Читать книгу Страшний Суд - Василь Басараба - Страница 6

Дорогою додому весь час перебував під враженнями від зустрічі з Ольгою. В очах стояла її легка й рухлива постава, її граційні рухи, її дивовижні очі – оте небесне оксамитове сяйво, її малинові вуста, ніби стиглі, налиті соком вишні, її пишне русяве волосся, що хвилями спадає на плечі й непокірним пасмом торкається брів. Тоді вона так легко, якось блискавично й непомітно відкидає його назад, відкриваючи округле чоло. А те пасмо, ніби граючись із її рукою, знову повертається, легким крилом нависає над очима. Якась невловима мить – і знов його нема.

Богдан якось не відразу зауважив, що на обличчі в Ольги нема косметики. Жодного, як кажуть, макіяжу. Природа щедро вималювала її портрет, так що тут зайвими є і помада, і туш, і тіні, і ще якісь там рум’яна.

Вона чарівна, вона молода. Це ж, мабуть, між ними різниця у віці – добрий десяток років. А може, і ні. Їй нині десь двадцять чотири чи двадцять п’ять. А йому тридцять третій пішов. Не така вже й велика віддаль. Це він так думає. А як вважає вона, поки що невідомо. І взагалі – не встиг познайомитися, а вже вибудовує далекосяжні плани. Можливо, ще рано свататися? Ой, дивись, Богдане Васильовичу, щоб тобі зненацька гарбуза не вхопити.

Правду кажучи, донедавна він про одруження навіть не думав. Хоча йому всі навкруги прямо говорили, натякали, скільки можна самувати й сумувати. Атож, відколи так несподівано увійшла в його дім і в його душу біда, як не стало Ліди, поселилися там самота і сум. Навіть маленька донька не могла до кінця розрадити. Намагався частіше бачитися з нею, носив на руках, бавився, радів, коли мала сміялася й пустувала, потурав усім її примхам, а все ж туман зажури і смутку не розвіювався в його очах. Дивлячись і бачачи все те, теща в перші роки тільки зітхала й нерідко непомітно змахувала сльозу. А то якось сама мову завела: «Знаєш, Богдане, дитині потрібна мати. Ліди вже не піднімеш. А Юлі скоро шість буде. Треба знайти людину, яка б замінила дитині маму. Знаю, що важко, та світ не без добрих людей…»

Сам знав і не раз думав про це. Так, дитині потрібна мама, навіть така добра й чуйна бабуся не замінить Юлі рідної матері. А хто замінить? Ніхто. Але ж розумів, що треба, треба, щоб донечка була з ним завжди, щоб мала свою домівку, щоб завжди поруч із нею були батько і мати, щоб це була сім’я.

Ось уже четвертий рік минув відтоді, як сталася та біда. Ліда померла цілком несподівано при пологах. Дитини теж не вдалося врятувати…

Ті дні й ночі промайнули ніби в якомусь страшному сні. Усе сприймалося віддалено й розмито, як у тумані. Згадати щось конкретне й чітке було важко. Тільки відчуття власного відчаю, безсилля, гіркий присмак туги й безвиході.

Богдан відігнав від себе ті спогади й підняв телефонну трубку. Ще вранці домовився з Олегом, що той завезе його в село до матері. У неї Юля, тож їхати має обов’язково. Дві години туди, дві – назад, і там із годину треба побути. До вечора встигне повернутися.