Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 11

«І суєта суєт, і будні буднів». Уже з понеділка так усе завертілося на роботі, що, як мовиться, угору не було коли глянути. Проте йому не звикати до такого темпу й ритму. За ці роки виробив у собі здатність не гаяти часу на дрібниці, а виокремлювати в усьому суттєве, акцентувати увагу на основному.

Та хіба все залежить від тебе? Щомиті виринає на поверхню щось нове, непередбачуване, і мусиш відволікатися на те або інше. Усі знають: не хотів він іти на відділення, брати на себе ці більші й менші клопоти. Раніше знав тільки своє – планові чи непланові операції, у яких береш усе на себе та відповідаєш лише за себе. А тепер зовсім не те: мусиш за інших ношу на плечі й на душу брати.

Не хотів, та мусив. Головний так переконував, що таки вмовив. Казав тоді Анатолієві Павловичу:

– Ставте когось досвідченішого, старшого на цю керівну посаду, а я не адміністратор, я практик, моя справа – скальпель у пальцях тримати.

Головний і слухати того не хотів, то й не чув його слів.

– Я краще знаю, – говорив з усміхом на те, – мені збоку видніше, а ти, Богдане Васильовичу, не віднікуйся, бо і досвіду в тебе, і здібностей вистачить, а я свою підтримку гарантую…

З Анатолієм Павловичем у них взаєморозуміння й тісна співпраця. Головний лікар таки дотримується своєї обіцянки щодо підтримки. Але, на жаль, не все від нього залежить. І проблем у лікарні не зменшується, а щодалі стає все більше. Тож доводиться чи не щодня шукати входи й виходи зі складних ситуацій.

А де воно зараз легко? Як кажуть, куди не кинь – усюди клин. Послухаєш радіо, подивишся телевізор – тільки й мови про потреби народу, про біди людей. Що вже ті слуги народу на трибунах не вибалакують, чого тільки не обіцяють від виборів до виборів! Послухаєш – усе правильно кажуть. Але чому ж не роблять того, що треба робити? Чи не вміють, чи не хочуть?

Отак і «маємо те, що маємо», як говорив той самий мудрагель. Одні багатіють, із жиру бісяться, а люди без роботи, б’ються над тим, як прожити. Та й тим, хто десь зайнятий, мізерні зарплати затримують, пенсій не платять місяцями.

А в лікарню треба з грошима йти. Інакше ніяк не можна. Бо тих коштів, що виділяють, навіть на марлю не вистачає. То й виходить зачакловане коло: у людей немає грошей, а без грошей немає лікування. Чим ти можеш тим нещасним допомогти? Хіба співчуттям, розумінням, добрим словом, увагою й повагою.

Бо ж хіба по-людськи чинять такі пихаті, зарозумілі ділки, як отой Влад (він же – Володимир Михайлович Карпінський)? Господи, і придумають таке: «Влад». Це ж якась кличка. Якби ще хтось на нього так казав, а то й сам себе так називає, ще й пишається тим.

Ось і вчора зайшов до кабінету отой старенький чоловік, став нерішуче біля дверей, тихенько привітався. «Можна з вами побалакати? – запитав несміливо. – Біда в мене…» Запросив його сісти біля столу, приготувався слухати. «Біда оце в мене, привіз жінку, геть заслабла вона. Операцію треба робити. То цей ваш дохтур, в окулярах, із борідкою, каже мені: «Тут кабанчиком не обійдешся, готуй, діду, корову…» Не питає, що там і як. На бабу навіть не глянув, а зразу мені таке. А де ж ту корову взяти, як у мене її нема?.. Тут біда, а він зуби скалить… Що то за дохтур такий?..»

Дід дивився безневинними дитячими очима, які бралися сльозою, а в голосі його було тихе благання. Заспокоїв старого, як міг. Обіцяв, що зроблять усе можливе, щоб допомогти, сказав, щоб не переймався дурними словами отого «дохтура». Провів діда до дверей, а той усе дякував і дякував.

Коли покликав згодом Влада, той і віднікуватися не став. Усміхався кривувато у свою борідку: «А що я такого сказав, я ж шутя, а дід не допетрав, усе всерйоз сприйняв. Подумаєш, обідився старий, ніби не знає, що на операцію гроші треба. Що то за народ такий? Село забите. Корову, бач, йому жалко стало…»

Він так і не зрозумів нічого. Пішов зі своєю пихою, поблискуючи дорогими окулярами. У дверях оглянувся, ще й плечима знизав.

Карпінський своєю зарозумілістю й хамською зверхністю, відвертим цинізмом виділявся в колективі, не стільки дивував, як шокував багатьох. Йому на все і на всіх було наплювати. З роботою своєю справлявся непогано. Але в усьому прагнув добути вигоду собі, мати найбільший зиск. І це непогано вдавалося.

Скільки йому про це не говорили, але все як горохом об стінку. Уже й Анатолій Павлович рукою на нього махнув: що ти скажеш, така натура в чоловіка. Горбатого, мовляв, могила виправить.

У відділені всі знали того Влада як закінченого хама й інтригана, старались обминати його. Він дивився на те згори й не дуже переймався. До всіх ставився зверхньо-скептично, як і до своєї роботи.

Жадоба наживи вела його життєвою дорогою. І він уперто й натужно йшов уперед, як отой кінь, якому попереду на дишель прив’язали віхоть сіна.

Уже навіть Іван Йосипович, їхній мудрий філософ, якось наводив йому біблійну істину: «Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа і де злодії підкопуються і викрадають. Складайте ж собі скарби на небі…»

На те Влад тільки коротко реготнув і сказав, не дослухавши: «От-от, пане Гринчук, складайте собі на небі, а я буду на землі… Тільки ж ви не підкопуйтесь…»

Іван Йосипович не знайшов, що відповісти, лише головою похитав, а Влад затупотів далі по коридору. «Нахаба. Не дослухав і побіг…» – здивовано мовив Іван Йосипович сам собі.

«Золотий чоловік», – так казали в їхньому колективі про старого анестезіолога. Його всі поважали, та не лише через солідний вік, а за добру, чуйну вдачу, щирість, життєву мудрість, повагу до кожного. Іван Йосипович працював у хірургії майже сорок років. Був найстаршим фахівцем у всій лікарні. Справу свою знав досконало, а до роботи ставився з великим пієтетом.

З Іваном Йосиповичем вони зійшлися якось відразу, з перших днів. І не лише в лікарняному повсякденні, а й поза стінами клініки їхнє спілкування перетворилося на приятельські – якщо б не сказати – дружні – стосунки.

Той ніколи, жодного разу не зробив бодай найменшого натяку щодо їхньої вікової різниці, на дозвіллі казав йому «Богдане», але обов’язково на «ви», а в лікарні звертався до завідувача більш поважно – «Васильовичу».

Нерідко вони збирались у вихідні. І завжди знаходилася тема для розмови, жвавої, зацікавленої, захопливої. Гринчук був людиною мудрою від природи, освіченою, начитаною. Розбирався в багатьох галузях. Великими його захопленнями були історія та література. Він був не просто ерудит, а вільно володів енциклопедичними знаннями. Проте жодного разу ніхто не відчув із його боку найменшої зверхності чи погорди. Навпаки, Іван Йосипович завжди вів розмову так, що не нав’язував своєї думки, а щиро, невимушено, з дитячою безпосередністю відкривав свої знання.