Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 21

Розбрелися по прибережній траві, прихопивши із собою вудки. Олег раз, удруге шерехнув по воді вареним горохом, зрешетив сонну гладінь, і за якусь мить загойдалися і відразу ж завмерли на плесі поплавки…

Першим потягнув Сергій, збурунивши воду. Розхлюпуючи навсібіч срібні бризки, на берег вилетів, затріпотів у траві дебелий карась.

Далі клюнуло в Олега і Йосиповича. За ними знову поволік Сергій. Риба була різна: коропці, верховодки, карасики. І ось нарешті ворухнулися, поринули й виринули на поверхню обидва Богданові поплавки. На підмогу підоспів Сергій, перехопив одну вудку й невдовзі висмикнув із води чималу верховодку. Богданові ж довелося добряче поморочитися. Щось важке і вперте вовтузилося в глибині, натягувало жилку й гнуло вудлище. Врешті-решт не без допомоги того ж Сергія здолали величезного коропа. Підсакою вихопили його на берег, кинули на траву.

– Ого, кабанюка! – вигукнув захоплено Олег, що звіддалік стежив за їхньою боротьбою.

Не минуло навіть години, як вони вчотирьох уже добряче засмикалися. Спокою не було, тільки встигали чіпляти наживку й закидати вудки. Ніхто не приховував свого задоволення.

– Оце так нарвалися, оце кльов, справжній тобі жор! – викрикував Олег, ледве встигаючи витягувати вудку за вудкою.

Сонце вже підбилося вгору, зачепилося за верхівку дубів. Сріблястими блисками замерехтіло дзеркало озера, заграло золотистими зайчиками. Темно-зелена стіна лісу височіла на тому березі, а тут – берези й сосни, ліщинові кущі покрилися смарагдовим блиском.

Якось несподівано клювати перестало. Поплавки стриміли незрушно з води. Ледь чутний вітерець здіймав легеньку хвильку, яка відразу ж згасала.

Іван Йосипович якось жалісно й вибачливо вигукнув:

– А може, не будемо? Домовилися, що обійдемося сьогодні…

Олег зиркнув на Гринчука й далі рішуче розставляв на капоті пластикові стаканчики, розгорнув із газети і явив перед ясні очі всім пляшку горілки.

– Я не домовлявся ні з ким. А такий улов, чуєте, гріх не змочити. Не будемо ламати традиції, – весело резюмував Олег.

– Не будемо, – підтримав його Сергій і теж поклав на капот пакет із бутербродами й виставив таку саму пляшку.

Іван Йосипович здивовано глянув на сина.

– Ви що, змовилися, дорогенькі?

– Інтуїція… І традиція, – підняв угору вказівного пальця Сергій.

– Чи ви таке бачили? – розмірковував уголос Іван Йосипович. – Де ж тут та інтуїція, а де традиція? Я вже вам не раз казав, дорогенькі мої, що то не наша традиція. От у Львові на початку дев’яностих, на мітингу, бачив я такі гасла: «Борці за волю не вживають алкоголю!», «Борці за Україну не вживають нікотину!». А ви мені – «традиція».

– Йосиповичу, так то ж борці. А ми хто? Ми з вами змієборці. Нам аби зеленого змія побороти, а там усе стане на свої місця. Правду вам кажу, чуєте, – сміявся Олег і розливав горілку в пластикову тару.

Він і себе не оминув, налив нарівні з усіма.

– Це для запаху, – сказав. – Будьмо! – Підняв угору стаканчика і з розмаху перехилив.

За ним заспішили всі: хто без великого ентузіазму, а хто й без зайвих вагань. Розбирали бутерброди, звіддалік позиркуючи на поплавки. Тягнулися по сало, ковбасу, помідори і знов поглядали на воду. Не клювало.

Олег налив по другій. Собі трохи менше. Урочисто проголосив:

– А це для даішника. – І тут же запевнив Богдана, що сам поїде, тож хай він п’є і не переймається.

Іван Йосипович теж пив нарівні, не відставав від інших. Йому вже відпало бажання чинити опір чи закликати молодших компаньйонів до поміркованості. Махнув рукою і здався на милість обставинам.

