Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 9

У село доїхали за якихось півтори години. Богдан незчувся, як промайнув цей час. Усю дорогу Олег розповідав різні чудернацькі історії, які десь чув чи сам пережив. А набачитися всього йому довелося чимало. За своє недовге трудове життя встиг побувати і на Далекому Сході, і в Середній Азії, і в Тюмені, а в останні роки об’їздив мало не всю Європу.

З Олегом вони вчилися в одному класі. Ще з дитинства були нерозлучними друзями, а після школи життя розвело їх різними шляхами. Коли Богдан навчався в медичному, Олег служив в армії аж у Хабаровську, потім працював на кількох ударних всесоюзних будовах: «вахтовим методом» на нафтових об’єктах Тюмені зумів заробити стартовий капітал для власної справи. Правда, більше половини його осіло на рахунку в Ощадбанку, який заморозили в дев’яносто другому.

Олег не раз розповідав про це, насміхаючись із себе й дивуючись, як так легко дозволяв себе одурити. Не оминув цієї болючої теми й сьогодні:

– Чуєш, вони людям по п’ятдесят гривень видають! Подивися, що біля тих кас робиться: ще з ночі стоять, списки складають. Чуєш, у нього п’ятдесят тисяч лежить у банку, а йому п’ятдесят гривень!

Оце «чуєш» було його улюбленим слівцем. Вставляв його будь-де й будь-коли, особливо коли хвилювався.

– І я теж молодець! Чуєш, сімнадцять тисяч у руках тримав, думав, куди їх приткнути. Уже й намірився на долари обміняти – один до одного. І треба ж таке! Дивлюсь-бачу, перший президент по телевізору виступає. Та так гарно розказує, що в нас незабаром будуть гривні. І тим, хто зберігає в банку, обмінюватимуть один до одного й без обмежень. Послухав і поніс… Чуєш, за два дні до Нового року. А з 1 січня заморозили. А він потім: «Маємо те, що маємо». Чуєш, та ще й потішає всіх, що «ті вклади Москва забрала». Не треба нас дурити, знаю я добре, хто їх у мене забрав…

Олег знову скрушно похитує головою і щиро дивується:

– Чуєш, по п’ятдесят гривень! Та ще й штурмом їх треба брати. Ха!

Біля воріт Олег зупинив машину. Богдан глянув на циферблат.

– Давай десь так через годину-півтори. Встигнеш?

– Угу, – кивнув Олег, – під’їду.

Олег поїхав до своїх: його хата на іншому кутку села.

Від веранди назустріч уже йшла мама у своїй зеленій святковій кофті та квітчастій хустці. А попереду бігла Юля в рожевому платтячку з великим білим бантом на голівці. Підхопив її на руки – і донечка обійняла його за шию, відразу защебетала:

– Татку, а мені бабуся бантики купила, білий і рожевий. А ще в нас є телятко маленьке, чорне з білою цяткою на лобі. І квочка з курчатами. А ще гусенята – такі маленькі та жовті. А ще до нас дід Льоня вчора приїхав…

– Ти бачиш, усі новини повідомила, – втішено всміхалася мама. – Ото вже балакуча. А ми тебе зранку виглядали. Добре, що навідався. Он і дядько тебе питав, хоче побачити.

На поріг вийшов старший мамин брат Леонід Арсенович. Це ж скільки часу вони не бачилися? Років п’ять тому був у них у гостях. Приїжджав із мамою. Так, тоді ще Ліда жива була, а Юлі рік виповнився.

Дядько підійшов, міцно потис руку. Уважно й привітно дивився світло-сірими ясними очима. На високе засмагле чоло спадав трохи поріділий русявий чуб із відблисками сивини. Рівний прямий ніс, розкішні темні вуса й неповторна усмішка. Сам високий, ставний, худорлявий і широкоплечий.

Мама не раз казала, що Льоня в молодості був справжній красень. Ота сувора неприкрашена чоловіча врода не пропала в ньому донині, тільки припала пилом часу, трохи потьмяніла.

Богдан ще з дитячих літ любив і поважав дядю Льоню. Знав, що він живе на Донбасі, у Горлівці, працює на шахті. Навіть пишався цим. Не раз уявляв собі, що, закінчивши школу, поїде в Горлівку й теж стане шахтарем. А кожен приїзд дяді Льоні до них у гості був для Богдана незабутньою святковою подією.

Відколи загинув в аварії батько, нікого ріднішого з чоловіків за дядю Льоню Богдан не мав. І хоч той жив далеко, та Богдан знав, що він десь є, що приїде, пришле листа чи вітальну листівку, зателефонує.

