Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 16

Вечірнє сонце ще зазирало у вікно, виповнюючи кімнату жовтавими барвами. Призахідні промені упокорено мерехтіли на стіні, зблискували у склі шаф, заливали спокійним світлом стіл.

Богдан розгорнув папку, заглибився в текст. Перегортав машинописні сторінки з помітками, підкресленнями, зауваженнями Михайла Григоровича, його наукового керівника. Тих позначок на сторінках не багато, хоча всі вони суттєві. Який не був прискіпливий Коваленко, але до нього завжди ставився якось по-особливому.

– Ти зрозумій, Богдане, – казав він, перечитавши текст. – Я тобі за цю монографію з чистим серцем можу поставити «відмінно».

Богдан подякував керівникові й пообіцяв уважно вивчити всі зауваження і врахувати їх максимально.

– Ти можеш із чимось не погодитися, це ж твоя робота, тобі видніше. А ти хлопець розумний, сам бачиш, що і як, – почав ніби виправдовуватися Коваленко. – Але я хочу, щоб було краще, як є…

Михайло Григорович просив не затягувати з доопрацюванням і не відкладати надовго захист. «І так уже затягнулося на роки, – казав. – Був би ти тут, біля мене, уже б над докторською сидів».

Коваленко не хотів його відпускати з Києва після аспірантури. Умовляв залишитися на кафедрі. Обіцяв роботу в клініці. Та Богдан поїхав додому. Столичні перспективи його чомусь не приваблювали. Удома вже були робота, сім’я, квартира. Навіщо зриватися? Хоча Михайло Григорович обіцяв і житлову проблему з часом вирішити.

Та якось воно буде. Зараз головне – завершити дисертацію й захистити її. А там побачимо. Хоча в нього і робота зараз є, і він уже до всього звик тут. Але Коваленко не раз, ніби між іншим, казав: «Ми тебе все одно заберемо, таким кадрам на периферії тіснувато». Хтозна, він ніякої тісняви поки що не відчуває…

Перегортав сторінки, правив, переписував. Де слово, де речення, де цілі абзаци. Так заглибився, що й не зогледівся, як перші сутінки заснували кімнату. Сонце сховалося десь за будівлями, припало до обрію. Проте ще світилося небо. І світло, хай не таке яскраве, лилося на стіл.

Переглянув ще кілька сторінок і підвівся з-за столу. Треба додзвонитися до Олі. Саме в цю мить спалахнула лампочка в коридорі, стрепенувся й завуркотів холодильник. Ніби за помахом чарівної палички. Ти ба, він і не зауважив, що сьогодні темний вечір: за графіком на дві години вимикають електрику. Отака економна економіка. Люди вже якось ніби звиклися з тим.

Що це за дивні порядки, точніше безпорядки, усталюються в побуті, у житті людському? Заробітну плату місяцями затримують, на електроенергії економлять, ціни зростають, гроші знецінюються. І все ніби нормально, усі змирилися з тим. Кожне думає, аби гірше не було…

А з трибун так і линуть бравурні реляції, ллються щедрі обіцянки. Особливо перед виборами. Так уже стеляться ті «народні обранці» легким пухом під ноги. Це ж треба таке: приліпили собі оте «народні», ще й хизуються тим званням! За нього проголосували кілька десятків тисяч в окремому окрузі, а він уже й гонориться, що балакає від імені народу.

Ніби ота група виборців – це і є весь народ. Ні, пихаті обранці, народ – це значно ширше, глибше і вище, ніж ви собі уявляєте своїми мізерними мізками. Народ – явище вічне й космічне. Правильно означив це Кобзар: «І мертві, і живі, і ненарожденні». Народ живе в просторі й часі, у століттях і тисячоліттях…

Телефон різко й нетерпляче озвався назустріч. «Це вона! Мабуть…» Рвучко підняв трубку, у якій забринів її оксамитовий голос.

– Добрий вечір, – радісно мовила.

– Добрий вечір, Оленько, а я зібрався тобі дзвонити.

– Мабуть, він і справді добрий, бо нарешті чую твій голос. А то вже боялася, що ти мене не впізнаєш. Думала, забув про мене…

– Я не забув, думаю про тебе щодня. Думаю всі дні, боявся вже, що ти мене забула…

– Якби забула, то не подзвонила б. Це як в одному гарному вірші дуже гарної поетки: «Я думаю про тебе весь мій час. Але про те не треба говорити…»

– Так, Оленько, ти правду кажеш, то таки гарний вірш, я знаю.

– Звідки знаєш? Ти що, його вчив у своєму медінституті? Ти знаєш, хто це написав?