Сергій розказував про життя-буття українців у Москві. І хоч говорив фрагментарно, наводячи різні епізоди, складалася невесела картина. Є чимало розумних і поміркованих москвичів, які ставляться до України приязно, доброзичливо, без якихось упереджень спілкуються з українцями. Але чи не більше таких, які просто звіріють, побачивши перед собою хохла. Спробуй щось заперечити такому або з якоюсь тезою його не погодитися, то ти вже не просто «хохол упрямий» чи «бандера», ти вже найперший ворог, від якого сиплються ледве не всі біди та нещастя на безневинні голови «рассіян».

– Я добре це знаю, дорогенькі мої, – казав Іван Йосипович. – Мені тринадцятий минуло, коли мою сім’ю згребли в пазурі й за Урал вивезли. Ще двоє менших було, брат і сестра, батько, мати, дід із бабою. Як зараз бачу той ранок, коли прийшли нас забирати. Прокинувся я від гармидеру в хаті, від крику й плачу. Баба голосить, мати голосить, голова сільради та якийсь військовий щось сердито виговорюють батькові. Мати молить і просить їх: «Змилуйтеся, куди ж нам із маленькими дітками? Пожалійте хоч їх, що вони винні? На що той, у формі, аж озвірів: «Молчать, бандеровское отродье! Все решено… Даю вам на сбор два часа…» І пішов із хати, дверима грюкнув.

Стали збиратися, куди ж діватися? Хата оточена, у дворі солдати… Узяли, що могли, з одежі, миски, ложки, чашки, їжу, у мішки, в рядна пов’язали. Скинули ті клунки на підводу й погнали нас до сільради. А все ж зосталось: і худоба, і птиця, і вулики в садку, і картопля та яблука в льоху, і зерно в коморі. Багато не дали брати…

Сільрада якраз біля школи, дзвінок на перерву. Діти галасують у дворі, вибігають на вулицю. Я за возом, за тими клунками пригинаюся, щоб мене не побачили. Чомусь вельми соромно було, що нас вивозять. А нас там півдня тримали. То я й радів, як уроки починалися, і ховався на перервах. А ще, дурний, зрадів, що серед тих, кого звезли до сільради, двоє моїх друзів: однокласники Володька й Коля, що були інші діти. Уже ж ніби легше й веселіше в гурті. Ото правду кажуть: мале – дурне. Крім нашої, там ще чотири сім’ї зібрали. Коли по обіді рушили із села, якраз уроки закінчилися. То я вже й не соромився. Хлопці з нашого класу йшли за нами, то ми перегукувалися, прощалися, а солдати покрикували на них, відганяли аж до краю села.

– А я щось думав, що вас за участь у збройній боротьбі взяли, що ви були в повстанцях, – озвався Олег, відвівши очі від поплавків. – А тут зі школи, з-за парти…

– Отож-бо, дорогенький, узяли нізащо. Та ні, за те, що батько добрим господарем був, що землю свою любив і начорно на ній трудився. Оце й був найбільший злочин в очах бандитської влади. Тим п’яницям і лежням, які нічого не робили, за щастя було поживитися чужим добром. Ви думаєте, де дівалося те, що лишалося. Собі розгрібали ті активісти й енкаведисти. І худобу, і зерно та картоплю, і птицю, і мед та вулики. То справді була банда, яка грабежем серед білого дня промишляла…

– То я й кажу, чуєте, не треба було хилитися перед ними, а брати зброю й бити прямо в лоб, – розпалювався Олег. – А то звикли коритися й чекати милостині від завойовників. То й мали. Бо ж якби з кожної хати стирчав кулемет, не діждали б вони знущатися з безневинних людей…

