Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 18

У вікні, на темно-синьому оксамиті неба, видзвонюють зоряні блискітки, мов діаманти хто розсипав.

Довго стояв у дворі, не міг намилуватися тією широчінню й глибиною, небесним безмежжям. Яка незбагнено-дивовижна досконалість зоряних сфер, яка вічна таїна промовляє в цьому мовчанні далеких світів!

Як у дитячі літа, відчував себе маленькою золотою піщинкою серед земного й небесного огрому і водночас частинкою всесвітньої гармонії. Тоді тато йому показував Чумацький Шлях, Великий і Малий Віз, Коромисло, Квочку і ще якісь зорі та сузір’я… Зараз пригадував і впізнавав усе те…

Мама вийшла на поріг, покликала його.

– Іди, сину, лягай, то ж пізно вже. Ніч надворі.

– Іду, мамо.

Тихенько пройшов повз ліжечко, де спала Юля, у світлицю. Мама постелила йому на дивані. Біля протилежної стіни на ліжку спав дядько. Важко дихав, у грудях шуміло й хрипіло. «Уже стільки літ у шахту не опускався, а вугільний пил ще й досі вихаркую», – сказав одного разу.

Увечері вони сиділи у дворі на лавочці, балакали. Дядько курив «Казбек» і кашляв. Кашляв і курив. «Воно мені помагає», – підніс запалену цигарку перед очима.

Дядькова дружина Люба померла торішньої весни. Залишився він із сином у двокімнатній квартирі. Сашка – хлопець непоганий, до роботи беручкий, але хай би кидав ту шахту. Це вже, нарешті, оженився. Весілля, правда, не робили. То й оце приїхав сюди, щоб молодята самі пожили в хаті. Невістка Галя в школі математику викладає, тиха та привітна. Сват, батько її, обіцяв узяти зятя до себе на роботу. Він солідну фірму має, будівництвом і ремонтами займається. Добре було б, щоб Сашка пішов на ту роботу.

– Знаєш, Богдане, життя пролетіло, що не зогледівся коли. Хоча й не було воно тихим і спокійним. Навпаки зовсім – і грозовим, і буряним, і страшним. Важким до нестерпності. І втрати рідних, і тюремні мури, і концтабірні знущання. І потім рабство підземне, де аварію довелося пережити. А все пронеслося, проминуло, відійшло. Життя таке складне, нелегке, але треба жити.

– Та ні, – заперечив дядькові. – Мабуть, треба щось змінювати, противитися тому злу, яке робить життя страшним. Не коритися, не йти на компроміси з диявольською силою, не пливти за течією й не пускати у свою душу скверни…

Дядько подивився йому в очі довгим поглядом, зітхнув і сказав:

– Добре, що вам випало жити в інший час. Дякуй Богові, Богдане, дякуйте всі, що не втрапили ви у вогненну віхолу. Ото вже достеменно страшний суд, судний день на землі, де кожна мить – страждання, а смерть сприймається як звільнення від мук. Хоча й до такого людина звикає. Не дай, Боже, таке переживати.

Якби люди жили за Божими законами, за Господніми заповідями, то й світ був би інший. Аж ні, цей світ погруз у трясовині гріха, борсається в болоті, ніяк не може вибратися на сухе. А все від того, що людиною оволоділа спокуса, що підступам сатани вона не противиться, не сахається бруду і блуду.

І навіть побожному чоловікові буває нелегко встояти перед спокусами. Грішить, а потім замолює свої провини. А що вже казати про тих, хто Бога не має в голові і в серці? То взагалі пропаща сила. Від неї всі біди у світі…

Зорі у вікні мовчки дивляться в душу. Ніч видзвонює тишею над рідною хатою.

Добре, що зібрався увечері й приїхав. Так давно не ночував удома, усе часу не вистачає. Приїде на пару годин, побуде, потішиться стиха, і вже, дивись, треба вертатися. А це і ввечері побув, і ніч домашня з ним, і півдня ще попереду.

А що вже мати зраділа, коли побачила його у дворі. А Юля як розщебеталася, кинулася йому на руки, вчепилася за шию своїми рученятами. Добре, що Олег заїхав, забрав його з роботи, привіз у село. Сам би, може, не додумався. Справді добре, що все добре. «Приїжджайте частіше додому…» – пісня чиясь така є, колись чув.

То ще й Олі треба подякувати, що до брата поїхала. Вони так і не зустрілися наступного дня. Зателефонувала в обід і з сумом повідомила, що має їхати до Андрія. Мама так надумала і вже тата вмовила. «Я так надіялася, що увечері побачимось, але, на жаль, не виходить. Вибачай, Богдане, та моєї вини тут нема. Я тобі з Києва подзвоню…»

І справді, якби Ольга була вдома, він, мабуть, не поїхав би увечері в село. Вони б таки зустрілися, бо вже давно не бачилися.

Ольга озвалася з Києва, повідомила, що Оксану виписують у суботу, що все добре, що вони приїдуть додому в неділю або в понеділок.

Ні, досить їм через дроти перемовлятися. Оце приїде, то треба щось вирішувати. Чого зволікати, відкладати розмову на невизначений час? Слід визначитись: або так, або ні. Уже ж дорослі люди, не діти якісь. Навіщо морочити одне одного бентежними розмовами? «Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій важкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним».

Він скаже їй, скаже не цими поетичними рядками, а своїми словами. Такими дзвінкими, як оці зорі за вікном на темному оксамиті нічного неба…

Ранок зустрів його дзвінким безгомінням небесної блакиті й щедрими переливами росяних суцвіть на травах і листі. І сад, і город дихали на повні груди першим сонячним сяєвом, музично бриніли сузір’ями.

