Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 13

Ще звіддалік помітила біля воріт діда. Біля нього сутулився й тупцював Жора. Це ж треба таке! Що той Жорик так і лізе на очі, вештається на вулиці? Які в нього спільні інтереси з дідом? Уже ж не вперше він прибігає, про щось там стиха перемовляються. Нехай швендяє, аби до неї не прискіпувався.

– О, моя симпатюлька йде, – ошкірився назустріч Жора. – Ви б, Петровичу, замовили слово за мене, а то ваша внучка Жори вперто не замічає. Вона, канєшно, ошибається, розтолкуйте їй, Павел Петровіч.

Дід похмуро глянув на Жорика, потім подивився вздовж вулиці й не сказав нічого.

– Куди ви, діду, зібралися? – взяла його за лікоть.

– Схожу до Мирона, провідаю. Он Жору прислав, покликав…

Із сусідів дід із Мироном спілкувався найбільше. Вони були майже однолітки, обидва – фронтовики, ветерани. Раніше часто сходилися, годинами балакали. А тепер Жорин дід ще з весни хворіє, на вулицю не виходить.

– То йдіть, провідуйте, чого біля воріт стали?

– Та ж Жора зупинив, тебе побачив.

– Що ви того Жору слухаєте? Ідіть собі. А йому перекажіть, хай не чіпляється.

– То ти сама скажи.

– Кажу, не чує…

– Ой, Олько, ти на Жору не махай рукою. – Жорик знову вискалив рідкі зуби. – Краще добре придивися. Чим я тобі не пара? Молодой, красівий, нежонатий…

– Іди собі, Жоро, і не озирайся. Та краще під ноги дивися, щоб не впасти.

Жора ще щось почав верзти, але вона рішуче зачинила за собою хвіртку.

Барс дзвякнув ланцюгом і позадкував у буду.

І треба ж оце таке. Плутається той Жорик перед очима, як і цей собацюра. На перший погляд він ніби не поганий, але ж якби не чіплявся зі своїми жартами й натяками. Узагалі-то, його важко зрозуміти: коли всерйоз говорить, а коли хитрувато прибріхує. Є такі люди, траплялися їй, дуже щедрі на словесне лушпиння, у якому здорового зерна не знайдеш.

Та ну його, того Жорика, щоби про нього думати.

– Барсе, не спи, – гукнула до будки.

Собака наполовину висунувся назовні, заметляв головою, забряжчав залізно. Вийшло так кумедно, ніби пес заперечував їй, що Ольга аж засміялася стиха.

У хаті почала викладати на стіл свої покупки і, ніби між іншим, запитала:

– Мені ніхто не дзвонив?

Мама вдала, що не почула, роздивлялася принесені продукти й питалася про ціну. Але по тому, як вона усміхнулася сама до себе, стало зрозуміло, що їй є що сказати. Врешті вона першою порушила мовчанку й мовила:

– Та дзвонили, якраз той, про кого запитуєш.

– І що ви йому сказали? А давно? І що він сказав?

– Не так давно. А я йому нічого не встигла сказати. Запитав тебе, подякував і поклав слухавку. Це він?

– Не знаю, мабуть…

Вона знала, що це був він. А хто ж інший? Більше ні від кого дзвінка не чекала. Передавала ж Тані, що телефон запрацював, щоб сказала Богданові.

І треба ж так: на годину вийшла з хати, а він подзвонив. Хай би раніше чи пізніше, коли була вдома. А то якесь суцільне невезіння. То телефон не працює, то її вдома не виявилося. Два дні вже поговорити не можуть.

– Та ти не переживай так. Подзвонить іще, – озвалася мама.

– Ой, мамо, звідки ви взяли, що я переживаю?

– Та бачу ж я, що місця собі не знаходиш. Що то без роботи вдома сидіти.

– У мене ж відпустка. Яка робота?

– То їхала б кудись, щоб у хаті не сидіти. До Андрія, може, чи до тітки Галі в Одесу. Оце говорила з нею, то просить, щоб приїжджали на море. Каже, хоч на все літо, місця вистачить.

Таки правда, вона й сама думала, що до брата треба навідатися і в Одесу поїхати. Оксана зараз удома сидить, у декретній відпустці, то й казала, і Андрій також, щоб приїжджала. А тьотя Галя ще з весни заявила, що на канікулах жде її в себе. «Я тобі такого тут кавалера знайду, що з Одеси вже не поїдеш. Заміж тебе тут видам!» – кричала тітка в трубку. І сміялася весело, безтурботно.

Торік вони з мамою гостювали в Одесі майже два тижні. То тітка так ходила-бігала біля них, як біля маленьких дітей. Старша мамина сестра, була така ж уважно-добродушна, як мама. Вони схожі між собою.

То для неї як господині справа честі, щоб гості почувалися як удома. І на пляж проводжала, і по магазинах та музеях водила, і обіди та вечері готувала. Ще й бідкалася та переживала: «Може, щось не так?»

А коли їхали, то й сльозу зронила, зітхаючи про те, що знов її саму залишають у цій осоружній Одесі. Чоловік помер кілька років тому, дочка вийшла заміж і живе окремо. Матері не забуває, але бачаться не часто, бо все в клопотах.

Тож приїзд сестри і племінниці був для тітки Галі справді святковою подією. Намагалися їй менше надокучати, продуктів із собою набрали, щоб самим собі готували. Та вона не давала їм і за холодну воду братися, до всього хапалася сама.

Треба обов’язково поїхати до тітоньки, до такої милої й чарівної, тим паче, що вона так наполегливо запрошує.

А що там в Андрія? Оксані скоро народжувати. Може, вже й зараз, у ці дні. Треба буде їхати, так чи інакше.

– Мамо, Андрій не дзвонив, що там у них?

– Я сама набирала кілька разів, ніхто трубки не бере. Він, мабуть, на роботі, а де ж Оксана? Чи до батьків пішла, чи вже в лікарню забрали? Ти, Олю, набери їх, поки я тут вечерю зготую…

В Андрія ніхто не відповідав. Терпляче тримала слухавку, вслухаючись у довгі гудки, потім набирала його ще і ще, проте жодного відгуку не було.

Коли приїхав батько з роботи, загнав машину у двір, переодягнувся і сів на кухні в кутку, розповідаючи мамі якісь свої новини, нарешті різко задзеленчав телефон.

Ольга кинулася в коридор. Перше, що подумалося: «Мабуть, Богдан». Але ж ні, поки брала слухавку, сама собі заперечила: «Дзвінки ж довгі, міжміські». То був Андрій. Голос його дзвінкий і веселий. «Де ви там пропали? – кричав у трубці. – Що у вас із тим телефоном? Дзвоню п’ятий день – глухо, як у танку. Хотів телеграму давати. Оксана ж уже народила, ще в суботу! Син, чотири сто! Усе в нормі, усе добре, так що приїжджайте». Мама майже вихопила трубку, стала розпитувати й перепитувати Андрія, докоряти йому, що відразу не повідомив… У хаті зчинилася справжня веремія.