– А ти посоліднішав, – усміхався дядько, – став поважніший. Знаю, що в столиці був. Як там Київ? Я тільки на вокзалі побував, думав у центр заскочити, але вже часу не лишалося. Із поїзда на поїзд.

– Татку, а що ти мені привіз? – зацікавлено допитувалася Юля, зазираючи в очі.

– Привіз, доню. Усе привіз, що ти хотіла. Ось бачиш, який великий пакет?

– Ходімо до хати, бо вже обідати давно пора. Знали, що приїдеш, тож без тебе не починали. Ходімо, – запрошувала мама.

Поки Богдан радував Юлю іграшками й ласощами, мама швиденько накрила на стіл.

– Мамо, візьміть, тут київський хліб, ковбаса, сир.

– Ой навіщо ти брав? Що, у нас їсти нема чого? А хліб добре, що привіз, хліб у них славний – як домашній.

Мама бере хлібину, втішено оглядає її, кладе на стіл.

– Льоню, – повертає вона голову до дядька, – хай би, може, Петро прийшов? Піду, мабуть, покличу. Посидите, поговорите…

Петро – їхній сусід, а дядьків ровесник і друг дитинства та юності. Хата його поруч, за парканом, то й довго чекати не довелося. Увійшов до хати, привітався з Богданом, кинув оком на стіл.

– Я-то вже обідав, але в хорошій компанії посидіти не гріх. Коли ми так ще збиралися? Уже й не згадаю, коли ти, Льоню, останній раз приїжджав. Богдана і то зрідка бачу здалеку, побалакати нема коли.

Петро поставив на стіл пляшку й прокоментував:

– Своя, домашня, свіженька, ще зранку капала.

Першу випили за зустріч, другу – за здоров’я. Далі підняли за все добре. Чарочки були невеличкі, то спочатку наливали по повній, потім – по половині, а Богданові дядько Льоня наповнював щедро, по вінця. Ще й примовляв:

– Тобі можна – молодий, здоровий. А нам, дідам, уже зась. Ми своє відпили. Правда, Петю? Чи й тобі повну налити?

– Ні-ні! – хапався рукою за чарку сусід. – Мені цього вже забагацько буде. Ти собі наливай, ти ще крепкий. – І, повернувшись до Богдана, продовжував: – Глянь, який у тебе дядько. Хіба скажеш, що йому скоро сімдесят? І чуба не розгубив, снігом тільки трохи присипало. А глянь на мене – облисів геть, зігнувся, як дуга. А ми ж однолітки, я навіть на півроку молодший. Хіба хто скаже? А він же пережив не те, що я. Змолоду і по тюрмах, і по таборах, і на шахтах. Я тільки армію відбув і назад додому вернувся…

– Ти скільки служив? – перепитав дядько сусіда.

– Три з половиною. У сорок дев’ятому в кінці року взяли, то вернувся в п’ятдесят третьому.

– А мене взяли в сорок восьмому, вісім років у таборах вибув. У п’ятдесят шостому вийшов, раніше випустили. Вони б мене не взяли, якби Роман мене не відправив додому. Був би я з ним до останнього в тому бою. Того дня, як мене взяли, їх, побитих, привезли, у дворі МГБ[1] під стіною посадили. П’ятеро їх було. Я з вікна тюрми Романа серед них відразу побачив. Усіх їх упізнав, а Романа першого. Хоч він сидів у тому ряду третій. Перший був Петро Соловей, другий – Володька Мельник, за Романом – Василь Ковальчук, а скраю – Іван Соловей…

– Їх там, на хуторі, на Діброві, у дворі Солов’я оточили, – мовив дядько Петро, – мені потім Остап Дубенців розказав. Бачив усе з горба, зі своєї хати. З горища дивився. Півдня вони відстрілювалися, у хліві засіли, а хлів із каменю був, то ніяк не могли їх дістати. А вони з кулеметом, із гранатами зайняли кругову оборону й не підпускали близько…

– Із кулеметом Роман був, – тихо озвався дядько Льоня, – в інших автомати були, у Петра й Василя – пепеша, в Івана й Володьки – шмайсери. А в Романа – ручний кулемет. Я їх усіх бачив, як на зустріч із Романом ходив. І за день до того бою був разом із ними… А Роман мене відпровадив…

Богдан слухав ті спогади з великою цікавістю, ловив кожне слово дядька й сусіда. Він знав про ті трагічні події з розповідей мами. Знав про її братів, Романа і Гришу, які були, як мама казала, «у хлопцях», знав, що обоє загинули: Гриша – у сорок п’ятому, Роман – у сорок восьмому. Але сьогодні вперше чув ці спогади від дядька Льоні. Той ніколи раніше не торкався цієї теми в розмовах із Богданом. Та й зараз він розповідав не йому, а своєму товаришеві й ровеснику Петрові.

