цю мить у дворі знову гучно та розлютовано загавкав, загримотів ланцюгом собака. Ольга вибігла подивитися, хто там прийшов.