– Легко казати так зараз, ой, легко, хто не знав і не бачив того, – вів далі Іван Йосипович. – Адже був спротив, були й кулемети… Та що могла зробити та сила проти незмірно більшої сили? Хоча ой як багато зробила, так багато, що вони й зараз тремтять із переляку, як почують «УПА» або «бандерівець». І то не тільки тут, у нас, а по всій «необ’ятной родінє», аж до «самих до окраїн». Аж до Сахаліну. Я вам так скажу, дорогенькі, нас теж там, у тайзі, бандерівцями називали «мєсниє», називали всіх: і малих, і старих. Отож-бо, ті хлопці, що зі зброєю в руках боролися за Україну, досі воюють. Бо їх і сьогодні бояться їхні вороги й діти та внуки їхніх ворогів. Адже вони були справжні герої та билися до останнього патрона. Хоч і здолала їх ворожа сила, та полягли оті відчайдухи не в чужих краях, а на рідній землі. І рідна земля стала їм пухом. І вічна пам’ять їм тут. А та брехня, якою стільки літ намагалися очорнити їхню боротьбу, луснула, як мильна бульбашка. Багато літ більшовицька ідеологія намагалася звірства своїх енкаведистських катів навісити на українських повстанців. Можливо, – та ні, точно, – задурили голови багатьом. І там, на сході України, і в тайзі й тундрі. Але ж тут, у нас, добре знали люди, хто є хто. Тому зараз пам’ятники ставлять повстанцям у кожному селі та вшановують їх. Бо рано чи пізно правда повертається, вона незнищенна. Я б спитав кожного того зашореного, хто ще й досі звіріє при згадці про вояків УПА: «А чому ж так шанують повстанців там, де вони воювали? І чому так паплюжать у тих областях, де їх навіть близько не було?» Розумному достатньо, а дурне – не осягне!

– Що правда, то правда, – озвався Сергій. – Дурне не збагне. Але то дурне. Та спробуй переконай будь-якого розумного москаля, що бандерівці боролися за свою землю, проти сталінського терору, проти звіриної суті комуністичного режиму, не повірить ніколи, хоч йому кілка на голові теши… Для них це страшніше від німецьких фашистів і самого Гітлера. А скажи щось йому у відповідь про власівців і про їхнього Власова, вилупить очі, ніби вперше чує. Отаке-то – мати справу з розумним дурнем…

– Та пішли вони до своєї матері, оті твої брати-земляки. Хай, бляха-муха, суки не пхають носа до нас. Ми до них не лізли й не ліземо! – уже зовсім розсердився Олег. – Кожне пропите хамло лізе до нас, хоче вчити, як нам жити.

– Та-а, хіба тільки до нас? До всіх, куди тільки дотягнутися можуть. Тягнуться аж на край світу. Ото вже клята натура, – завівся Сергій. – Мають стільки території, а все їм мало. Так і зирять завидющими очима на всі боки: кого б ще навчити й приручити? Отаке поріддя…

– Та ви, дорогенькі, не кричіть тут. Вони вас усе одно не почують. А рибу до решти розлякаєте, – поблажливо всміхнувся Іван Йосипович. – Дайте я вам розкажу про ті знущання, яких ми зазнали. Привезли нас на станцію, загнали в товарний вагон. А там уже повно людей – переважно жінки з дітьми, баби й діди. Триповерхові нари й вузькі проходи між ними. Вікна забиті дошками. Для туалету дірка в підлозі в кутку вагона. Довго стояли в тупику, душилися в тому вагоні. Уже й лік загубили дням і ночам. Діти кричать, плачуть, жінки голосять, темінь, дихати нема чим. Удень допадешся до вікна, визираєш крізь щілини, людей бачиш на станції. Охоронці під вагоном перегукуються. Їсти не давали. Воду приносили, але її не вистачало.

Одного разу прокинувся, чую: вагон хитається, колеса вистукують. Нарешті нас повезли. Уже ніби й зраділи всі, наче від того легше стане. Більше місяця везли за той Урал. Стіни обмерзлі, інеєм взялись, у щілини сніг замітає. Холодно, голод, сморід, із усіх кутків кашель не втихає. Раз на день відкриють двері, подадуть якоїсь баланди й тухлих оселедців, глевкого хліба. Ото й усе. Добре тим, у кого ще домашні припаси не закінчилися. А найбільше мучила спрага від оселедців. Кашель, крик, плач дітей. Води принесуть – розхапають, і знов нема.