Здивування й недовіра звучали в її голосі. Вона зацікавлено запитувала:

– От скажи мені, хто це написав?

– Оленько, на жаль, ти мене недооцінюєш або не віриш мені чомусь. Я ж тобі щиро кажу: знаю.

– Богдане, я тобі вірю, але ти так несподівано мене заінтригував.

– Олю, ніякої інтриги, ось послухай:

– Ой, – вигукнула вона, – ти мене ошелешив. Поцілив стрілою в саме серце, убив наповал… Я й ніколи не думала, не сподівалася від тебе…

– Оленько, ти вже зовсім заплуталася, – щиро розсміявся він. – Хіба забула, що моє призначення – не вражати серця, а рятувати їх. Я ж кардіохірург, а ти мені – «убив наповал». Це вже ти мене вбиваєш. Хіба я не можу знати Ліну Костенко?

– Богдане, Богдане, та я ж у переносному значенні сказала. Це від несподіванки. Це такий мені сюрприз, що й подумати не могла. Чому ж ти мені ніколи не говорив при зустрічах, що читав її, що знаєш?

– Олю, а ти ж не запитувала, то я й не казав. У нас багато було цікавих розмов на інші теми. Я ж не тільки Ліну Костенко читав і знаю, а й багатьох інших… «Але про це не треба говорити».

– Чому ж? Треба! Бо це ж цікава розмова. І я рада, що ти можеш про це говорити. Це ж життя, наше життя, не буденне, дріб’язкове, а величне й вічне… Те, яке дарує радість і світло, розвіює присмерк і тьму. Ось послухай ці рядки:

– Це теж Ліна, Оленько. А зараз я тобі прочитаю, а ти скажеш хто. От відгадаєш, тоді матимеш приз:

– Та це ж Олесь. Який буде приз? Я ж відгадала, Олександр Олесь.

– Так, відгадала. А приз буде, я ж обіцяв. Приз – сюрприз. А тому ще послухай: «Яблука доспілі, яблука червоні, ми з тобою йдемо стежкою в саду. Ти мене, кохана, проведи до поля. Я піду і, може, більше не прийду».

– Ой, Богдане, не треба так сумно. Мені аж сльози навертаються на очі. Навіщо сумне, не треба… Потрібно радіти, жити світлими сподіваннями, а не печальними передчуттями. У житті ж так мало радості… Я знаю, це Максим Рильський.

– Молодець, Олю, ти розумна дівчинка. Я пишаюся тобою. Можна сказати, навіть гордий за тебе. Але досить нам цих читань поетичних. Давай краще опустимося на землю, не «грішну», звісно, бо вона свята. Скажи мені, Оленько, коли ми зможемо зустрітися, а то вже так давно не бачилися, що просто страх… Аж три дні…

– Богдане, я рада хоч би й зараз, але вже пізно. Ці три дні як три тижні. Думала, що ми відразу після роботи зустрінемося, та не вийшло. З тим телефоном одна морока. Це якась напасть на мою голову. То не працює, то зайнято…

– І я ж про це кажу. Набирав тебе разів надцять, усе короткі гудки. Як мені тебе знайти? Давай на завтра домовимося заздалегідь, щоб не шукати одне одного й знову не загубитися…

– Я не загублюся, адже вільна, у мене відпустка. Так що можемо зустрітися в будь-який час. Усе від тебе залежить…

Вони говорили й говорили. Ольга переповідала йому всі свої новини. Згадала також про те, що в брата син народився, то вони з мамою збираються через день-два до Києва. Обов’язково мусять їхати, бо це ж така подія для всіх.

Богдан пожалкував, що вона не прийде в суботу на день народження до Віктора, а йому там самому нецікаво буде.

– А мене ніхто не запрошував, – здивувалася Ольга, – хоча Таня казала, що в суботу збирає гостей, але мені не говорила приходити. І про тебе не згадувала.

– Оленько, мені Таня однозначно сказала, що ти теж будеш, так що запросить ще й офіційно, не переймайся…

– От і жаль, що я не буду, – зітхнула Ольга.

За вікном небо вже стало темно-синім, а невдовзі й почорніло. Кімнату залили сутінки. Богдан увімкнув телевізор, проте не дуже дослухався до екрана.

Скапували хвилини, мерехтіли в присмерку золотавими відблисками, повнилися її голосом. У тому голосі, у словах лагідних, тремтливих, повних ніжності, поставав йому через простір і час її образ. Цей вечір був їхній цілком. Бентежно бриніла музика слів, блиском мерехтіли в уяві усміхнені очі, полум’яніли вуста…