Наче то зорі нічні опустилися на землю, щедро всіяли її рясними блискітками.

Вбирав красу так, як вдихав на повні груди п’янке прохолодне повітря. Це вже було колись, було безліч разів у його житті раніше, у дитячі та юні роки. Було, і ось зараз, у цю мить, повернулося святом до нього.

Мати поралася по господарству, дядько вже димів і кашляв на вулиці за воротами. Юля ще спала.

– Чого ти, сину, підвівся так рано? Полежав би ще.

– Це, мамо, не рано. Уже сонце грає он, із землею перебалакується… Як тут можна лежати, коли така краса навкруг?

Він поривався допомогти в чомусь матері: то відро з молоком підніс до хати, то корову вигнав із двору в череду, то ворота зачинив, то курячо-качину зграю зерном посипав, води викрутив із криниці, поналивав у миски галасливому птаству. Усе так, як колись, але й не так, бо сьогодні ті клопоти були йому за радість, за розвагу.

Колись уся домашня робота була за звичайні буденні обов’язки, до яких звик і виконував залюбки. Він устигав у школі добре вчитися, у городі лад наводити, корову пасти, ще й матері допомагав буряки обробляти, а в осінню пору – копати, зносити на купи й чистити. Робив ще багато чого з малих своїх літ: і воду носив, і дрова рубав, і вишні та черешні рвав, і яблука збирав, і бур’яни косив. Але вся та робота не відбирала в нього бажання вчитися й не заважала йому. І школу закінчив із золотою медаллю, і в медінститут вступив відразу…

Навчання захопило його у свій вир. Йому справді було цікаво вбирати незвідане у свій мозок, відкривати перед собою нові обшири. А оскільки, відколи себе пам’ятав, був доскіпливий і наполегливий, мав здорові амбіції, то й наука давалася легко, і успіхи були найвищі. Для нього принциповим було оте «відмінно».

Усміхнувся сам собі, згадавши ті юнацькі принципи. Проте це вже в минулому. Було й відбулося, але ж не минуло марно, а залишилося донині в новій якості.

Справді, ніщо в житті не проминає безслідно, не буває даремним. Усе, що набуте, має свою ціну, а вона – у доцільності того, що робиш сьогодні. І важливе тут не просто виконання функціональних обов’язків, а високий результат. Усе залежить не тільки від набутого досвіду, практичних навичок, а й від рівня тих знань, які увібрав колись і які донині не дають тобі заспокоїтися, а спонукають до нових пошуків.

Усе, що було, не зникає в перейденому часі. Воно – з тобою, у твоїх думках, у твоїх діях.

Юля прокинулась і взяла його у свій полон: розказувала й розпитувала, вихвалялась іграшками, водила його за руку в садок і в город, ділилася своїми відкриттями навколишнього світу. І він удавано дивувався тому, що так зацікавило чи захопило донечку, яка не приховувала своєї радості, заливалася дзвінким сміхом і щебетливими розповідями.

Яка вона стала балакуча, розважлива, подорослішала, порозумнішала. А їй же тільки шість буде. Ще у школу не ходила. Усе схоплює на льоту, щось собі розмірковує.

– Тату, а ти казав, що ми підемо до джерела… Забув?

– Якщо казав, то підемо, – здивувався сам собі. Це ж минулого разу мимохідь прохопився про те джерело, а вона й запам’ятала.

– Отож-бо йдем? – засвітила оченятами.

– Підемо, якщо будеш чемною й слухняною…

– А хіба я в тебе не слухняна? І в бабусі слухняна, і в діда Льоні. І в себе теж слухняна, – казала, зазираючи в очі.

Стежкою через садок, а далі повз картоплю й город пішли на луг. У березі поміж буйноцвіттям трав добрели до річечки. Через кладку не наважилася сама ступати, то взяв на руки й переніс. Далі знов бігла попереду по траві.

Джерело під пагорбом, під розлогими вербами, було таке, як і колись. Жило й дихало. Усередині чистого дзеркала на піщаному дні потужним струменем виривалася з глибин срібна вода, граючись піщинками й черепашками, вилискуючи тремтливими переливами.

Криничка була обрамлена стемнілими дошками, що знизу взялися зеленим мохом. Дзвінким струмочком чиста вода мерехтіла донизу, невтомно долаючи шлях до недалекої річечки.

Юля стояла й зачаровано дивилася, як пульсує, б’є з глибин земних нестримна вода, граючи жовтими піщинками й білими черепашками. Він і сам не міг відірвати очей від того джерельного виру. Це джерело, як і колись давно, було для нього дивом, незбагненною таїною природи. Бував тут малим і в зимовій порі, коли, засипане снігами, воно навіть у найбільші морози не замерзало, а виривалося з глибини так само потужно, як і цього літнього дня.

Коли відступили на крок, Юля здивовано вигукнула:

– Ой, там хмари пливуть. Там небо вже. І сонце…

У джерельному плесі відбивалася небесна глибінь із білими хмаринками у дзвінкій блакиті.

Стежкою від джерела Юля мовчала, зосереджено дивлячись уперед, туди, де виднілася їхня хата. Уже коли переніс її через кладку й поставив на траву, глибокими джерельними очима глянула на нього й несподівано мовила:

– Таточку, ти знайди мені маму. Таку, як моя мама була…

Обійняв, пригорнув до себе донечку, поцілував і сказав притишено, майже пошепки:

– Ми разом знайдемо, Юленько… Добре?

Юля ствердно кивнула головою й побігла вперед заквітчаними травами.