– Тоді вони добре билися. Їх, видно, зразу хотіли живими взяти. Обступили з усіх боків і кричали, щоб здавалися. Остап чув і бачив усе. Спочатку не стріляли, а оточували й гукали через рупор, щоб виходили без зброї, тоді гарантують життя. Хлопці теж не стріляли, а коли емгебісти підлізли ближче, вдарили дружно з кулемета і з автоматів. Якогось там районного начальника і ще капітана поклали зразу…

– Це ж на Великдень діялось. У перший день, у неділю. Мене взяли зранку, коли з церкви йшов. Забрали й повезли, – сказав дядько зовсім тихо, ніби сам до себе.

– Так-так, на Великдень… Їх якраз перед обідом обступили там, на Діброві. У таке свято велике, у такий день святий смерть прийняли від тих антихристів, – кивав головою Петро, і очі його вогнем горіли. – А вони ж усі молоді були, по двадцять літ усім. Один лише Петро Солов’їв старший був років на п’ять, його брату Іванові – двадцять один…

– Романові тієї весни якраз двадцять два виповнилося. А Василь і Володька його однолітки були, – підтвердив дядько. – Коли я їх усіх через ґрати того вечора помітив, мені в очах потемніло, мало не впав. Відразу здалося, що хлопці сплять: сиділи, мов живі, у білих сорочках, голови донизу схиливши, ніби поснули. Босі й без кашкетів, вітер волосся перебирає, чубами тріпоче. Але кров на сорочках, у кого на грудях, у кого на животі. У Романа плече й рукав були закривавлені, видно, у голову чи в шию вцілили…

– Ой Боже, за що така кара? Їм би жити й жити, – зітхнула мама, прикладаючи хустинку до очей. Утерла сльози. Подивилася на Льоню, а потім на Петра. – Навіщо згадувати таке страшне й сумне? Хай воно ніколи не вертається… Не дай Боже…

– Мусимо, Ганю, згадувати, – рішуче мовив сусід. – Хто ж про них згадає, якщо не ми, га? Та й Богдан хай послухає. Звідки йому про те знати?

– Хай ніколи не вертається, але забувати про те не маємо права, – підтримав Петра дядько Льоня. – Пам’ятати й молодим розказати, щоб вони знали й не забували. Правда, Богдане? Я тобі ніколи нічого не розповідав, сам знаєш, не час був нашу ношу на ваші плечі перекладати. Дуже вже небезпечно й ризиковано було. Признаюся чесно: не раз мені думалося, що не дочекаюся того часу, коли можна буде вголос правду сказати. Але, слава Богу, розвалилася та сатанинська тюрма. Я завжди, усе життя вірив, що так має статися, що так буде, та боявся, що можу не дочекатися, не доживу до того дня…

Приїхав Олег, зайшов у хату. Його запросили за стіл. Сказав, що вдома пообідав, а пити не буде, хоча в такій компанії не гріх би чарку-другу перехилити. Але сів збоку біля Богдана і став дослуховуватися до розмови.

Юля то вмощувалася татові на коліна, то знову поверталася до своїх іграшок, то тулилася до бабусі. А за столом і далі згадували минулі дні.

– Ти знаєш, Льоню, хто то сидить? – кивнув Петро на Олега. – Це ж того самого Василя Ковальчука племінник, його батько – Василів менший брат. А ти знаєш, друже, про свого дядька Василя?

– Та трохи знаю, – кивнув Олег, – батько якось розказував.

– А ти послухай, що тобі дядько Льонька зараз скаже. Такого більше не почуєш.

– Охоче послухаю, мені нема куди поспішати.

Богдан ще трохи був за столом, а тоді вийшов на кухню і сів за телефон. Подзвонив Ользі раз, другий, третій. Але в трубці монотонно лунали довгі гудки. Ніхто не відповідав. Отже, не працює… Жаль. Оля чекатиме, як домовилися, на розі, біля гастроному, о сьомій. Залишається година. Навіть якби виїхали негайно, усе ж не встигнуть. Жаль. Знову набирав її номер і слухав нетерплячий виклик, на який ніхто не озивався. Треба дзвонити Тані…

Спочатку стиха, а тоді голосніше за дверима зринули голоси:

Пісня долинала з кімнати, летіла вільно й розлого, заповнила собою все навкруги. І Богдан кинувся їй назустріч.

Співали дядько і сусід. Їхні голоси лунали молодо й дужо, напрочуд злагоджено й гарно. І очі їхні горіли молодечим вогнем, обличчя розшарілися, мерехтіли рум’янцем. Здавалося, їм обом лише по двадцять, а не по сім десятків кожному.