Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 4

Землю цю конем не об’їдеш, поглядом не обіймеш, думкою не облетиш. Треба бути птахом небесним, і крила мати, і весь вік ширяти у піднебессі, а все ж землі своєї не осягнеш. Вона вічна і вища за нас, скільки б нас не було, не перейшло в часолеті, кожного в лоно своє забирає земля.

Дух до неба злітає, у сонячні сфери, у блакить золоту. Дух витає над світом, щоб впасти насінням у нові покоління, що знову пройдуть землею.

А нині ти сущий тут, виходиш зі світла оцього світанку і йдеш по твердій землі у свій день.

Ось він, цей день. Сонцем повитий, росами вмитий, небом увінчаний. Юний і вічний. Тисячі років тому був такий в оцьому просторі.

І в тому дні в буянні земної краси Він до Неї йшов…

Богдан щойно звернув на її вулицю, що збігала між вишень і чепурних хатин у край передмістя.

Господи, яка краса, яка радість життя, який благословенний день бринить довкола! Людино, приходиш у світ, живи і втішайся цією красою, неси у серці добро, радій тим, що тобі даровано!..

Поринув у майже сільську ідилію, а в очах його виник образ Івана Йосиповича, і навіть голос його долинув у вранішній тиші, озвався, немов наяву…

«Дорогенькі мої, – не раз казав Іван Йосипович. – Той судний день уже давно прийшов і постав перед вами. Тільки не бачать очі цього і не вбирає розум, бо не можна враз осягнути того, що довкола, з усіх боків обіймає тебе, що глибше за твердь земну і вище від хмар, що завжди, скрізь і в усьому.

Так, істина є, що в Бога один день – як тисяча літ. І тисяча літ – як один день, дорогенькі мої. А хто про це відає, а коли й знає, то чи думає, що це? Бо сказано ще у Святому Письмі: «Вони, немов звірина нерозумна, зрощена природою на зловлення і загибель, зневажають те, чого не розуміють, і в тлінні своїм будуть знищені, і приймуть заплату за лихі вчинки».

А ще у Книзі, дорогенькі мої, мовлено: «Вони волю обіцяють їм, самі бувши рабами тління. Бо хто ким переможений, той тому й раб».

Гляньте й осягніть, куди біжать на земних шляхах і перехрестях двоногі істоти, мільйони напирають на мільйони, у шаленій метушні розгойдують світ мільярд за мільярдом. А про скількох із тих міріадів мовлено: «Вони повсякденну розпусту вважають за розкіш, самі бруд та неслава…»

Іван Йосипович не раз говорить словами Святого Письма. Але не всім і не завжди. Десь не скаже нічого і промовчить. Тільки всміхнеться невесело й гірко: навіщо розсипати перли перед стадом. А може, не так думає в ту мить старий мудрий чоловік, на плечах якого вже важка ноша літ, а в очах відбивається світло далеких світів і барви нового дня.

Він і сам схожий на біблійного пророка, що в уяву прийшов із віків.

Івана Йосиповича ніхто ніколи в їхньому колі не бачив злим, жорстким, категоричним, несправедливим. Він усім своїм ликом випромінює доброту, чуйність, увагу. «Дорогенькі мої» – ось його улюблене звертання до людей.

Добре, що він є в цьому світі, що він поруч…