Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 20

Олег таки виконав свою обіцянку. Учора, коли вертали із села, домовилися виїхати зранку на озеро порибалити. Сказав: «Я сам усе приготую, завезу, вудки мої, приманка, наживка. Ти тільки лови. Можеш діда Івана взяти, він це діло любить. Словом, я підніму по тривозі».

І ось задзеленчав телефон, ще й у вікні не сіріло. Голос в Олега дзвінкий і бадьорий:

– Підйом! На збори – двадцять три хвилини. Буду через півгодини. Так що виходь. Як там Йосипович, їде?

– Їде, казав. Із сином хоче.

– То буди їх, нехай виходять.

Тут відразу ж і Гринчук подзвонив. Сказав йому, що збір у дворі, на що Іван Йосипович мовив задоволено одне слово – «чудово».

Коли Богдан спішно зібрався й вийшов із під’їзду, надворі розвиднялося. «Світанок літній швидко настає», – сказав сам собі подумки.

Іван Йосипович із Сергієм уже підходили. Син був схожий на батька: підтягнутий, такі ж риси обличчя, така ж тиха привітна усмішка.

Олег не забарився. Підкотив із горбочка, вистрибнув із машини, потиснув руки. Очі його виблискували веселою іронією.

– Ну що, побудив вас? Так вам і треба. Скільки можна спати? О, та в нас високий столичний гість. Як там білокам’яна? Йосиповичу, як здоров’я, щось ви невеселий? Невже перебрали вчора? Богдан, бачу, так собі, нівроку…

Він сипав запитаннями, не чекаючи відповіді. Швидко вкинули більші речі в багажник, всілися й поїхали. Олег окинув усіх веселим оком, зиркнув для чогось у дзеркало й вигукнув:

– Ну, рибо, стережися! Зондеркоманда їде. Буде те, що й торік було… У цю ж пору.

Усі засміялися. Минулого літа вони теж їздили на те лісове озеро. Якраз тоді Сергій із ними був, теж у відпустку приїхав. Отож торік у тій поїздці не те, що жодної рибини не зловили, а й мало вудки не погубили. Саме Олег із Сергієм так розійшлися, що назад Богдан мусив за кермо сідати.

– Ні, дорогенькі, сьогодні не п’єм. Ми нічого навіть не брали із собою, – з надією на підтримку глянув на Богдана Іван Йосипович.

– І я не брав. Та й їхати назад не буду.

– Чуєте, як там буде, то ще побачимо. Ось тільки доїдемо, то й зразу розвидниться. А не хочеш їхати назад, то поїдеш уперед…

– Дорогенькі, яке там розвидніє? Уже он сонце сходить. Тож давайте домовимося: не будемо, і все, – жалібно просив Йосипович.

– Тату, та хіба вас хто силує? Не будете, то й не будете, – озвався Сергій з усмішкою.

Він звертався до батька на «ви», що викликало в Олега здивування ще торік. Богданові це було не в дивину – сам так призвичаєний змалку. Тоді на озері в них навіть виникла невеличка суперечка на цю тему, проте Олег не дуже опирався й погодився з доцільністю такого звертання до батьків.

– Дуже слушно, Сергію, батька треба підтримувати й виручати, – глянув через дзеркало Олег. – Скажи краще, як там москалі, думають про Україну чи ні? Це ж Єльцин їм сказав: «Прокинувся… і думай, що я зробив для України»?