Уявіть собі, дорогенькі, отак у тій душогубці цілий місяць. Навіть зараз дивуюся, як людина може витримати таке. Правда, не всі витримували. Мертвих забирали не відразу, бувало, по два-три дні лежали, захололі, на нарах.

Висадили нас на якійсь станції в тайзі на сніг і мороз, погнали під конвоєм у ліс. Поселили в старі бараки. Зразу ж стали ганяти на роботу. Валили дерева, будували нове селище. Морози до сорока градусів, снігу багато. А взуття було погане, тож обмотували ноги онучами. Одяг теж такий, що пробирає наскрізь. Руки відмерзають. А охорона похмура й зла. Крім крику й мату, від тих конвоїрів не почуєш нічого. Ставилися до людей, як до худоби.

Та хіба про все розкажеш словами, дорогенькі мої? Слів нема таких, щоб передати всі ті страждання й знущання. То було пекло на землі, то була страшна кара на голови безневинних. Бо що кому зробили ті покірні залякані люди, ті безгрішні діти, яку загрозу вони несли тій сатанинській державі, за що їх було так катувати? Ніхто не скаже, бо не знає. А хто ті кати були, що взяли на себе право вершити страшний суд на землі? Нема відповіді… Нема…

– Та відомо хто. То були слуги сатани, антихриста, пекельні слуги. Вони ще й досі живуть безкарно, живе їхнє кляте поріддя на цьому світі, – озвався на те Олег, – але на інше запитання – за що? – відповіді справді нема. Навіть ті кати самі не знають істини, хоча на своє виправдання знайдуть немало аргументів. Повторюють стару брехню своїх ідейних вождів і, схоже, самі в те вірять. Але брехня є брехня, і все тут. А то не люди, а звірі, бездушні тварі зі звіриними інстинктами, одного прагнуть – щоб тільки наситити своє хижацьке нутро, на гóрі інших побудувати власне благополуччя…

– Жили ми там, на засланні, десять років. Хоч людей змусили підписатися на вічне життя в тайзі, усі мали двічі на місяць відмічатися в комендатурі. Потім це відмінили, бо куди втечеш, як додому тисячі кілометрів? Аж по смерті Сталіна потроху почали випускати людей із таборів. У 1957 році нам видали документи, що дозволяли повернутися у своє рідне село. Приїхали у травні 1958-го, наче в рай повернулися, радості не було меж. Поселилися в родичів, бо в нашій хаті медпункт зробили. Усе господарство було розорене, розграбоване, нічого не вернули. Та вже не біда, бо вдома, у ріднім краю. Помалу оживали й обживалися. Я вчитися в медінститут поїхав… Отака доля випала нам. Та хіба тільки нам? Тисячам, ні, мільйонам українців довелося пройти оте пекло на землі…

Іван Йосипович замовк, і всі мовчали біля нього. Сиділи й лежали на траві над водою, поглядаючи на поплавки. Кльову не було. Сонце підвелося вже височенько над лісом, заливаючи золотистим блиском водну широчінь.

– А щодо кари, то я вам так скажу, – порушив паузу Іван Йосипович. – Рано чи пізно покарання знайде катів. Відплата прийде за звірства й жорстокість, за несправедливість. І якщо не люди, то небо відплатить за все. Зло не може бути вічним. Тож того капітана-енкаведиста, що нас із криком виштурхував із хати, через рік повстанці вбили під час облави під лісом, а того голову сільради Грозового теж кара наздогнала. Було це отоді, коли ми в село вернулися. Його вже з голови зняли, і він їздовим у колгоспі був. А спився вже і пив начорно. Ото одного ранку знайшли його в баюрі посеред села: упав п’яний носом у ту калюжу вночі, коли додому йшов, і захлинувся болотом. Так і казали в селі всі, що то йому кара згори, що то за людські сльози. Бо ж не одну лише нашу родину він на погибель прирік. Хоч міг багатьох порятувати, та не хотів. Бо ж не лише вислужувався, а й був ласий поживитися чужим добром. Тож і захлинувся в багнюці від тої пожадливості…

– То це ж він один, а скільки таких ще й досі живе, і совість їх не мучить, і ходять у заслужених, – махнув рукою Олег і сплюнув убік.

