Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 15

Дід зайшов у двір, щось сердито гаркнув на собаку, а потім важко сів на лавку.

Він був якийсь знервований, важко дихав, обличчя розчервоніле, аж пашіло. Долонею витер піт із лоба, відсторонено дивився на собаку.

– Що ви, діду, втомилися чи, може, вам недобре?

– Та ні, нічого, внучко, – блимнув дід оком. – Усе той Мирон ненормальний. Слабий вроді, а впертий, як баран. Я йому одне, а він своє. Та так спокійно, поважно, що аж до крику мене довів.

– А що ж ви там поділити не могли? – знехотя запитала Ольга, аби не мовчати.

Вона добре знала, на чому могли зчепитися дід із сусідом. Не раз чула їхні перепалки, тільки-но мову заводили про політику. У розпалі тих суперечок дід здивовано називав сусіда «рухівцем», а той ганьбив його «іржавим сталіністом». Нібито для кожного це якась несусвітня образа. Хоча насправді все було навпаки, бо ж минав день-другий, і обидва вкотре мирилися й вели жваві розмови на побутові теми, аж поки знов колія не заводила їх на політику.

– Знаєш, він мені про голодомор щось варнякає, – відверто обурюється дід. – Кажу йому: «А звідки ти знаєш, ти ж тут під Польщею жив, що мені про голод можеш сказати?» А він мені так і цокає язиком: «Весь світ знає, а тільки ти один боїшся признатися». Ще й усміхається так єхидненько, аж очі прижмурює: «Весь світ твого людожера Сталіна знає і проклинає, тільки ти один молишся на того ката». Я тут не стерпів, мало в лоб йому не дав, але стримався, назвав його рухівцем і дверима брязнув. О! А чого він, га?

– Діду, хоч тут уже вгомоніться, заспокойтеся. Вам не можна так переживати, а то серце зупиниться.

Дід важко хекав і дивився знавіснілими очима.

Тут якраз баба у двір нагодилася і зразу все запримітила.

– Я так і знала, знову з Мироном зчепилися. Коли ти, старий, нарешті вгомонишся? Восьмий десяток скоро стукне, а ти все воюєш. Ото друга має: як не б’ються, то сміються. Як два старі півні. Скільки раз тобі казала: схаменися, живи, як усі люди. Іди вже в хату, бо вечеря холоне.

Дід неохоче й набурмосено встає з лавки й прямує у врем’янку. На диво, промовчав, не огризається до баби.

– Біда з ним та й годі. Правду кажуть: старе як мале. Як із літ, то й із розуму. Якої холери я з ним зв’язалася? – баба говорила це незлобливо, скоріше за звичкою. Бо ці слова Оля не раз чула від неї.

– Будете їхати до Андрія, мати казала. Вона з ним оце зараз говорила. Каже, що поїдете. Аякже, треба… – Баба киває головою і йде в хатину вслід за дідом.

Їхати, то й їхати. Хіба це проблеми? Поїдуть.

Батько в телевізорі, мама за телефоном. Де тут хто додзвониться?! А може, він і не дзвонить зовсім, забув про неї?

Так уже й забув. Три дні не спілкувалися, а вона вже й у відчай упадає. Та який там відчай? Просто так, думає. Як там у вірші: «Я думаю про тебе весь мій час. Але про це не треба говорити».