– Думають, аякже, навіть не сплять, а думають…

– А ви, дорогенькі, хіба не бачили, що відповіли тому Єльцину його піддані? Вийшли з плакатами «Борис, заставь хохлов кормить Россию!» – з гіркою іронією вигукнув Іван Йосипович. А далі вже спокійніше почав: – Я вам так скажу, дорогенькі, не тіште себе ілюзіями. Багато хто сприйняв ті слова Єльцина як велику турботу й благо для України. А я відразу почув, що малося на увазі: і той же Єльцин, і його москалі до запаморочення переконані, що Україна потрапила в біду, що, відірвавшись від імперії, пропаде без ласки старшого брата. Тому й сказав те, що мав у голові. Недарма ж говорять: «Що у тверезого на умі, те в п’яного на язиці». То й сказав: «Думайте, як знову припнути Україну до свого воза, щоби бігла ззаду, як лоша». От вони й думають, і добре думають. А ще краще роблять. Гляньте, у кіосках «„Комсомольская правда” в Украине», «„Труд” в Украине», «„Известия” в Украине», «„Московский комсомолец” в Украине». Московські «звьозди» не вилазять із наших екранів, російськомовними книгами завалені наші полиці…

– А ви не купуйте тих газет і книжок, не дивіться тих шоу, то все буде добре, – знову зиркнув у дзеркало Олег. – Вони, чуєте, ще й по-іншому думають: трубою нас прив’язали і все лякають краника перекрити, на ту нафтову й газову голку нас посадили. Я ж, чуєте, той газ у Тюмені скільки років добував, на вахту їздив. Там ще досі наших, із України, тьма-тьмуща вкалує. А вони, чуєте, краником погрожують. Чи ви чули таке?

Олег уже геть розійшовся, крутив баранку, дивився незворушно на дорогу й говорив голосно, ніби з трибуни:

– Чуєте, а візьміть оту бойню на Кавказі. Це ж треба, чуєте, до такого докотитися, щоб на своїй території цілу війну затіяти. Таку м’ясорубку в Грозному зробили, що весь світ жахнувся…

– Е, дорогенькі, ви знаєте оту фразу: «Москва сльозам не вірить», – перервав Іван Йосипович гнівну тираду Олега. – А чи знаєте, як вона продовжується? Мабуть, навіть не чули. Я недавно вичитав, що та приказка має завершення: «Москва кровушки жаждет». А вони цю другу частину урізають. Чи ви знали про таке?

Богдан озирнувся на Йосиповича й промовчав. Олег із подивом глянув у дзеркало й вигукнув:

– Я не знав. А це точно правда. Як я, чуєте, сам до цього не додумався? Бувало, не раз замислювався, що значить ота недовершена фраза «Москва сльозам не вірить», а як воно далі, допетрати не зміг. А то, чуєте, просто, як двері…

Сергій поблажливо усміхався й мовчав. Він сидів позаду поруч із батьком, позиркував, як пролітають за вікном бронзові сосни і зграйки беріз поміж ними.

Невдовзі звернули з траси на лісову дорогу, що була добре вкочена колесами. За пагорбом зблиснуло вдалині поміж дерев срібним дзеркалом озеро.

Олег озирнувся назад, і хоч не побачив Сергія в себе за плечима, однак присмирніло сказав:

– Ти вже вибачай, Сергію, що ми тут у політику вдалися. Це ж ми, чуєш, не про тебе. Це про те, що припекло.

– Та ні, нічого, – озвався Сергій, – я ж знаю, що не про мене. А ви правду кажете. Кажіть, я послухаю…

– Ой, дорогенький, а ти ніби сам не знаєш, – глянув на сина Йосипович. – Знаєш ти добре, про що мовиться, сам бачиш…

– Знати – знаю, а все ж цікаво ще раз почути такі правдиві речі. Признаюся чесно, там таких розмов у гурті ми не заводимо. Хіба що десь інколи між своїми, і то впівголоса. Удома, наприклад, на кухні, або хто прийде з друзів, земляків, то за чаркою поговоримо. А з корінними москвичами про це якось не заведено згадувати. Хоча серед моїх колег на роботі є гарні росіяни, такі, про яких говорять «душа нарозпашку». І розумні, і культурні, і привітні, і з широким мисленням, словом, демократи… А спробуй скажи щось такому про права України та їхні утиски, зразу крижаніє весь, волосся йому на загривку стає дибки. І вже ти для нього ніякий не друг і не брат, а просто хохол, і балачка його якщо не гнівна, то зневажлива. Отак і живем отам, на Москві.