– Нічого, дорогенькі, кожному воздасться по його заслугах. Рано чи пізно, не йому, то його нащадкам… На все воля Божа, і шляхи Господні несповідимі.

Сергій переніс із капота на траву й розклав на газеті закуску та стаканчики, відкрив другу пляшку.

– А може, не будемо? – знову невпевнено казав Іван Йосипович.

– А що, мені її назад везти? – дивувався Сергій.

Олег дивився на всіх із глузливим блиском в очах.

– Що, втрьох пляшки не вип’єте? Якби мені оце не їхати, я б вам показав, як це робиться!

Він устав і пішов витягувати вудочки.

Без зайвих зволікань вони втрьох допили ту пляшку. Сергій налив раз-другий-третій, без поспіху і за розмовою не зогледілися, як уже й порожня.

Олег підійшов від машини, глянув згори і вигукнув:

– Ого! Молодці. А закусі було море! Як завжди… чуєте, у мене в машині є ще одна. Будете?

Усі дружно занікали й захитали головами, ще й у три голоси крикнули: «Не будемо!» Ще й на ноги зірвалися.

Через деякий час почали збиратися. Повитягували вудки з води, поскладали і позмотували. Побродили трохи в соснах і березах, вище від озера. Позазирали довкола, чи не вибився де який гриб. Не було, тільки подекуди мухомори гонорово визирали.

Олег не поспішав, і вони його не квапили. А куди рватися? У лісі така благодать, тиша й прохолода.

Вернулися до машини, а Олег у воді. Хлюпається неподалік від берега, бризки здіймає. Сергій і собі швидко роздягнувся, вскочив у воду, Богдан, не довго роздумуючи, за ним.

– Далеко не пливіть, я вас рятувати не буду, – гукнув їм услід Іван Йосипович і влігся на траві.

Невдовзі всі троє вилізли на берег, стояли й обсихали на сонці.

– Що, пияки, якби я не вскочив у воду, то самі й не додумалися б, позаливали очі й бродять поміж деревами, – кепкував з обох Олег. – Як це так – бути на озері й не скупатися? Що то горілка з людиною робить!

Вони у свою чергу підсміювалися над Олегом, казали, що він сам сп’яну згадав про купання, що випив усього дві чарки зранку, а ще й зараз далеко від них не відстав. На що Олег з усмішкою погрожував, що зараз витягне третю пляшку й вони позмагаються, хто скільки осилить. А де юшка?..

Іван Йосипович, почувши таке, рішуче звівся на ноги, підійшов ближче:

– Ви, дорогенькі, зараз дожартуєтеся… Ніякої третьої, ніякої юшки… Пора їхати… Юшка вдома буде.

– Удома – це ж не на озері, удома не те. Не бійтеся, Йосиповичу, довезу. Не перший раз мені, – підморгнув Олег. І почав одягатися.

Зібралися без поспіху, прибрали все за собою. Порожню тару з-під горілки й води, пластикові стаканчики, тарілки й виделки, використані газети й серветки, консервні бляшанки згорнули в пакет і забрали в машину.

Наостанок витягнули рибу з води. У кожному садку був справді багатий улов.

– По відру на душу! Не менше, а й більше буде! – задоволено вигукнув Сергій.

Богдан оприлюднив свій намір віддати рибу чи Гринчукам, чи Олегу, на що отримав рішучу відмову.

– Та що мені з нею робити? – питав сам себе вголос.

– Ти вези додому, а там побачиш, – наставляв Олег.

– Усе правильно, я вже побачив: завезу до тещі.

Це рятівне рішення виникло спонтанно. Справді, час уже й до тещі навідатися, а то давненько не був. Зрідка по телефону перемовляються. Та й то сама дзвонить: то про Юлю запитує, то про його справи. Про себе мало говорить.