Олег зупинив машину при березі, повернувся до Сергія, глянув йому в очі:

– То на біса вона тобі, вертайся додому, як багато вернулося. А то в нас як виходить: «Хай живе кацап на Україні, а хохол на Сахаліні…» Вертайся, Сергію, поки ще можеш.

– Та я й сам про це думаю. Та й то не про себе, а заради дітей. Хоча ми вдома й говоримо з ними по-своєму і в недільну школу обоє ходять, але добре бачу й знаю, що важко їм борсатися в тому російськомовному морі. Рідна мова для них стає просто екзотикою, без якої можна жити, цяцькою, яку приховують від чужих завидющих очей. Тож мушу вертати додому, якщо батько он прийме. – З усміхом Сергій зиркнув на Йосиповича.

– Та ти тільки балакаєш, а толку… Скільки років уже вертаєшся і не можеш вернутися, – Іван Йосипович сказав це без тіні докору, але з гіркотою. – Якби ви знали, дорогенькі, як ми рвалися додому з того Сибіру, рвалися всі, кого під конвоєм повивозили, і при першій же нагоді, коли стало можливим, зривалися з обжитих місць і летіли в рідний край… А тут самі, добровільно, без примусу поїхали, поприживалися там, і вже їм нічого не треба. Уже й мову забули, уже й по-чужому навчилися щось «калякать», уже й не признаються, звідки вони родом, виписуються породистими «русскімі». Тільки ще прізвища їх виказують: то там, то тут вигулькне Лисенко, Матвієнко, Петренко, Бондарчук, Коваль. Та й цього бояться, міняють на свій лад. І, дивись, Білоус став уже Білоусовим, Затула – Затуліним, Хрущ – Хрущовим, Сидоренко – Сидоренкіним, Сірко – Сірковим, навіть Шевченко пише себе там Шевченков. Можна сотні й сотні прикладів наводити. А що з того, що ми побалакаємо про це?.. Дорогенькі мої, щось мені не хочеться, щоб мій син став у якийсь там момент із Гринчука Гринчуковим. Чи мої маленькі внуки записалися так.

Олег зиркнув на Івана Йосиповича і на Сергія, скривився.

– Я вам так скажу, чуєте, яких тільки придурків роддом на світ не пускає! Якщо воно, чуєте, відцуралося свого краю і звичаю, якщо на свій рід наплювало, то нема в нього мізків. А нема мізків, вважай – каліка. Розумна людина не піде на таку ганьбу й таке приниження.

– Ні, Олежку, люди різні бувають, але все залежить від обставин. Недарма кажуть: «С волками жить, по-волчьи выть!» Часто потрапляє людина в ту зграю, то й мусить жити за законами зграї, – мовив Іван Йосипович. – Інакше не виживе, загризуть. То закон зграї…

Олег заперечив голосно й рішуче:

– Ні, Йосиповичу, неправда то, чуєте, усе залежить від людини. Не хочеш вити по-вовчому – не лізь серед вовків, не хочеш жити за законами зграї – не пхайся в ту зграю, а втрапив на глибину, то намагайся виборсатися, добитися до берега, а не йти каменем на дно. Я ж кажу, яких тільки дурнів нема на білому світі. Зовні ніби людина, а зазирнеш у глибину – якесь опудало волохате, страшидло гидотне… Та що там казати? А візьміть ваше покоління, Йосиповичу. Ви ж самі кажете, що не почали вити по-вовчому, не зізграїлися, не пішли на дно в тому потопі, а рвалися на тверде, до рідного берега… І, слава Богу, вирвалися, і дітей своїх порятували…

– То правда, дорогенький, твоя правда, – погодився Іван Йосипович і спитав: – То виходимо чи далі поїдемо?

– Виходимо! Куди ще далі? – Олег рвучко вискочив із машини.

Сонце вже зійшло, але ховалося за деревами. Над застиглим плесом гойдався легенький туманець.